Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 19)

Перша помилка — тільки-но від’їхали од Берліна — він теж стояв біля вікна і раптом побачив схрещені на небі промені прожекторів, а потім почув глухий вибух авіабомб. Поїзд мчав відкритою місцевістю, об’їжджаючи місто, межі якого позначалися тепер вогнями пожеж і сяйвом ракет, які повільно падали. Він не одводив очей від цього видовища і не помітив, що вона стоїть поруч, зовсім близько, і не у вікно дивиться, а стежить за його обличчям.

Щось помітила? Чи вдалось їй те, чого не вдалось досі нікому: заскочити Ганса Клосса зненацька, коли він послаблює контроль над собою, особливо над своїм обличчям? Адже він досяг у цьому майже досконалості: стільки років приховував ненависть, огиду, розпач, з байдужим виглядом вислуховував на нарадах кривавих катів і не хапався за зброю, коли рука сама тяглась до кобури. І зараз — ця дівчина. Нічого не сказала ні тоді, коли він одчиняв вікно, ні тоді, коли зачиняв його. Звісно, якби вона й почала щось підозрювати — все одно мовчала б. Він повинен, дивлячись на неї, на її гладенько зачісане волосся, вузькі губи, увесь час повторювати собі: це Ганна Бойзель — небезпечний ворог. Не гарна дівчина, з якою приємно подорожувати в порожньому купе, а офіцер німецької розвідки. Не жінка, яка подобається йому з того часу, коли побачив її в штабі берлінського абверу, а ворог, хитрий і досвідчений агент, може, один із найнебезпечніших супротивників, що з ними він, Клосс, мав досі справи. Вона курила сигарету.

— Тобі душно, Гансе? — запитала вона. — Якщо хочеш, можеш трохи прочинити вікно.

— Ні, дякую… Послухай, Ганно…

— Знову! — перервала вона нетерпляче. — Ти забуваєш, що я Єва, а не Ганна.

“Входить у роль”, — подумав він. І відразу пригадав собі оту, справжню Єву, закатовану в берлінському гестапо. Як же міг він ставитись до майора Ганни Бойзель, нехай всього лиш одну мить, як до жінки? А тієї Єви він майже не знав — бачив її вряди-годи у коридорі військового міністерства в Берліні й не припускав… Тобто занадто пізно здогадався, лише тоді, коли побачив її пізно увечері під портретом Фрідріха Великого, який висів у коридорі неподалік од дверей до інтендантури, де хазяйнував оберст Люфт. Єва, Єва Фромм, працювала у Люфта. Вона була секретарка, перевірена СД і допущена до секретних справ. Трохи молодша за Ганну, вона належала до дівчат, на яких не звертають уваги. Маленька, непоказна, Єва годинами гибіла за машинкою, не підводячи очі навіть тоді, коли хтось увіходив до кімнати. Тому він і не запам’ятав до ладу її обличчя.

Лише того вечора… Клосс допізна працював над якимись відомостями, зрештою, роботи було достобіса, бо доступ до важливої інформації виявився в центрі абверу менший, ніж він припускав, тому й думав, як дістати собі інше призначення… Старанно впорядкував папери й прочинив двері в коридор. Тоді й побачив Єву. Вона стояла під портретом Фрідріха… Коли за кілька хвилин він біг униз, побачив її знову. Два бовдури, що їхні функції Клосс визначив безпомильно, тримали її під руки Вона була бліда, коли перед нею відчиняли дверцята легкової машини. Трохи далі стояла ще одна машина. За кермом сиділа жінка в мундирі. Він тоді не знав, що звуть її Ганна Бойзель.

Про дальшу долю Єви він довідався через кілька днів. Викликаний до оберста Лангнера, одного із заступників Канаріса, він зустрівся в його кабінеті з Ганною Бойзель і гауптманом Больдтом, якого добре знав, бо працювали разом у секторі абверу “Схід”.

— Це обер-лейтенант Клосс, майоре, — сказав Лангнер, звертаючись до Ганни. — Один з найздібніших наших офіцерів. Тому на час цієї важкої операції я віддаю його під ваше командування.

Клосс мовчав. Він уже знав, що прусські офіцери, — а Лангнер був пруссак, — не люблять, коли підлеглі розпитують їх. Підлеглий повинен мовчати і слухати, час від часу нагадуючи про своє існування коротким, мов постріл, вигуком: “Так точно”.

— Ви працювали в Польщі, ви й поїдете до Польщі, — почав Лангнер. Стисло, але докладно він пояснив завдання. — Отже, кілька днів тому заарештовано Єву Фромм, за якою вже тривалий час стежили. — Не німкеня, ще й донька офіцера, — кинув він. — Встановлено, що Фромм працювала на ворожу розвідку. Зо два місяці. Переписуючи секретні документи, вона робила на одну копію більше і лишала її в схованці, що містилася — яке нахабство! — за портретом Фрідріха Великого в коридорі військового міністерства. На жаль, допити не дали потрібних результатів. Єва Фромм не сказала, ні на кого вона працює, ні хто забирав копії зі схованки. Не сказала, — повторив генерал, а Клосс подумав про ту дівчину, якій довелося пройти через усі кола пекла… — Твердила, що не знає. Що зустріла якогось чоловіка, котрий дав їй інструкції та гроші. Відтоді більше його не бачила. Часом у схованці за портретом вона знаходила для себе завдання. Це, звісно, брехня, — кинув оберст, — але, на жаль, Єва Фромм уже нічого не скаже. Допитувач виявився надто старанний, — Лангнер скривився. — Ви розумієте, що це означає. — вів далі він. — Лише працівник міністерства, в кожному разі той, хто мав доступ до наших відділів, міг користуватися схованкою.

Клосс попросив дозволу і закурив цигарку. Це було єдине питання, з яким він звернувся до оберста.

— Отже, в день арешту Єва Фромм лишилася в кабінеті оберста Люфта сама. Якийсь додатковий передрук. її начальник був необережний, але скажемо, зрештою, одверто, — додав генерал, — що він не мав приводу не довіряти секретарці — і не включив сигналізацію каси. Єва Фромм мала достатньо часу, щоб зробити мікрофільми наших укріплень на Західному валу.

У кабінеті залягла тиша. Больдт байдуже дивився в простір, Ганна Бойзель розглядала Клосса і робила це так демонстративно, що обер-лейтенант почував себе ніяково.

— Цей мікрофільм, — заговорив оберст, — попав, треба гадати, в руки ворожої розвідки, бо хоч наші люди відразу після арешту Фромм ретельно обшукали схованку, планів там уже не було.

Знову тиша. Клосс на мить стулив повіки й побачив Єву під портретом Фрідріха. Хто ж міг припустити, що в цій непоказній дівчині було стільки сили! І хто краще від нього розумів, що то означає “нічого не сказала”! Він, звісно, не знав, на кого Єва працювала — на американців чи на англійців, думав про неї як про солдата, що поліг у боротьбі.

— Власне, у зв’язку з цією справою, — вів Лангнер, — майор Бойзель і обер-лейтенант Клосс поїдуть до Польщі. Є в Генеральному Губернаторстві така місцевість — Ліско-Здруй, там будинок відпочинку для офіцерів. То ми гадаємо, навіть знаємо напевно, що найближчим часом у Ліску з’явиться союзницький агент, полковник Конрад, і що метою його подорожі є зустріч з берлінським агентом їхньої розвідки, який повинен привезти мікрофільми планів Західного валу.

“Звідки ви знаєте?” — хотів спитати Клосс, але змовчав. Він уже розумів, що має тепер справу з однією з тих важливих підпільних ігор, які часто вирішують долю битв.

— Ми маємо докладні інформації, — повторив Лангнер. — У Ліску п’ятнадцять років працює наш агент. Він прекрасно вжився у тамтешню обстановку. Член польської підпільної мережі. Його звуть Плюш, запам’ятайте, Клосс, добре: Плюш.

— Так точно, — нарешті озвався Клосс. І потім додав: — Я розумію, ми повинні захопити Конрада і його мережу. — Він, звісно, розумів, що вони їдуть туди не для того, але знав також, що пруссаки люблять, коли їхні офіцери не виявляють кмітливості.

— Ви не в гестапо працюєте, — кинув погордливо Лангнер. — Майор Ганна Бойзель зіграє роль Єви Фромм — між іншим, та Фромм повинна була виїхати післязавтра до Ліска — і вручить Конрадові плани Західного валу. Ось мікрофільм, — він кинув на стіл пакуночок. — Ви, Клосс, охоронятимете її. Зв’яжетеся з нашим агентом і доглянете, щоб Конрад спокійно повернувся до Лондона з цією здобиччю. — Він розсміявся. — Нарешті вони матимуть наші плани! Звісно, мікрофільм має на меті дезинформувати ворога, — додав Лангнер, бувши, мабуть, дуже невисокої думки про інтелектуальні здібності своїх офіцерів.

Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:

— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…

— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.

Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…

— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.

Поїзд гальмував перед станцією.

— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.

— Ти боїшся?

Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…