Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 10)

Він ще раз глянув на годинник: до вибуху залишилося чотирнадцять хвилин. Треба застрелити цю дівчину і вийти звідси, поки не з’явився Мюллер. Клосс дістав пістолет. Проте робив це дуже поволі, як при сповільненій зйомці. Потрібно крикнути, щоб вона підвелася. Не стрілятиме ж він у спину жінці, що сидить і ридає? Та вже запізно! На сходах почулися голоси, а потім кроки. Інгрід не замкнула дверей на ключ! У кімнаті стояв гауптштурмфюрер Мюллер.

— Нарешті! — верескнув він. — Що скоїлось? Де ви пропадали? Хто до мене щойно телефонував? — Гестапівець важко опустився на стілець спиною до балкона. — У нас є ще трохи часу. Розказуйте.

— Мені нічого казати, — спокійно відповіла Інгрід.

— Як це? Я не розумію. І не впізнаю вас.

— Я прошу дати мені спокій!

— Що це, дідько б його взяв, означає? Ми скоро поїдемо на вокзал. Вам треба переодягтися. Я звелів Фріцові купити три гвоздики. Сьогодні ми будемо обережніші.

— Прошу на мене не сподіватися, — тим самим тоном мовила Інгрід. — Я нікуди не поїду і нікого вам не видам. Годі!

— Що ви сказали?! — гаркнув Мюллер. Він підхопився з стільця і схилився над Інгрід.

— Я сказала, що більше не буду з вами працювати. Це ви вбили Гейні.

Ще десять хвилин! На сходах стоять гестапівці, у коридорі — Шабе. Лишається єдина можливість: балкон. А ця дівчина?

“Вона зрадила, щоб помститися, — подумав Клосс. — І старий пруссак їй розповів…”

— Ви заплатите мені за це! — долинув голос Інгрід.

Мюллер сперся рукою об вазон.

— Ви гадаєте, що з нами так просто порвати зв’язки?

— Мені байдуже!

— Ви погано усвідомлюєте собі те, що на вас чекає. — Стишити голос Мюллерові, певно, було нелегко. Але він все-таки лагідно промовив: — Заспокойтеся. Даю вам три хвилини. Переодягніться — й поїдемо на вокзал…

Мюллер вийшов з кімнати й відчинив двері на сходи. Клосс почув збуджені голоси — Мюллер розмовляв з Шабе.

Ще п’ять хвилин! Клосс розсунув портьєри і, тримаючи напоготові пістолет, став перед Інгрід. Вона навіть не скрикнула. Ця дівчина вміла панувати над собою!

— Тихо, — прошепотів Клосс і відчинив балконні двері. — Втікаймо!

— Ви…

— Так. Я — один із тих, кого ти зрадила. Хутчій!

— Ні.

— Через три хвилини ти загинеш. У кімнаті бомба.

— Ні.

Почулися кроки Мюллера. Клосс вискочив на балкон.

Зайшовши до кімнати, гауптштурмфюрер Мюллер побачив, що Інгрід зачиняє балконні двері.

— Трохи провітрила, — пояснила дівчина.

— Ви ще й досі не встигли переодягнутися! — крикнув Мюллер. Обіч нього стояв Шабе.

Інгрід сіла до столу.

— Авжеж, не встигла, — відповіла вона, — і навряд чи й встигну. — Дівчина глянула на годинник, і то було, мабуть, останнє, що зафіксувала її свідомість. Наближалась фатальна хвилина.

Клосс перестрибнув на балкон сусідньої квартири. Двері в кімнату були відчинені. Тихенько, навшпиньки він зайшов у чиюсь спочивальню — там хропів на ліжку чоловік. Клосс пройшов до коридора і відчинив сінешні двері…

Стрілки годинника показували саме тридцять п’ять хвилин на другу, коли він опинився на Альбертштрассе. Страшний вибух струсонув повітря, а потім почулося виття сирен автомобілів гестапо

Клосс стишив крок… Він поволі йшов тихою безлюдною вулицею. Поспішати йому вже було нікуди.

КУР’ЄРКАЗ ЛОНДОНА

поляків теж є аристократія, пане обер-лейтенант. Ви це знаєте? Клосс стояв перед великим різьбленим письмовим столом, виструнчившись, з витягнутими по швах руками, як належало за статутом, і думав, до якої категорії начальників можна віднести свого нового шефа, полковника Гофберга. Хоч минув лише тиждень відтоді, як він прибув у розпорядження начальника тутешнього абверштелле, тим паче запитання полковника не здивувало. Гофберг висловив його з абсолютною і непохитною зверхністю, переконаний у тому, що саме він перший відкрив той дивовижний факт, що в поляків теж є аристократія.

— Так точно, пане полковнику, — серйозно відповів Клосс.

Залягла тиша. Гофберг заходився гортати папери на письмовому столі, ніби забувши про свого підлеглого.

“А чи не помиляюсь я? — далі снував свою думку Клосс. — Якщо Гофберг справді бовдур, то звідкіля оці успіхи? Тутешній відділ абверу є одним з найкращих. Військова в’язниця в підвалі сільськогосподарської школи зовсім не поступається за кількістю затриманих перед “конкуруючою фірмою” — тюрмою гестапо. І сидять у ній люди не просто схоплені навмання, не випадкові перехожі чи жертви нашвидку організованої облави”. Клосс досить довго працює в абвері і знає: у тутешньому абверштелле вершаться великі, серйозні справи.

Але все це якось не в’язалося в його уяві з розвалькуватою постаттю шефа, його одутлим обличчям і великими, простодушними, як у дитини, очима. Не подобалися Клоссові й оці запитання полковника, з яких кожне — не доведи боже! — справжнє відкриття.

Крім того, Гофберг ще й поводиться з своїми підлеглими так, ніби вважає їх недорозвиненими малюками. Саме це, очевидно, й розгнівило так капітана Любке, котрий за власним бажанням рік тому пішов воювати на Східний фронт, а пізніше, діставши поранення в руку, працював у школі абверу. Клосс зустрів його за кілька днів до від’їзду в це місто, вже маючи в кишені наказ з’явитися в розпорядження полковника Гофберга.

— Хай тебе бог береже! — сказав Любке, котрий відтоді, як більшовицькою міною йому відірвало руку, став набожним. — Хай тебе бог береже! — повторив він.

І більше Клоссові нічого не вдалося з нього витягти; тільки на прощання Любке, незграбно стискаючи його долоню своєю лівою рукою, промовив:

— Бережись, Гансе, то паскуда.

— Ви знайомі зі справою Г-298?

Клосс витратив чимало часу, щоб опанувати себе. Полковник Гофберг закінчив перегортати папери і дивився на нього голубими очима, чекаючи відповіді. Тільки тепер Клосс помітив, що в Гофберга гарні довгі вії.

— Щось не пригадую, — відповів Клосс.

— Ви прийняли господарчий сектор. Ця справа проходить по ньому. Наскільки мені пригадується, я наказав вам ознайомитися з усіма незакінченими справами вашого сектора.

— Я ж тут усього тиждень, пане полковнику. Можливо, я й переглядав цю справу. Якби ви зволили нагадати мені її деталі…

— Я вимагаю, щоб усі мої офіцери знали свою ділянку роботи назубок. Скільки буде сім разів по дев’ять? — несподівано запитав він.

Клосс мовчав. Цього він від Гофберга аж ніяк не сподівався.

— Я вас питаю, обер-лейтенант, — промовив Гофберг і поклав обидві руки на стіл. Точніше, не поклав, а вчепився руками в стільницю. Його великі пазуристі пальці разюче контрастували з ясно-голубими очима, облямованими торочкою вій.

— Шістдесят три, пане полковнику! — голосно відповів Клосс.

“Хочеш бачити в мені йолопа, — подумав він, — то що ж, будь ласка”.

— Ось так ви повинні мені відповідати, коли я питаю про справи вашого сектора. Справа Лятошека. Це вам про щось говорить?

— Ні, — збрехав Клосс, Він вирішив дати Гофбергові можливість похизуватися своїм красномовством.

— Весною тридцять дев’ятого року один польський інженер, на прізвище Лятошек, розробив технологію легкого, міцного і стійкого до високих температур сплаву. Ви навіть собі не уявляєте, яке це має значення для літакобудування, а точніше — для виробництва авіаційних двигунів. Ще в жовтні тридцять дев’ятого року ми розпочали пошуки технічної документації. На Жаль, безрезультатно. Всі матеріали патентного бюро, як і належало сподіватися, були знищені або сховані. Лабораторію інженера Лятошека, що знаходилася на одному з військових заводів на території так званого ЦОПу,[2] було знищено в переддень вступу наших військ. Чи знаєте ви принаймні, що таке ЦОП?

— Ні, — відповів Клосс.

— Поляки намагалися створити воєнну промисловість перед самісінькою війною і навіть дещо встигли зробити. — Але хіба під силу було полякам створити таку промисловість? Ви зі мною згодні?

— Звичайно, пане полковнику.

— Отже, як я вже сказав, лабораторію було знищено, а сам інженер безслідно зник. Ми встановили, що мобілізований він не був, але про всяк випадок перевірили всі німецькі табори для військовополонених офіцерів. Ось уже два роки, як в усіх відділеннях гестапо в Генерал-губернаторстві і на територіях, повернених рейхові, є детальний словесний портрет інженера Лятошека, його фотографії і все, що треба, аби його схопити. Заарештовано триста шістдесят чотири особи, схожі на нього, але серед них його не знайшли. Напередодні війни він мешкав у Жешуві. В його будинку ми обдерли штукатурку, розрили підвали, оглянули кожну дошку в підлозі. Ніде нічого.

— Я розумію, — перебив його Клосс.

— Нічого ви не розумієте. Ми дістали нові дані. Недалеко звідсіля село Пшетока і фільварок з однойменною назвою, що належать якомусь графові Пшетоцькому. Тому я й запитав вас, чи знаєте ви, що в них теж є аристократія. Проте мушу вам сказати, що їхня аристократія — переважно німецького походження.

— Це так, — сказав Клосс, тамуючи внутрішній сміх.

— Ну, не зовсім так, не перебільшуйте, Клосс. Не завжди німецького походження. Так ось, дочка цього Пшетоцького одружилася з Лятошеком. Щось схоже на мезальянс. Граф не підтримував стосунків із зятем, принаймні гак він стверджує. В нас у справі є протокол його допиту, складений ще восени тридцять дев’ятого року. Водночас наша агентура нещодавно встановила, що напередодні вступу наших військ інженер з дружиною були в Пшетоці. Той бовдур, який допитував старого Пшетоцького в жовтні тридцять дев’ятого, навіть не звернув уваги, що подружжя Лятошеків лишило старому свою доньку. Отже, можна припустити, що коли вони наважилися залишити свою дитину, то могли з таким же успіхом залишити й ще щось. Технічна документація, обер-лейтенанте, повинна бути в Пшетоці,