Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 44)
— Так.
— У тебе вже немає надій, мій любий, — говорив Бруннер. — Визнаю, що це тривало довго. Занадто довго. Проте родом ти все-таки німець, правда?
— Ні.
— Не вірю… Зрештою… Гадаєш, що я не встигну? — він раптом змінив тон. — І тебе… і їх… — Він зробив непевний помах рукою. — У мене ще досить часу. Поляки не полізуть через канал…
— І що з того? — запитав Клосс. — Скажімо — ти встигнеш. Але звідси вже не вийдеш. Тебе застукала блокада порту: нікуди дряпати…
Бруннер мовчав. Знову почулися вибухи, ніби ближчі. Канонада не вщухала кілька хвилин, потім долинуло приглушене, ще далеке татакання кулеметів, торохкотіння автоматів. На обличчі штурмбанфюрера з’явився неспокій…
— Гансе, — сказав він. — Твоє становище зовсім кепське, проте… зрештою, ми стільки років знайомі… Двоє офіцерів однієї й тієї ж служби, хоч і ворожих армій, можуть домовитись… — Він пильно стежив за обличчям Клосса.
— Ти змінив тон.
— Обставини щомиті змінюються. Я не дурень…
Час! Клосс розумів, що насамперед треба виграти час: від цього залежало життя і робітників, і його власне…
На порозі з’явився есесівець.
— Приїхали машини, — доповів він.
— Геть! — заволав Бруннер. — Нащо мені зараз машини? Щоб їхати до заблокованого порту? — Есесівець зник.
— Що ти думаєш робити з заводом? — запитав Клосс.
Бруннер посміхнувся.
— Це залежить від багатьох факторів… Від тебе теж… У мене є одна пропозиція…
— Ти вважаєш, що я з тобою торгуватимусь?
— А чому б і ні, Клосс.
— Ідеться про завод і цих людей?
— Не тільки, Клосс, не тільки. У мене є ще щось, може, найцінніше… Чи ти можеш дати мені гарантії?
Мовчання.
— Гарантії, — сказав Бруннер. — У мене нема ілюзій, мій любий… Я знаю, чого варті обіцянки, офіцерів розвідки. — Він махнув рукою. — Але я схильний вірити тобі. Подумай, що я можу застрелити тебе, ліквідувати шістсот ваших і висадити в повітря завод. Багато Бруннер коштує, чи не так? А крім цього…
— У тебе ще є Гласс, — спокійно сказав Клосс.
— Звідки ти знаєш?
— Ти інсценізував убивство і десь сховав професора. Ловко! Але робота не вельми чиста…
— Ота сорочка? Дурниці… Американці чи англійці озолотили б мене за Гласса…
— Вже не озолотять, — сказав Клосс. — А нам він менш потрібний. Ішлося тільки про те, щоб він не евакуювався…
— Ти жартуєш. Подумай як слід: робітники, завод і Гласс. Хіба це не варте життя Бруннера? Хіба не варте? — повторив він. — А лише я знаю, де професор. Бери ще цигарку. Дуже прошу, не соромся…
Клосс поліз до кишені.
— Руки на стіл! — гаркнув Бруннер.
Клосс вийняв сірники.
— Ти дуже нервуєшся, — сказав Клосс. — Твої есесівці мене ретельно обшукали. Гадаєш, я міг би сховати зброю? Навіть офіцери польської розвідки, мій любий, не мають надлюдських можливостей.
— Ну, то як воно буде? — запитав Бруннер.
— Ти винятковий шахрай, Отто. Ще вчора ти сховав професора, аби сьогодні мати можливість торгуватися. І мене хочеш залучити до цього гендлювання.
Штурмбанфюрер криво посміхнувся. Слова Клосса він зрозумів як похвалу.
— Навіть союзникам, — підтвердив він, — будуть потрібні досвідчені фахівці.
— Ти помиляєшся, Бруннер.
Цієї миті потужний вибух струсонув заводські стіни. Татакання автоматів, уже близьке, безперервне, долинало звідусіль.
“Вони форсували канал, — думав Клосс. — Форсували канал і захопили їх зненацька!”
Брязнула шибка, штукатурка посипалася на підлогу, світло на мить згасло і знову засвітилось. Бруннер схопився зі стільця. Клосс умить це використав. Він щосили пхнув стіл на гестапівця і схопив його зброю.
— Не рухайся, Бруннер, я не схиблю…
— Ти збожеволів, — сказав штурмбанфюрер. — Адже ми домовляємось…
Унизу, в цеху, пролунало кілька пострілів. Потім почувся пронизливий крик, який поволі стих…
— У мене є Гласс, — шепнув Бруннер.
Татакання автоматів, вибухи гранат наближалися.
— Слухай, Бруннер, — тихо мовив Клосс. — Ти зараз увімкнеш мікрофон, що стоїть на письмовому столі Гласса. Бачиш?
— Бачу…
— Викличеш сюди інженера, що замінував фабрику.
— Так…
— Як його прізвище?
— Кроль…
— Теж Кроль… Тепер я розумію… Накажеш відімкнути мережу мінування. Якщо ти цього не зробиш, я застрелю тебе.
Бруннер підійшов до письмового столу. Не відводячи очей від Клосса, який тримав зброю напоготові, він увімкнув мікрофон. Бруннер кричав, але голос його приглушували вибухи гранат…
— Нічого, Гансе, нічого, — шепотів Бруннер. — Чого ти, зрештою, боїшся? Ми домовились, завод не злетить у повітря.
— Я не хочу несподіванок. Де це?
Штурмбанфюрер не встиг відповісти… У відчинені двері було видно коридор, повний диму, і каркас сторожки без скляних стінок. На порозі з’явився інженер Альфред Кроль. Він прийшов сюди без виклику. Клосс іще встиг сховатися за Бруннера, дуло пістолета він приклав до спини гестапівця. Кроль з порога бачив лице штурмбанфюрера і в’язня, що стояв за ним. Він міг не здогадатись…
— Це Кроль? — шепнув Клосс. — Говори!
— Де пульт мінування? — запитав Бруннер.
— У вогнетривкій касі. Але з двору теж можна увімкнути. Я підімкнув додатковий провід…
— Негайно знищіть, — наказав Бруннер.
— Що?!
— Вимкнути! — загорлав штурмбанфюрер, відчувши під лопаткою дуло пістолета. Одразу ж дуже близький вибух струснув стіни: вікно затягло димом і пилюгою. Короткі автоматні черги залунали на подвір ї. Бруннер захитався, встав і відкрив Клосса. Альфред Кроль побачив зброю в руці людини, про яку знав, що вона ворог Німеччини. Він зрозумів…
— Страхопуд! — крикнув інженер. — Страхопуд!
Кроль вихопив з кишені пістолет, який отримав кілька хвилин тому від начальника заводської варти. Не цілячись, він вистрелив у Клосса.
Коридором біг есесівець.