Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 43)

Ми навіть не усвідомлюємо собі, як багато людей нас знає. Кожен із цих людей був для Клосса небезпекою. Той солдат, який посеред залитого сонцем майдану перед гарнізонною комендатурою назвав вулицю Горстмайєрштрассе, вивів його з рівноваги на кілька годин. Але бувають зустрічі ще гірші. Ось, наприклад, оця, що сталася півроку тому.

Він домовився з штурмфюрером Бруннером і ще кількома гестапівцями, що мешкали на Алеях Єрусалимських, зустрітися на головному вокзалі. З якимсь партійним бонзою, котрий нещодавно прибув з Берліна, вони повинні були їхати на полювання в Бєловезьку пущу, і. Клосс нетерпеливо чекав на Бруннера, що ніколи не грішив пунктуальністю.

Злий і закоцюблий, у коротенькому мисливському кожушку, Клосс переступав з ноги на ногу, — час від часу він демонстративно вдягав цивільний одяг. Його робота в абвері як експерта в справах поляків цілком виправдувала цей маскарад. Крім того, він хотів призвичаїти до цього своїх друзів з гестапо на той випадок, коли б якийсь шпиг побачив обер-лейтенанта Клосса в цивільному. Отак стоячи й мерзнучи, він раптом почув позад себе окрик: “Янек!”

Мов крізь туман пригадалася йому ця дівчина. її звали Кристиною, але вона веліла називати себе Крихою. Він познайомився з нею тоді, коли після втечі з Косцєжина у вересні тридцять дев’ятого року шукав у Варшаві зв’язку з якоюсь організацією. Криха, далека родичка власника вілли, у якій Клосс знайшов притулок, мріяла про це саме. Коли всі спроби зв’язатися кінчилися невдало, він вирішив через Словаччину й Угорщину дістатися в Францію, де генерал Сікорський формував польську армію. Проте, нарешті, цілком випадково йому вдалося налагодити зв’язок з однією щойно утвореною патріотичною організацією. За її наказом Клосс повернувся до Косцєжина і відтоді не мав зв’язку з Крихою.

У пам’яті залишився неясний, стертий часом спогад. Два чи три тижні, кільканадцять вечорів, коли розроблялися плани, як пробратися в Угорщину, тінь якогось невиразного роману, два чи три скороминущих поцілунки, але-багато піднесених патріотичних розмов.

І саме зараз, коли він чекає людей, вбраних у чорні мундири, нагодилася Криха. Клосс хотів з нею відразу попрощатися, сказавши, що дуже поспішає, але саме в цю мить під’їхав автомобіль з Бруннером і його товаришами.

Клосс побачив здивування й огиду в її очах, коли машина зупинилася біля них і Бруннер, крикнувши: “Гансе, не підчіпляй польок!” — майже втягнув його в авто.

Дівчині здалося, що вона зрозуміла все. Коли б у неї була зброя, прочитав Клосс у її вигляді, то вона застрелила б його на місці. Той Крихин погляд довго переслідував Клосса; він боявся, що ніколи більше її не зустріне і що в її очах назавжди залишиться запроданцем і зрадником.

Так, те, що такі зустрічі можуть трапитись у майбутньому, найбільш лякало Клосса. У Франції чи в Росії, куди від часу до часу його перекидають за примхливими наказами командування, він почуває себе значно безпечніше. Але тут він потрібний найбільше і тому з почуттям полегшення радіє кожному викликові назад.

Тіче в казино ще не було. Клосс неквапно пив поганеньке пиво, прислухаючись до шепоту розмов за сусідніми столиками. Одна з них особливо його зацікавила.

Майор з погонами танкіста, розпашілий чи то від задухи, чи від випитого алкоголю, розповідав щось блідому капітанові інтендантської служби, якого Клосс знав у обличчя.

— Знаєш, брате, скільки наших загинуло в самій тільки Хорватії? Двадцять відсотків особового складу. Це так, ніби кожного п’ятого поставити під стінку і… тра-та-та-та, — почав він імітувати стрілянину. — Але це середня, брате, середня статистична, хай її грець… У деяких піхотних батальйонах не лишилося ані одного чоловіка. Вистріляли до ноги.

Далі Клосс не почув, бо, вгамований, очевидно, капітаном, червонолиций майор стишив голос.

Клосс збагнув, що трапилася нагода підтримати про себе думку ревного службиста. Він підійшов до столика, за яким сиділи майор та капітан, і відкликав майора вбік.

— Обер-лейтенант Клосс з абверу, — відрекомендувався він. — Я хотів вам зауважити, що ви надто голосно говорите про справи, які є службовою таємницею. На щастя, найближче до вашого столика сидів я, але міг же сидіти й хтось інший.

— Мені здавалося, — пробелькотів майор, — що в офіцерському клубі…

— Міг сидіти, — перебив його на півслові Клосс, — хтось такий, хто подав би рапорт, я гадаю, вас нічого переконувати в тому, що чутки про поразки і перебільшення наших втрат караються надто суворо.

— Але ж…

— Не перебивайте, — Клосс, діставши таку слушну нагоду, намагався довести свою перевагу. Це було щось на кшталт особистого реваншу. — Тут міг також сидіти ворог. Ви запам’ятали, що сказав з цього приводу доктор Геббельс? — Клосс побачив, як обличчя майора почервоніло ще дужче і стало набирати синього відтінку.

— Цього разу я дарую вам, пане майор. Я розумію, що офіцерові, який щойно повернувся з фронту, кортить погомоніти, похвалитися успіхами, але про успіхи також, — додав він повчальним тоном, — треба говорити тихіше.

Клосс круто повернувся і пішов від остовпілого майора, котрий трохи хитався на ногах. Звичайно, інформацію про втрати в Хорватії буде передано куди слід.

На порозі з’явився Тіче, і Клосс махнув йому рукою, показуючи на столик. Краєм ока побачив, що майор жестом покликав капітана, і обидва квапливо вийшли з казино. Майор, певна річ, запитає інтенданта, хто цей молодий зухвалий офіцер; той вислухає, яку нагінку він дав майорові, і переконається, що обер-лейтенант Клосс небезпечний, запеклий нацист. Можливо, навіть поділиться з кимось цією думкою, а це якраз найбільше потрібне Клоссу.

Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.

Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.

— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.

— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.

— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.

Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.

— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.

— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.

Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.

— Зараз іду, — відповів Нойманн.

Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.