Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 9)

— У моїх свідченнях? — здивувався Вонсовський. — Це дивно. Я добре все обміркував.

— Непослідовність у ваших свідченнях, — Клосс ушнипився в папери, — і в протоколі трусу в будиночку у Вонсові в день вашого арешту. Отож, штандартенфюрер Макс Дібеліус і присутній тут гауптштурмфюрер Адольф Льозе твердять у протоколі, що в схованці вашої ванни знайшли долари й касети з плівкою.

— Я це підтвердив.

— Знаю, — відповів Клосс. — Ідеться про суму грошей. Коли ви згодились говорити, то визнали, що були там десять тисяч доларів і плівки.

— Так, — сказав граф, — дві перев’язані стрічками пачки по п’ять тисяч доларів кожна. У стодоларових купюрах.

— Брехня, — втрутився Льозе. — В обох пачках було п’ять тисяч. Ви, мабуть, помиляєтеся, Вонсовський.

— Я не можу помилятись. Обидві пачки привезла мені в день арешту людина, якій я цілком довіряю. Це не перша передача, яку я отримав з її рук. Тому й так міг би довіритися, але задля формальності я перерахував одну пачку. В ній було п’ятдесят стодоларових купюр.

— Я не можу помилятись, — сказав Льозе. — Приїхавши до Варшави, я одразу перерахував обидві пачки, в них було разом п’ять тисяч доларів. До того ж… — завагався він, — до того ж вони були в моєму портфелі, який я весь час мав при собі.

— Облишмо поки цю справу, — сказав Клосс. Він помітив, як Льозе завагався, зерно сумніву посіяно, треба дати йому час прорости. — У мене є ще одна неясність, пане Вонсовський. Три дні тому ви визнали, що повідомлення до Відня, до начальника штабу віденського гарнізону, ви переслали у вересні через одного свого приятеля. Наступного ж дня ви уточнили, що посилка містила докладні інструкції для віденської групи змовників на випадок вдалого замаху на життя нашого фюрера. Ви не звернули увагу на одну подробицю.

— Я все сказав.

— А проте — ні. Ви замовчали прізвище кур’єра. Коли під час трусу у вашому кабінеті я, сидячи на вашому знаменитому стільчику, переглядав папери, мені попало до рук кілька конвертів з адресами. Допомогти вам?

— Ця людина, — повільно почав Вонсовський, вдивляючись в обличчя Клосса, ніби хотів угадати відповідь, — ця людина, — повторив він, — не знала, що везе. — Він явно вагався. Майже не помітний для стороннього спостерігача кивок голови, зроблений обер-лейтенантом Клоссом, був знаком для Вонсовського викласти все. Проте він справді був неабияким актором. Вирішив подратувати Клосса.

— Я волів би, — сказав Вонсовський, — не згадувати це прізвище.

— Коли кажуть “а”, — гримнув Льозе, — треба сказати…

— Гаразд, пане обер-лейтенант, — мовив Вонсовський, — але попереджаю, що ви пошкодуєте. Кур’єром був ваш безпосередній начальник.

— Хто? — схопився Клосс. Він сподівався, що непогано зіграв роль здивованого і приголомшеного.

— Авжеж, — підтвердив Вонсовський, — оберст Герберт Райнер.

Льозе мовчки підвівся, відчинив двері, жестом покликав есесівця і наказав йому відвести в’язня. Стенографіст, ніби переляканий тим, що сталося, квапливо збирав свої папери.

Тільки-но він вийшов, Льозе сів у крісло навпроти Клосса.

— Для мене справа очевидна. Я збагнув, нарешті, що він шукав у мисливському будиночку на другий день після арешту Вонсовського, і, вітаю тебе, Гансе, ти зміг завадити йому це знайти.

— Я не вірю, — сказав Клосс, — щоб оберст Райнер теж був зрадником.

— Ти ще дуже молодий, Гансе, а я старий дойда. За це самі факти. Ми не маємо права піддаватись сентиментам.

— Ти маєш рацію, але я не знаю, що тепер робити. Адже я мушу доповідати Райнеру про кожну нову деталь слідства.

— Я пропоную усунути Райнера із слідства, — сказав Льозе. — Доповімо про це Дібеліусові — хай він думає.

— Авжеж, — сказав Клосс, — тільки Дібеліус нам і лишився. Та, — завагався він, — я не знаю, чи можу тобі сказати про це. Мені не виходить з голови сума: п’ять чи десять тисяч доларів? Я переконаний, що, коли ти поліз до схованки, в ній було п’ять тисяч. А Вонсовський затявся, що було десять. Навіщо йому брехати? Я спочатку думав, що це просто якийсь недогляд, помилка стенографіста чи моє необачне припущення. Серед паперів Вонсовського я знайшов, до речі, ці три картки. — Клосс посунув їх через стіл до Льозе. — Підпис ідентичний і здається мені знайомим.

— Це підпис Дібеліуса, присягаюсь, — сказав Льозе. — Стривай, але ж це боргові розписки. Шість тисяч марок, — прочитав він тихо, — двадцять тисяч злотих. Це неможливо!

— Тепер ти вживаєш слово “неможливо”. Отже, я не помилявся.

— Я збагнув лише зараз тираду Дібеліуса, яку він виголосив переді мною, коли ми розпочинали слідство, і те, що він був такий ласкавий до мене. Він просто заборгував Вонсовському. Слухай, Гансе, я не розумію одного: адже він повинен був пам’ятати про ці розписки? Нащо було арештовувати Вонсовського? Чому він просто не застрелив його на місці? Нащо він мене викликав?

— Вонсовський — важлива птиця. Йому важко було б тихенько це владнати. Крім того, не забувай — ти мені сам казав про це: Дібеліус був тоді дуже п’яний. А може, не випускаючи справи із власних рук, він розраховував повернути собі ці розписки? Бо у віллі на Жолібожі поколупано стіни та позривано підлогу в пошуках схованок. Будиночок у Вонсові теж був ретельно оглянутий, але, на щастя, трус робив я першим. Бачиш, мій Адольфе, я боявся цього і тому про всяк випадок не включив ці розписки до протоколу. Я сподіваюся, що ти не ставиш мені цього на карб. Ось вони — роби з ними, що хочеш. Я покладаюсь на твій досвід. Якщо вирішиш написати на мене рапорт про приховування речових доказів…

— Заспокойся, Гансе, я не писатиму рапорта, а все владнаю. Ще сьогодні я звернусь безпосередньо до рейхсфюрера.

— Обминувши службовий порядок? — збентежено спитав Клосс. — А якщо ми помиляємось? Якщо ці посилки привели нас на хибний шлях? Якщо підписи Дібеліуса підроблено? Якщо нарешті, — а ми не повинні виключати цю можливість, — Вонсовський з невідомих нам причин просто бреше? Що тоді?

— Навіщо йому брехати?

— Не знаю, — Клосс безпорадно розвів руки. — За його зізнаннями звинувачено багатьох офіцерів.

— Але ж вони теж зізналися, всі зізналися, — розреготався він. — А ти ще маєш якісь сумніви.

— Так, — тихо мовив Клосс, — зізналися.

Розглядаючи гладке обличчя Льозе, він думав, на якому допиті зізнався б Льозе, коли б попав у пазури такого спеціаліста, як він сам. Клосс ладний був заприсягтися, що після першого ж допиту опецькуватий Льозе сказав би все, що знає, а може, навіть більше. Щоб уникнути третього допиту, він би визнав, що особисто мав намір зарізати Гітлера.

— Може, й справді нема іншого виходу, — сказав Клосс.

Задзвонив телефон. Льозе, що сидів ближче, взяв трубку. Послухав. З виразом безмежного здивування поклав її на важелі.

— Телефонував Дібеліус. Він вимагає, щоб ми обидва були під час конвоювання Вонсовського до в’язниці абверу. Ми повинні гарантувати його безпеку. Ти щось у цьому розумієш?

— А ти — ні? — спитав Клосс. — Раджу тобі перевірити, чи заряджений пістолет, і не тримати його в кобурі.

Есесівець виструнчився, побачивши перепустку обер-лейтенанта Клосса, інший розчинив перед ним важкі дубові двері. Він опинився у величезному залі. Уздовж колонади стояли, мов статуї, есесівці в сталевих касках, з пістолетами-автоматами напоготові.

Штурмбанфюрер у чорному мундирі ще раз уважно перечитав його перепустку, щось перевірив у списку, який тримав у руці.

— Все правильно, пане обер-лейтенант, — сказав він, — прошу віддати зброю. Пройдіть, будь ласка, до цього залу. Всі уже там. Це триватиме недовго.

Клосс подав йому кобуру і пішов за есесівцем. Він опинився у довгому залі без вікон. Уздовж стін прямі колони з сірого мармуру, темна гранітна підлога, на чільній стіні — прикраса: чорний орел тримає в пазурах свастику. Усе це більше скидалося на домовину, аніж на зал аудієнцій. У кутку залу один за одним, як пацієнти в черзі до зубного лікаря, вже сиділи інші офіцери, котрих, як і Клосса, викликали сюди, щоб вручити нагороди. Всі мовчали.

Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.

Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…

Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…

Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.