Анджей Земянский – За краєм могили (страница 1)
АНДЖЕЙ ЗЕМЯНСЬКИЙ
ЗА КРАЄМ МОГИЛИ
РОЗДІЛ 1
Анджеєвський лежав в навалі світла великого солярію. Він мастурбував, тихо стогнучи у свій мобільний телефон, який тримав біля вуха. На іншому боці, в Білостоці, приблизно за п'ятсот п'ятдесят кілометрів від Вроцлава, його коханка лежала в подібному солярії, і робила те ж саме. Тимчасово вони не могли побачитися; зима не сприяла частим зустрічам, тому вони вигадали такий метод на заняття сексом. А вибір самого місця? Солярій – це, в чомусь, громадський простір, який сам по собі збуджує. Здавалося б, ніхто не міг зайти і побачити, що вони витворяють, але саме усвідомлення того, що от тут поруч, за тонкою стіною сидить дівчина з обслуги і нічогісінько не підозрює, було додатковим стимулом. Гудіння апаратури, що навівала повітря та музика, що сочилася з динаміків, не давали нікому нічого почути, але… Йому і так було добре. Його дівчині в засніженому Білостоку, на жаль, було трохи гірше. По-перше, жінки під час сексу точно голосніші за чоловіків, а по-друге, принаймні за її власними словами, по ній було видно, що вона робила у затишку кабіни, зв'язуючись з Вроцлавом.
Коли вони закінчили, він відчув полегшення, а за мить і хвилю розслаблення. Він трохи відкрив кришку, що гуділа, і потягнувся за паперовим рушником.
— О. господи, — почув він. Телефон напрочуд добре передавав зітхання. — Але ж мені і добре… Ммм…
Ще один зітхання.
— Холера, через півтори хвилини програма на лампі закінчиться.
Анджеєвський неохоче розплющив очі та глянув на червоні цифірки над головою.
— У мене закінчиться швидше.
— Ммм, і я почую тебе лише ввечері?
— Зате можемо розмовляти всю ніч.
— Коли ти приїдеш?
— Вже скоро. На цілий тиждень.
— Але коли?
"Коли виберуся з бідності", — лізло йому на язик, але, на щастя, він стримався. Його фінансові проблеми не були ні тривожними, ні складними, але подорож так далеко посеред зими призвела б до значної затримки в роботі, за яку він нарешті сподівався отримати порядний гонорар.
— Вже недовго. Бувай, бувай. Ввечері на скайпі.
— Бувай, дурненький. Буду чекати.
Коли апарат вимкнувся, раптова тиша та прохолода принесли нову дозу розслаблення. Він швидко встав і одягнувся, відчуваючи приплив енергії. Чудовий ранок. Дівчина за стійкою реєстрації доброзичливо посміхнулася йому.
— Здається, ваша шкіра стала більш пружною. Думаю, наступний сеанс може бути вже довшим.
Він посміхнувся у відповідь.
— Збережу обережність.
— Та ну, — знизала вона плечима. — Тонізація стає дедалі моднішою. А в нас нові лампи.
— Ні, ні. Нехай мене викують з бронзи та поставлять на п'єдестал після смерті. Поки живу, я волію належати до білої раси.
— За пізно! — голосно засміялася та.
Він глянув у дзеркало. Дівчина мала рацію. Це був саме той момент, і колір, який не потребував посилення. Він виглядав як здоровий, спортивний чоловік, який щойно повернувся з лижної поїздки звідкись високо, де сонце світило без перерви.
Виявилося, що надворі сонце світило і у Вроцлаві. Морозний ранок щойно перетворювався на прекрасний день, що виблискував відблисками на пухкому снігу. Анджеєвський потягнувся перед входом до солярію, від чого його суглоби заскрипіли. Перехожі, загорнуті в рулони теплого одягу, поглядали підозріло. А нехай собі валять! Він був розігрітий, відпочинутий, розслаблений і сповнений позитивних думок. Зараз хотів сісти в машину та поїхати до міста на хороший, ситний сніданок. А потім? Потім зобачимо, що ще цікавого може принести йому цей день.
Увечері мороз посилився, і Марек Вуйчик не був у стані мислити раціонально. За весь день йому вдалося випросити лише кілька злотих. Одна пляшка вина. Одна! Що ще гірше, він її вже випив; ніч буде довгою, і його почне сушити близько півночі. Він тремтів від холоду, що не сприяло зосередженню. Перед ним було два варіанти: залишитися на вулиці та спробувати жебракувати далі. Але в темряві люди боялися незнайомців; будь-хто, хто просив у вас, навіть при світлі вуличного ліхтаря, міг бути агресором, і отримати навіть кілька грошей у таких умовах було практично неможливо. Тим більше, що залишатися надворі довше означало ризик замерзнути.
Залишалася альтернатива: притулок з обігрівом. Він не міг піти до притулку для безхатченків. Там не було місця для людей, від яких тхнуло алкоголем. Звичайно, можна було б сперечатися, але тоді б це блискавично довели алкотестером. А у них є такий підкручений, як ходили легенди серед безхатченків-випивох. Щоб знайти ліжко, потрібно два дні не пити. Можна спробувати тиснути на жалість, на католицьку совість, наприклад. На жаль, ті вже на це стійкі. У допомозі не відмовлять, але обмежать її лише кімнатою з обігрівом. Найжахливіше місце для алкоголіка. Там не можна спати. І жахлива спрага в теплі повернеться до тебе вже в половині ночі. Кава, яку вам дадуть, не вгамує цю спрагу. Звичайно ж, ні.
Вуйчик ледь міг рухатися. Він раптом зрозумів, якщо ще кілька хвилин проведе на морозі, то не добереться до яскраво освітлених дверей у будівлі поруч із залізничним віадуком. Він мав прийняти рішення зараз.
— Прошу пана!
Це йому? Він повільно та незграбно повернувся, боячись впасти на слизький тротуар, ледь вкритий піском.
— Прошу пана…
Такий же обідранець, як і він. Ну, можливо, не зовсім такий обшарпаний, але молодий чоловік з бородою невпевнено стояв на ногах. Одяг на ньому був пристойний, хоча зараз за одягом не можна сказати, чи наш, чи іноземець. Відколи "Карітас" та всі ті цивільні благодійні організації почали роздавати бідним вживаний західний одяг, нерідко можна побачити безхатченка, одягненого як міністр.
— Що?
— Чи можна тут десь зігрітися? Вокзал закритий, бо ремонтують.
Ой, молодий, ти все ще дурний, і очевидно, що це твій перший раз… Вуйчик лише кивнув, вражений цілковитою наївністю чоловіка.
— Щось ковтнути є?
— Ні, — енергійно заперечив Молодий. У нього ще була енергія. Але сам дурненький.
— А бабло є?
— Ні.
Вуйчик зітхнув. Рішення прийняло себе саме.
— То йди за мною.
Він поволі рушив до освітлених дверей. Кроки робив обережно. Для нормальної людини, можливо, і не було надто слизько. Піском посипано. Але він не міг ризикувати зламанням ноги, а з його фізичним станом та координацією достатньо було одного невдалого кроку, щоб сталася катастрофа.
— Ми там переспимо? — спитав Молодий, вказуючи на будівлю.
— Ні.
— А чому ми не йдемо до сховища?
— Бо нас не приймуть.
Спазматично хапаючись перил, Вуйчик повільно піднімався вузькими сходами. Чорт! Повернувши ручку, він відчинив двері до закладу, що нагадував йому про найгірші моменти його життя. Але тепер він відчув полегшення. Тепле повітря віяло з яскравого інтер'єру, хоча б на мить відганяючи негативні думки.
— Ну от, будь ласка! — Начальник зміни ліниво підвівся з-за столу біля входу. — Наступні блудні сини.
Вуйчик знав його. Він знав усіх, хто тут працював, і знав, що всі вони грубіянські. Навчені стійкості, добре обізнані з хитрощами безхатченків, жорстких у своїх звичаях. Цей, однак, був особливим – католицький активіст. А це найгірші – релігія наказує їм допомагати нужденним, тому вони допомагають настільки, наскільки дозволяють правила. Однак релігія також наказує не потурати гріхам. Тож вони не потурають, але це відповідно до їхнього власного рівня в'їдливості.
— Перепрошую, — почав юнак, — чи можна тут переспати?
— Тут?!
Опікун спритно надів латексні рукавички. Він також ефективно провів обшук.
— Я можу спати навіть на підлозі...
— Пораджу тобі: купи собі номер у чотиризірковому готелі. Там можеш спати в ліжку, можеш в кріслі, в ванні, і навіть, якщо захочеш, можеш спати на підлозі. Якщо ти цього хочеш. Заплатив? Тоді дозволено! Але тут... — Високий чоловік штовхнув молодого чоловіка в бік загальної зали. — Тут ти можеш лише сидіти!
Вуйчик без жодного підштовхування підійшов до шлюзу для взуття, що був поруч. З труднощами, спираючись на стіну, йому вдалося розв'язати шнурки. На щастя, тут не забирали зібрані в місті "скарби". Усі пакунки та вузлики можна було залишити разом із взуттям та верхнім одягом. Юнак постійно губився, не знаючи, що робити. Він також явно боявся чоловіка в латексних рукавичках. Це, втім, було добре відомо Вуйчикові. Він знав більшість людей, які сиділи в рядах стільців, розставлених посередині. Однак він ні з ким не вітався, бо не було ні потреби, ні звичаю. Сів у першому ряду. Пересісти буде краще пізніше. Але зараз буде ближче до автомата з гарячою кавою та туалету.
Юнак сів поруч. Він крутився, обмацував і озирався туди-сюди. А що там було шукати? Стільці були однакові для всіх. Спинка закінчувалася посередині твоєї спини, а сидінням служила фанера, прикріплена болтами до металевих ніжок.
— І ми просто будемо сидіти тут ось так?
— А що ти хочеш робити? — Вуйчик глянув на свого випадкового супутника. Двоє бомжів, що сиділи позаду нього, саме обмацували кишені новачка, щоб побачити, чи не знайдуть вони щось, чого він забув. — Але не влаштовуйся надто зручно.
— Чому?
— Ми прийшли надто пізно, тому пропустили вечерю. Але нам не дозволять пропустити купання.