— Квитки, будь ласка.
Ніна відкрила очі. Скільки вона спала? Напевне, недовго, бо не могла ж уже проїхати Сментово…
Чи могла?
Одного погляду у вікно було досить, щоб зрозуміти, що вже пізно: світло мало характерну червонувату барву надвечір’я.
— Прошу квитки, — цього разу голос почувся ближче.
Їй стало погано. У купе не було родини, яка їла бутерброди. Навпроти неї сидів старий чоловік, одягнений із довоєнним шиком. У руці він стискав оздоблене руків’я ціпка, а на дівчину поглядав із явною цікавістю.
— Ми проїхали Сментово? — запитала вона.
— Досить давно. Ви проспали свою станцію?
— Хай йому чорт! — крикнула вона. Раптом знайшла в собі сили й підхопила валізку. Незважаючи на повні протесту крики людей, яких вона била багажем по колінах, погнала до дверей. Із силою, про яку сама в собі не підозрювала, шарпнула ручку дверей, а тоді кинула валізку назовні. Холодне повітря роздмухувало їй волосся, гримотіння потяга тут було значно голосніше. Відголос заліза, що билося об залізо, монотонне «ту-дум, ту-дум» вдерлося до голови, вимівши всі думки.
Вона знала, що якщо не зробить цього відразу, то їй забракне сміливості.
Потяг сповільнявся на широкій дузі повороту, але все одно, на думку Ніни, продовжував їхати надто швидко. Вона глянула на хмари в несамовито високому, далекому небі, на зелені поля, що швидко бігли кудись удалечінь. Тривало це, може, півсекунди.
Заплющила очі й скочила.
Під затиснутими повіками світ беркицьнувся, а Ніна витягла руки. Удар об насип вибив з неї повітря, запекли обідрана долоня й шкіра на колінах, а коли дівчинка зсувалася по каменистому схилу, плаття підкотилося їй до поясу. Мимоволі вона закрила вуха, поки потяг із гримотінням проносився у неї над головою.
Потім обережно встала.
Потяг зникав удалині, а Ніна була цілою. Здається. У шкіру на колінах повтикалися шматочки гравію, руки були обдерті до крові. Але вона могла ходити, тож видерлася, лише трохи кульгаючи, на насип і роззирнулася.
Це була похмура й негостинна місцевість. Те, що Ніна сприйняла за зелені поля, насправді виявилися зрадливими багнистими луками, над якими кружляла сила-силенна комарів. Рахітичні берези й вільхи на тлі цього пейзажу здавалися дивовижно не на своєму місці, зіщулені над очицями затягненої ряскою води й покручені вітром у дивні форми. У холодному, вечірньому вже повітрі стояв сморід гниючих рослин, а під сірим, наче свинець, небом Ніна відчула себе дуже малою і дуже самотньою. Куди не кинь оком, не було видно й маленької людської садиби.
Вона повернулася по валізку, бо що ще могла зробити?
Трохи боялася, що знайде своє вбрання розкиданим по узбіччю, і трохи втішалася такою перспективою — може, тоді б мати купила-таки нову валізку? Але проклятий багаж виявився міцним, наче сейф — ґречно лежав під насипом, цілий і навіть не подряпаний. Ніна підняла його, засичавши від болю, коли підхопила ручку пораненою долонею, й попленталася уздовж колії.
І гадки не мала, де вона знаходиться.
Також не знала, як далеко до Маркотів.
І чи зуміє вона дістатися туди до сутінок.
А передусім не мала поняття, що зробить, якщо це їй не вдасться. Бо ж не могла провести ще одну ніч надворі. Не тут, де мала на вибір спати на болоті або на колії.
Втішав лише той факт, що сонце висіло низько над горизонтом, а це означало, що вона повинна бути близько до мети, якщо, звісно, потяг не запізнювався. Крім того, сон у купе хоча трохи придався — Ніна відновила сили і тепер крокувала швидко, мугикаючи, аби додати собі сміливості. Шкіра, здерта з долоні, все ще паскудно горіла, та й спогади супроводжували дівчинку, наче злі духи.
Славек підняв газету, яку хтось залишив у купе, і заглибився у читання.
— Преса бреше, — сказала Ніна наперекір.
— Знаю, — хлопець показав у короткій посмішці білі, наче сніг, зуби. — Але можеш читати поміж рядками, якщо тільки знаєш, як саме.
— І що ти вичитав?
Він спохмурнів.
— Загинув ще один янгол. Знайшли його на узбіччі дороги десь під Закопане. Вигляд мав жахливий — тільки по обличчю можна було ще впізнати, що це не людина.
— Знаю, — погодилася Ніна із мудрим обличчям, пригадуючи підслуханий фрагмент розмови. — Забило його УБ.
— Я б не був у цьому таким упевненим. Коли хтось потрапляє у лапи до УБ, то він просто зникає. Вони не підкидають тіла на узбіччя.
— А кому ще потрібна смерть янгола?
— Оце добре питання.
Славек склав газету.
Ніна пізніше пригадувала цю розмову, але в ту мить відчула лише короткий приплив жалю й обурення: її мати мала рацію, Бог повинен покарати негідників, які роблять такі речі. Тож пообіцяла самій собі, що намагатиметься, аби янголи пишалися нею. Досі в неї це не дуже виходило, але ж це зміниться.
Славек, схоже, бажав відволікти увагу супутниці від похмурих думок, і тому почав розповідати анекдоти з життя бескидських гуралів. Раптом він урвався на половині розповіді. Ніна хвилинку чекала, що буде далі, а оскільки хлопець мовчав, то здивовано здійняла брови.
— Ти добре почуваєшся?
Славек дивився на неї, але, здавалося, її не бачив. Зблід, і раптом його красиве обличчя скорчилося від страху.
— Ми мусимо затримати потяг, — сказав він.
— Що? — Ніна більше ні на що не спромоглася.
— Там людина. Зараз вона скочить на колію.
Він устав і почав енергійно протискатися крізь групу молодих людей, що займали більшу частину купе. Ніна йшла слідом, але вела її не стільки якась там розсудна думка, скільки турбота й страх, що вона може залишитися сама.
Славек дістався до кондуктора й почав щось йому пояснювати, але раптом наче змінив намір, залишив здивованого чоловіка й пропхнувся далі, збираючи прокльони, що сипалися йому на голову. Він був рішучим і несамовито спритним, але навіть такий, як він, нічого б не зробив із натовпом. Ніна намагалася іти слідом, але їй протискатися було значно важче. Хоча вікна було відчинено, їй здавалося, що вона от-от задихнеться. Бородань із рюкзаком закривав весь вид, а ложка, що стирчала з того рюкзака, мало не вибила їй око.
«Я зараз зомлію», — подумала вона, хапаючи ротом повітря. Ненавиділа натовпи й тісні приміщення. Нарешті через відчай дівчинка почала користуватися ліктями й пропхнулася уперед. У цю мить кондуктор схопив її за плече.
— Ти куди? Ви що, подуріли? Ще одна, що…
— Прошу мене відпустити! — зарепетувала вона. — Людина хоче скочити на колію! Треба зупинити потяг!
І потяг почав гальмувати. Різко, рвучи слух скреготом заліза, що треться об залізо.
Ніна полетіла уперед, прямо на розлоге черево кондуктора, але якимось дивом утримала рівновагу. Іншим пощастило менше. Люди валилися, наче доміно, із сіток сипався багаж. Увесь вагон виповнився криками болю і переляку. А коли потяг нарешті став і протяглий писк урвався, наче ножем утятий, раптова неприродна тиша, здавалося, ще більше тиснула на вуха.
У цій тиші пролунали прокльони людей, які підіймалися з підлоги, стогони й раптовий плач дитини.
Ніна скористалася можливістю, щоб вислизнути від кондуктора та знайти Славека. Він сидів недалеко від дверей, сховавши обличчя в долоні. Ніна присіла поряд.
— Це ти затримав потяг?
Він похитав головою.
— Я навіть не зумів дістатися до стоп-крану. Це, мабуть, машиніст загальмував, коли той чоловік стрибнув на колію. Я спізнився.
— Звідки ти знаєш? Може, він вижив, — Ніна мала величезне бажання запитати, звідки Славек узагалі знав, що хтось має намір стрибнути на колію, але, певно, це був не найкращий момент. Хлопець усе ще не дивився на неї і, коли сидів отак згорблений, був схожий на пригнічену величезним нещастям людину.
— Пізно, — повторив він із притиском і нарешті відвів долоні від обличчя. По його лобі стікав струмок крові.
— Славеку! Тебе поранено.
— То нічого, — він помацав голову, після чого із невдоволенням глянув на пальці, вкриті червоним і липким. — На мене якась валізка впала.
— Не якась валізка, а друкарська машинка, — Ніна глянула скоса на незграбний ящик, що лежав під ногами хлопця. Довоєнна «Олімпія». У її мами вдома була така сама модель. — А вони важкезні. Ти точно добре почуваєшся?
— У найгіршому випадку — матиму величезну гулю, — він підвівся, і справді було схоже, що нічого з ним не трапилося. — Ходімо, нам треба повертатися. Ти залишила наш багаж без нагляду.
— А… той чоловік?
— Для нього вже нічого не зробити, — Славек мав стільки смутку в очах, що Ніна не наважилася лізти до нього зі своєю цікавістю.
Тим часом у потязі люди передавали один одному питання і відповіді. Ніна чула уривки фраз: «…самовбивця на колії…» і «…треба чекати…», «…невідомо, як довго» й нарешті «викликати міліцію…».
Вона завмерла, з переляку їй перехопило дихання. Як вона могла про це не подумати? Очевидно, якщо під колесами загинула людина, машиністу доведеться викликати міліцію, яка почне розпитувати людей у потязі. Ні, напевне не всіх: Ніна стримала політ уяви, що підсовувала їй картинку масового допиту. Але принаймні тих, хто міг щось бачити… А кондуктор напевне пригадає, як одна дівчинка-підліток кричала: «Затримати потяг!» ще до того, як самовбивця стрибнув на колію.
Мати перед від’їздом застерігала Ніну, щоб та не робила дурниць. Що ж, було вже пізно, дівчина встигла зробити помилку, причому найбільшу з можливих: привернула до себе увагу інших людей.
Вона глянула на Славека.
