Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 26)

Вона розсміялася коротко, нервово.

— Пароль! — почули вони попереду.

З-за дерев вийшов озброєний партизан. Клосс із полегшенням завважив, що він не з учорашніх його знайомих. Тепер і партизан помітив мундир Клосса.

— Скажи хлопцеві пароль і поясни, що я не можу підвести руки вгору.

— До Конрада, — мовила вона. — Веди до Конрада. Скажи, що прийшла Ганна.

— Ганна? — уголос повторив Клосс. — А не Єва?

Вона мовчала.

І раптом Клосс почав здогадуватися. Це неймовірно, а проте…

— Ганна? Ти знов тут? — Перед ними стояв лисий чоловік, одягнений у штани-гольф.

Замість відповіді, вона скинула з пліч плаща.

— Мене прислав до вас Жук, — сказав Клосс.

— Жук казав мені про вас, — відповів Конрад.

Але тепер Ганна нічого не розуміла. Дивилась на Клосса круглими від здивування очима. Конрад жестом відіслав хлопця з автоматом.

— Цю дівчину, — сказав Клосс, коли хлопець зник за деревами, — звуть Ганна Бойзель, і вона… — Він замовк, бо раптом усе збагнув. Ганна сміялася. Конрад іронічно позирав на Клосса.

— Сховайте зброю, тепер вона вам не знадобиться. Ходімо до мого сарая, вип’ємо перед відльотом. За дві години літак… Я повинен вам розповісти, — провадив він далі уже в сараї, коли вони випили по склянці справжньої “White horse”, яку Конрад, мабуть, привіз таки з самого Лондона. — Я повинен розповісти вам, як це було насправді. Ганну завербовано в Аргентіні, а точніше кажучи, ми дозволили їй завербуватися до абверу, бо вже два роки вона була кадровим працівником Інтеллідженс Сервіс. Дівчина вона здібна, то й стала близьким співпрацівником Лангнера, а при нагоді зробила неоціненні послуги Сполученому Королівству Ганна має чин майора військ Його Королівської Величності.

— Мені треба було збагнути це раніше.

— У тебе було мало даних, — сказала Ганна.

— Ми всі працюємо навпомацки, — додав Конрад. — Ми мало не ліквідували вас. Ви мусили загинути разом з Плюшем.

— Отже, у вас уже є справжній мікрофільм? — запитав Клосс.

— На жаль, — допомогла Конрадові Ганна. — Єва Фромм справді була нашою агенткою, проте в схованці під портретом нічого не було. В кожному разі фальшивкою нас не піддурять. А це вже щось.

— Одначе, що для тебе вартий справжній план, той, який сфотографувала Єва Фромм?

— Він у тебе? — запитала вона. — Отже, це ти? Скільки хочеш?

— Багато, — відповів Клосс. — Твою дружбу. — Він відкрив бляху пояса з написом “З нами бог”, витяг маленький рулончик у цигарковому папері.

— Англія ніколи не забуде вам цього, — сказав Конрад, беручи з побожністю із рук Ганни рулончик.

— Ми союзники, — Клосс підніс склянку з напоєм кольору слабкого чаю. Крім того, мені було б дуже прикро, якби праця Єви Фромм була замарною. Ця дівчина дорого заплатила…

Він ще якийсь час думав про маленьке непоказне дівча, чекаючи на лісовій галявині Ганну, з якою Конрад хотів ще порозмовляти віч-на-віч. Ось вона вийшла, але похмура й мовчазна. Лише на зворотному шляху по-дружньому взяла його під руку.

— Я скажу тобі щось, чого не повинна була б казати.

— Не завдавай собі клопоту, — відповів Клосс. — Я знаю, що ти хочеш сказати: Конрад наказав тобі завербувати мене. Розчаруй його і не повертаймося більше до цієї теми.

— Може, так і краще, — усміхнулася вона.

— Нам треба подбати про подарунок для твого шефа, — сказав Клосс. У кількох словах він розповів їй усе, що стосувалося Гебардта. Сценарій вони розробили спільно: хтось із них змусить Гебардта діяти. А тоді вже, залежно від обставин, треба обрати зручний момент і покінчити рахунки з ним.

Цього ж дня увечері до столика, за яким старший радник Гебардт закінчував роздирати печене курча, підійшов обер-лейтенант Клосс. Не питаючи дозволу, сів і, перш ніж товстун встиг отямитися від того, що бачить людину, яку вбив ще вчора, запитав:

— Чи маєте час побалакати зі мною про кілька скриньок старої порцеляни і кількох солдатів, які загинули, супроводжуючи їх?

Гебардт не мав часу. Він відштовхнув столик і витяг револьвер. Але постріл пролунав раніше, ніж він натиснув на спуск. Гауптман Больдт, який сидів за сусіднім столом разом з Ганною Бойзель, недарма вважався чудовим стрільцем. А за те, що він перешкодив втекти грізному шпигунові, старшому радникові Гебардту, його похвалив у наказі сам оберст Лангнер.

Операція “Дубове листя”

З базарного майдану було видно як на долоні міст на Резі та юнкерський палацик, у якому розташувався штаб дивізії. У глибині, аж під лісом, що темнів на обрії, виднілися луки, вкриті латками буро-сірого талого снігу. Була відлига. Цього року вже перші березневі дні віщували ранню весну.

Клосс дивився на міст, на річку, що затопила прибережні поля, на шосе, що губилося між дерев, і думав про бронетанкові підрозділи, які повинні пройти саме тут, щоб відкрити шлях на Колобжег і Щецін. Через річку Регу, яку Клосс уже не міг інакше називати, як тільки по-польському, через приміське селище Форбург, тобто Осєк, і далі через Дьоберітц чи просто Добжице. Не дивно, що генерал Пфістер, командир гренадерської дивізії, точніше її недобитків, що лишилися після боїв за Поморський Вал, надає такої ваги мосту на Резі: “Висадити в повітря чи захистити, в жодному разі не віддати ворогові”.

Десь здалеку долинув гуркіт артилерійської канонади: кожний німецький гренадер знав, що ворог уже зовсім близько, і, либонь, вже ні Пфістер, ні навіть есесівець Куссау не вірили, що Рега стане перепоною на шляху в глиб рейху. “Треба вистояти, фюрер дивиться на вас”, — зачитав сьогодні генерал депешу з ОКВ. Потім сказав: “Захистити чи висадити”, хоч означало це просто: висадити в повітря у відповідний момент, щоб через міст не пройшли танки Т-34, що викликали страх на сотнях кілометрів од Вісли до Вроцлава і Поморського Валу. Для цього ж таки наказано замінувати міст, і командир охорони чекає тільки на телефонний дзвінок генерала…

З майдану віялом розбігалися вулички, одна з них — Дьоберітцштрассе, або Добжицька. Табличку Клосс помітив здаля, але перед тим, як повернути, він уважно огледівся, перевірив, чи не стежать за ним — робив це швидше за звичкою, ніж із справжньої потреби. Ніхто в цьому Форбурзі, що завтра буде знову Осєком, не звертав уваги на капітана вермахту. Від мосту на Резі йшов угору, а далі плентався саме Добжицькою похмурий натовп біженців. Це були жінки, старі й діти. Хто тяг візка із домашнім збіжжям, а хто просто чалапав з торбою за плечима.

Час від часу лунали попереджувальні вигуки: хто не встигав зіпхнути візок на узбіччя, втрачав усе майно під гусеницями транспортерів і самохідок, що мчали на Схід.

Солдати в касках похмуро дивилися на біженців, мовби ті були в усьому винні. Але Клосс не відчував жалю: нарешті прийшло те, на що він багато років чекав.

Наддав ходи. Номер 64 має бути десь у кінці вулиці. “Він живе сам і в гарному місці”, — сказав зв’язківець, даючи Клоссу цю адресу у Форбурзі. Дивізія Пфістера прибула сюди напередодні як другий ешелон оборони, але Клосс протягом дванадцяти годин спромігся зібрати багато інформації, якою зможе зацікавитися командування польських частин, що наступають на цій ділянці фронту. Він сподівався, що форбурзький товариш допоможе налагодити зв’язок і передати повідомлення. Насамперед — це система оборони мосту і полк гренадерів з резерву ОКВ, який вночі перекинуто до лісу Вайперт… Про це годину тому говорив Пфістер, коли викликав до себе Клосса й капітана Куссау, відрядженого до них з розбитої над Віслою дивізії СС.

Пфістер — типовий пруссак, майже хрестоматійний тип офіцера вермахту, для якого не існує нічого поза даною ситуацією на довіреній йому ділянці фронту.

— Я сподіваюсь від вас особливо ретельного виконання наказів, — мовив він.

Обидва, Клосс і Куссау, сказали “слухаюсь”, але потім Клосс наважився запитати:

— Пан генерал вважає, що ворог зламає нашу оборону на річці?

— Я так не вважаю, — відповів Пфістер. — Я передбачаю все можливе. Цілим цей міст не може потрапити до їхніх рук. А висадити міст у повітря можу наказати тільки я і зроблю це лише тоді, коли не буде іншого виходу.

Потім генерал поінформував їх про полк резерву, що стоїть у лісі Вайперт, а далі без паузи, тим самим байдужим тоном почав говорити про справу обер-лейтенанта Калерта.

— Віддати до польового суду й розстріляти, — безапеляційний тон генерала не припускав ніяких дискусій чи сумнівів з цього приводу.

Клосс розумів, що заперечувати марно, що доля цього офіцера вирішена. Він помітив задоволення в очах есесівця Куссау, що не любив Калерта. І не дивно! Калерт, студент із Відня, був одним з найпристойніших офіцерів дивізії і не дуже приховував свою зневагу до есесівців.

— Калерт, — провадив далі генерал, — всупереч наказу, віддав більшовикам село Клаудорф.

— Він там не міг втриматися, — зауважив Клосс. — Калерт зайняв найвигідніші оборонні позиції, але…

У нього вп’ялися скляні очі генерала.

— Ви знаєте, капітане, наказ фюрера. Для прикладу його треба скарати.

Клосс замовк. Він подумав про Симону, маленьку француженку, яка працювала в казино дивізії і вже тривалий час приятелювала з Калертом. Вони сподівалися дотягти до кінця війни…

Клосс пройшов уже майже всю Дьоберітцштрассе і нарешті побачив номер шістдесят чотири. Невеличкий дерев’яний будиночок з квітником, металева табличка з прізвищем власника. Він прочитав: “Томаля”.