Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 34)
Поручник мовчав.
— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.
Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.
— У вас російська зброя?
Сасік не зрозумів запитання.
— Відповідати!
— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.
— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.
Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.
— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..
Томаля знизав плечима.
— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…
Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…
Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.
— Що це за натолоч?
— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.
— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?
— До штабу дивізії.
— Залишити їх тут.
— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.
Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…
— Ви справді збожеволіли! — Обличчя гауптмана Куссау вкрилося рясним потом. — Це не я, не я, розумієте? Шпигун на волі, — він важко дихав. — А ви мене, тут…
Леман затопив йому в пику. Куссау впав, незграбно спробував підвестися з підлоги. Роздерта на грудях сорочка, скривавлені губи, він мав страшний вигляд. Клосс чекав, що той кинеться на Лемана, але Куссау сів знову на табуретку, важко дихаючи.
— Ти скажеш? — запитав Леман. — Якщо скажеш, то матимеш хоч якусь надію. Відколи служиш у них?
Куссау мовчав.
— Перевір, де я був після обіду, — прошепотів він нарешті.
— Ти сам сказав, що під Дьоберітцем.
— У давнього приятеля, лісника…
— Він завтра про все розкаже, — мовив Леман.
— Дурень! — зарепетував Куссау. — Ідіот проклятий!
Леман знову ударив його, Куссау поточився аж під двері й довго не підводився. Він, як сліпий, хапав руками повітря.
Клосс подивився на годинник. Вони вже повинні бути! Незабаром він має побачити через вікно, як вони входять на подвір’я. Штабну охорону ліквідують легко. Не можна допустити, щоб Пфістер дав наказ висадити міст у повітря… Треба раніше познімати пости і втримати плацдарм над Регою… Скільки? На думку Клосса, опір першого німецького ешелону за річкою не міг бути дуже завзятий… А якщо вони не пройшли через ліс Вайперт?
— Клосс, — сказав Леман, — ця свиня ні в чому признаватися не хоче. Гадаю, він і досі не збагнув, що на нього чекає. А має ж бо знати…
— Ідіот, ідіот проклятий! — пробелькотав Куссау.
— Тепер ти, — мовив Леман. — Він мене замучив.
Аж тут Клосс їх побачив. Вони наближалися до штабу. Томаля перемовився про щось з вартовим, потім зупинив загін неподалік палацу. Клосс помітив високого чоловіка, в якому одразу впізнав офіцера: він з цікавістю роззирався, поглядом показав хлопцям, що стояли поруч нього, пост німецького кулеметника. “Ось-ось почнеться”,— подумав Клосс. Томаля поділив загін: п’ятеро з одним “конвоїром” рушили до палацу, решта лишилася на місці.
— Клосс, — сказав Леман, — починай нарешті…
Цієї миті до групи “полонених” підійшов капітан Келлер, який чергував у штабі. Він звернувся до “конвоїра”.
— Пора, — подумав Клосс.
Польський офіцер вихопив пістолет з-під плаща, вистрелив. Зчинилася страшна бійка… “Полонені” подіставали автомати… Поки німецький кулеметник встиг зорієнтуватись, гранати знищили його гніздо. Есесівці з штабної охорони відстрілювалися з-за машини, з палацу вибігали офіцери, які ще не збагнули, що сталося, і тут же гинули. Поручник з групою солдатів штурмував уже палац.
— Поляки! — гаркнув Леман. — Зрада!
Куссау, який досі спокійно сидів на табуретці, схопився й метнувся до вікна: він подивився з висоти другого поверху на подвір’я, де оборонялись есесівці, і, перш ніж Леман встиг зорієнтуватись, ухопив його пістолет, що лежав на столі й кинувся вниз.
— Стій, Куссау! — гаркнув Леман. — Клосс, стріляй!
Куссау вже підвівся з землі, він мав страшний вигляд: обличчя закривавлене, подерта на шмаття сорочка не прикривала тіло. Він вистрелив у парашутиста, що біг, не влучив і за мить упав, прошитий автоматною чергою.
— Але він, — сказав Леман, — не зрадив… Хто ж тоді?
Клосс вибіг із кімнати. У коридорі було порожньо, внизу ще стріляли, десантники відвойовували вал. Кабінет генерала був у протилежному кінці коридора; коли Клосс підбігав до дверей, палац зненацька здригнувся, шибки брязнули, моторошний, безперестанний гуркіт долинав зі сходу.
Почалося! Наступ!
Він штовхнув двері до кабінету генерала. Пфістер сидів біля письмового столу нерухомий, скам’янілий, ніби все, що коїлося внизу і довкола нього, його не турбувало. Клосс, відсапуючись, зупинився на порозі.
— Доповідайте, Клосс, — сказав генерал.
Клосс відрапортував. Давно він не почував себе таким дурнем. Подумав: найважливіше зараз — не допустити, щоб Пфістер подзвонив до Фогеля і дав наказ висадити міст у повітря. Якщо Томаля не встигне, не з’явиться тут за мить — а було домовлено, що саме Томаля увірветься до кімнати генерала — Клоссу доведеться самому перешкодити Пфістерові знищити міст. Війна триває! Клосс не повинен розконспіровуватись. Але ж трапляються ситуації…
— Десант, — сказав генерал. Точніше прокричав, щоб Клосс почув його в шаленому гуркоті. — Вони почали наступ. З’єднайте мене з плацдармом біля мосту.
Клосс підійшов до телефону. Тепер треба вихопити зброю… Револьвер Пфістера лежав на письмовому столі, він не встигне схопити…
— Мерщій, Клосс!
Клосс підняв трубку і розстебнув кобуру. Аж тут відчинилися двері. На порозі з’явився Томаля, за ним — польський офіцер.
— Руки вгору! — наказав Томаля бездоганною німецькою вимовою. — Руки вгору, швидко!
Пфістер виконав наказ.
— Я командир дивізії, — сказав він.
— Знаю, знаю, — буркнув Томаля. — Зв’яжіться з плацдармом біля мосту! Генерале, прошу взяти трубку й викликати до штабу командира саперів. — Клацнув запобіжник пістолета Томалі. — Ну, швидше!
— Я не зроблю цього!
— Ви зробите це негайно!
Пфістер підняв трубку.
— З четвіркою, — сказав він.
Це був чималий ризик! Томаля повинен розуміти, що Пфістер не дасть такого наказу. Звичайно… позбавити плацдарм командира — це полегшує завдання, але якщо генерал замість: “Прошу прибути до штабу” скаже: “Висадити”? Якщо він не злякається погроз?.. Чи Пфістер вірить, що він загине? Та, може, Томаля краще знає психіку німецьких генералів, ніж він, Клосс.
Вони чекали кілька секунд.
— Фогель, — пролунав голос Пфістера, — негайно прибудьте до штабу.