Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 15)

— Всього кілька тижнів, — відповів Клосс, зрадівши можливості лишитися за столом. Спершу йому захотілось висловити Едвардові свою думку про його німецьку вимову, але, поміркувавши якусь мить, він передумав.

— А до цього? — невимушено запитав той далі. — Звичайно, якщо це не військова таємниця.

— У Франції, в Росії, а останнім часом — у Югославії, — збрехав Клосс. — Щоправда, в Югославії я був теж усього кілька тижнів, — додав він швидко, аби в присутніх не виникла думка, що він, знайомий з сербохорватською мовою, міг би дещо розуміти й по-польському.

Клосс спостерігав за обличчям Едварда, стежив за його допитливим поглядом, і йому здавалося, що він уже знає, що йому нагадує тон Едварда, його манера запитувати — уривчаста, глузлива, з безконечними застереженнями, — “якщо це таємниця, то вона мене зовсім не цікавить”. Саме в такий спосіб одержують відповіді на запитання; про це Клосс добре знає, бо цим методом, багато разів перевіреним і майже цілком безвідмовним, завжди користується сам. Та ще й оця прекрасна німецька мова, справжня “платтдойч”!

Отже, це або людина, якій в разі потреби Клосс повинен допомогти, або агент із “двуйки”.[7] “В усякому разі, це мій співбрат по фаху”, — подумав він. Йому скортіло повести далі цю розмову.

— Ви ж знаєте, як буває в армії, — промовив Клосс. (Хай Едвард не думає, що Клосс не впізнав у ньому військового). — Людину весь час перекидають з місця на місце; ніколи не знаєш, де будеш завтра. Часом, — додав він з ноткою відвертості в голосі, — навіть і не здогадуєшся, навіщо тобі наказують бути в тому чи іншому місці. Я вам заздрю, панове, вам тут надто спокійно живеться.

— Спокійно? — здивувався… Едвард. — Я б не сказав…

— Ви маєте на увазі, — Клосс стишив голос, як і повинен був зробити культурний німецький офіцер, котрий не хоче образити почуттів господарів, вживши неприємне для них слово, — партизанів? Мене попереджали друзі, що на цій території діють партизани, але я бачу, що вони помилялись. Поки що тут панує спокій.

— У цьому домі ви можете бути цілком спокійні, — відповів Едвард. — Дім пана Пшетоцького славиться гостинністю. — Він глянув на годинник, ніби йому враз стало ніколи.

Клосс зрозумів цей жест і підвівся.

— Дякую за розмову. Піду подивлюся, що поробляють мої хлопці.

Він вийшов на подвір’я, перетнув його навпрошки і підійшов до другого флігеля, де квартирували його солдати.

Його зовсім не цікавило, що вони роблять. Клосс і так знав, ще солдати ріжуться в карти. Але коли він був ще посеред подвір’я, то помітив постать, яка швидко ковзнула від бічних дверей палацу Пшетоцьких у бік села, що мріло здалеку.

У Клосса був добрий зір — навіть на такій відстані він упізнав Яна, камердинера, котрий, як висловився старий граф, “служить у Пшетоцьких від створення світу”.

Пшетоцький посидів ще трохи після того, як вийшов Клосс, поки не здогадався, що всі чекають, коли він нарешті піде спати.

— Пане ротмістре, — промовив він підводячись, — я не хочу втручатися у ваші справи, але вважаю за потрібне сказати вам свою думку: особисто я проти вплутування дівчат у цю вашу, прости господи, конспірацію. Це не жіноча робота.

— Коли б ви знали, графе, які прекрасні з них солдати, — сказав Маєвський.

— Так, так, — бурчав старий, виходячи. — Вони воюватимуть, а ви будете політиканствувати…

— Ви назвали пароль, — глянув Маєвський на Йоланту, коли за старим зачинилися двері. — Ви хотіли зустрітися зі мною.

— Я повинна переконатися, чи говорю з потрібною мені людиною.

— Я Богун, — відрекомендувався Маєвський. — Ротмістр Богун. А це, — він показав рукою на Едварда, — поручик Журав. Зосю, — звернувся він до дівчини, яка, здавалося, була до краю захоплена цією церемонією, — Зосю, зроби ласку, вийди на ґанок — попередиш нас, коли німець вертатиметься.

— Так точно, — відповіла Зося тоном дисциплінованого солдата, котрий виконує неприємний наказ.

Тільки коли вона вийшла, Йоланта простягла ротмістрові руку.

— Ягода, — промовила вона, — кур’єрка з Лондона.

— Тепер ми, в свою чергу, хотіли б переконатися, — втрутився Едвард, зайнятий до цього, як могло здатися, лише мовчазним спогляданням її струнких ніг, — що говоримо з належною особою.

— Це зрозуміло, — Йоланта відкрила маленький портсигар і, вийнявши цигарки, шпилькою натисла штифтик. З плоского тайника дістала половинку паперового долара. — Правильно? — запитала вона.

Ротмістр допитливо глянув на Едварда, який, присунувшись до вікна, скрупульозно складав дві половинки доларової кредитки.

— Усе гаразд, — сказав він нарешті. — Але мене турбує оцей офіцер. Можливо, за вами стежать?

— Мене теж турбує, — відповіла Йоланта. — Але я таку можливість відкидаю. Ви ж здогадуєтесь, що я приїхала не тільки до вас. Ви — це моє останнє завдання, можливо, найважливіше, але до нього я вже виконала кілька інших у Кракові, в Варшаві й Радомі. В усякому разі, якби було помічено щось підозріле… Адже мене там охороняли.

— Це зрозуміло, — сказав ротмістр. — А інструкції ви привезли письмові чи…

— Хвилинку, — перебила дівчина. — Я попрошу вас, панове, ненадовго відвернутися.

Коли вони повернулися обличчям до вікна, Йоланта розстебнула спідницю, швидко скинула з себе товстий, чимось напханий пояс і вийняла з нього кілька полотняних мішечків.

— Вже, — промовила вона.

— Отож-бо ви мені й здалися трохи занадто дебелою в талії, — сказав Едвард. — Тепер у вас нормальні пропорції.

У відповідь на це Йоланта усміхнулася.

— Прошу полічити і видати мені розписку, — мовила вона до ротмістра, який виймав з мішечків доларові кредитки і золоті монети по двадцять доларів.

— Усе гаразд. Добре, що ви почали з грошей. Ми дістали наказ не розмовляти ні з ким, поки він не пред’явить оцього, — Маєвський показав на мішечки. — Як завжди, мало, — додав він, ставлячи на розписці кучерявий розчерк.

— Інструкцію я знаю, — холодно відповіла дівчина.

— Ви там, у Лондоні, — вів далі ротмістр, — вважаєте, що ми сіємо грішми, а все оце — крапля в морі. Ми повинні купувати зброю. А часом доводиться витягати цінну для Польщі людину з лап гестапо. Якби ви тільки знали, скільки все це коштує!

— Можете написати про це в своєму рапорті, — перебила його Йоланта. — А зараз по суті. — Вона замовкла, глянувши на двері.

На порозі стояла Марта. Вона напевно побачила купу банкнотів і кілька стовпчиків золотих монет.

— Пробачте, що я вам перебила, зі столу я приберу пізніше, — промовила вона і зникла за дверима так само тихо, як і з’явилась.

— Не хвилюйтесь, пані, — заспокоїв Йоланту ротмістр, — у пана Пшетоцького слуги небалакучі.

— Це вже ваш клопіт, адже я поїду, а ви тут залишитесь. Але до від’їзду ви повинні допомогти мені виконати одне завдання. Чи знали ви зятя Пшетоцького, інженера Лятошека?

— Зосиного батька? — перепитав Маєвський. — Та ні, либонь, усього раз його бачив. Ви ж знаєте, пані, що пан Тадеуш не давав згоди на цей шлюб…

— Це мене не цікавить, — майже різко перебила Йоланта. — Так от, Лятошек незадовго перед вторгненням німців у Пшетоку залишив Пшетоцькому важливу технічну документацію. Ця документація потрібна союзникам, вона допоможе наблизити перемогу.

— Я нічого про це не знаю.

— А я дещо чув від Пшетоцького. Німці допитували його ще в тридцять дев’ятому році, — сказав Едвард.

— Як ми довідалися, німецька розвідка теж розшукує цю документацію. В її руках вона не повинна опинитися. Мені наказано доправити її в Лондон.

— Ви розмовляли про це з Пшетоцьким? — запитав Маєвський.

— Я з Пшетоцьким? — здивовано підняла брови Йоланта. — Ви ж, напевно, розумієте, що мені не можна перед ним розкриватися? І розмовляти я з ним не буду.

— А інженер Лятошек, — поцікавився Едвард. — Зосин батько, — додав він, даючи цим зрозуміти, що питає про це особисто, а не з службовою метою, — зараз не в Лондоні?

— Я нічого вам про це сказати не можу.

— То звідкіля ж у вас така певність, — вів далі Едвард, — що документація у Пшетоцького?

— Не будьте дитиною, поручику. Мені відомо стільки ж, як і вам. Просто я одержала наказ привезти документацію. Коли мені загрожуватиме провал, то я мушу її знищити за всяку ціну і не допустити, щоб вона попала до рук німців.

— Пшетоцький повинен передати документацію польському підпіллю, — тихо сказав Маєвський.

— Старий досить упертий. Це треба зробити розумно, — затарабанила Йоланта пальцями по столі. — Він може сказати, що в нього її немає.

— Покличмо Зосю, адже справа торкається безпосередньо її. — Ротмістр рушив до дверей, але ще не встиг дійти до них, як вони відчинилися. На порозі з’явився кремезний чоловік.

— Моє шанування панові ротмістру, цілую ручку прекрасної пані! Пробачте, що я так, без стуку.

— Звідкіля ви тут узялися? — суворо запитав Маєвський.

— Пан ротмістр так завжди спогорда зі мною розмовляє, що мені відразу пригадується, як я був взводним у першому кавалерійському. А в мене невеличкий інтересик до пана графа. Дозвольте відрекомендуватися, ласкава пані. Я — Пісарський, Вінцентій Пісарський, тутешній, з Карчмиськ, — промовив він, з надмірною галантністю поцілувавши її руку.

— Відомий діяч на ниві вітчизняної контрабанди? — глузливо вигукнув Едвард. — Король шмуклерів.[8]

— Без таких діячів, добродію, — обурився Пісарський, — люди в місті з голоду повмирали б. І даю вам слово, що після війни, пане, ставитимуть пам’ятники невідомому шмуклерові. Між іншим, є в мене дещо й для вас, пане ротмістр. Що б ви сказали про партію консервів? Свіжесенькі, з гарантією; вони їхали на Східний фронт, але на одній з віток вагончик узяв та й відчепився. Випадково, зовсім випадково, ясна річ, — потер він долонями.