Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 3)

— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.

Але Дібеліусові остогидла ця гра.

— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.

— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?

— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.

— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.

Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.

— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.

— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…

— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.

Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.

— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.

Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.

Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з іншими офіцерами, навіть молодшими, він був завжди взірцем толерантності, але вдома не стримувався) лаяв ординарця, гладкого фельдфебеля, який забарився з приготуванням ранкової кави. Щоправда, він не звик готувати оберстові каву так рано. Райнер підійшов до вікна, відсунув штору, на темному зимовому небі сяяли зірки. Годинник на відермаєрівському комоді (Райнеру ця квартира й меблі дісталися від якогось адвоката, переселеного до гетто) показував чверть на шосту.

— Клаус, ти лінива свиня!

— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.

— Я можу йти, пане оберст?

Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.

— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.

— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.

Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.

“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.

Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.

— Ти можеш швидше?

— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.

Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.

Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.

— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.

Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.

— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.

— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.

Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.

— А може, справді, цей слуга…

— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.

— Лише його? — поцікавився Райнер.

— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.

— Отже, при цьому він ще й необачний?

— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.

— А плівки? Що на плівках?

— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.

— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…

— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.

— Наші родинні зв’язки…

— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.

— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.

— Я не забув, — скривився Дібеліус. — Але нащо ці порахунки?.. Коли хочеш знати, я познайомився з ним на прийомі в губернатора. Нас звела його дружина.

— Я бачив його ще раніше в Берліні. Особисто ми тоді не знайомились, але він мене запам’ятав. Запевняю тебе, що в дуже гарному домі.

— Тим краще, — сказав Дібеліус. Він підвівся і потягнувся, як людина, що виконала дуже важку роботу. А на здивований погляд Райнера додав: — Тим краще, що не тільки ми попали в цю веремію. Більшість вищих офіцерів у Варшаві бували на його прийомах або на цій віллі на Жолібожі, або в будиночку у Вонсові. О, цей наш офіцерський: снобізм! Віденський граф, сучий син! Його дід, мабуть, купив собі цей титул, забагатівши на поставках джутових онуч для армії. Тільки наші офіцери, надто ті, що вважають себе вихованцями старої школи…

— Облишмо це, — втрутився Райнер. Він і сам подивувався з тієї певності, яка забриніла в його голосі. У том}, що говорив Дібеліус, він знайшов кілька пунктів, які допоможуть йому виплутатися з цієї афери. Він про це так і сказав.

— Виплутатися з честю? — повторив Дібеліус. — Поміркуй… Ми вже пересвідчились, що Вонсовський знав багатьох високопоставлених осіб. У мене є інформація з надійного джерела, що його навіть викликали до Вавеля, пам’ятаєш, тоді, коли мали створити щось на зразок уряду в цій країні. Отже, не тільки ми будемо зацікавлені в тому, щоб тихцем полагодити цю ідіотську справу.

— А конкретно? — запитав Райнер.

— Я пропоную, — сказав Дібеліус, — пропоную тобі співробітництво. Я хочу, щоб ви відкрили шлях для молоді. Мій заступник Льозе аж тремтить за роботою. Ти теж мені називав якогось тямущого офіцера. Отой, як його, Клосс, повинен бути досить розумним, щоб розплутати тенета Вонсовського, а водночас спритним, щоб не втягнути в цю аферу наших людей. На Льозе я можу покластися. Це відданий собака.