Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 7)

— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.

Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.

— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:

— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.

Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й до напівзруйнованого будинку, в якому заховалися Ірена з Яцеком, одним словом — інакше уявляв собі цей вечір, і дивний настрій Марти трохи збентежив його. Насторожило неочікуване повідомлення, що Марта вела розмову про нього з Штедтке. Що це могло означати?

— Ти випитуєш у Штедтке про розпорядок моїх занять, — кинув весело. — А чи не простіше запитати про це в мене самого?

— Він був сьогодні у нас в госпіталі, ми розмовляли.

— Допитував тебе?

— Можна це й так назвати. Я вважаю, моїм обов’язком є будь-яка допомога офіцерові служби безпеки. Він випитував, чи я не помітила чогось підозрілого у поводженні…

— У моєму поводженні? — Клосс надав своєму голосові вельми жартівливого тону.

— Не тільки. Запитував взагалі, про всіх. Чого б він мав питатися саме про тебе?

Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.

— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.

— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.

— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.

— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?

— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.

— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?

— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.

— Хто то був?

— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.

— Ти розмовляв з нею? Гарна?

— Ти в десять разів красивіша за неї! — Клосс пригорнув Марту до себе. — Слухай, дурненька, — він надав своєму голосові поблажливих інтонацій, — для мене не існує жодної жінки, крім Марти Бехер. — йому не було потреби вдавати щирість: це була правда. Не помітив навіть, що Ірена була гарною; усвідомив собі це аж тепер.

— О Ганс, — мовила вона. Жадала такого пояснення, хотіла почути, що є єдиною жінкою для Клосса. — Штедтке тебе не любить, — сказала йому через годину, коли, притулившись одне до одного, лежали на канапці, над якою висів килимок з френзлями, а над ним — портрет фюрера, що підглядав за ними. — І знаєш, чого він не любить тебе? Бо злиться, що я вибрала тебе, а не його.

— Цілком можливо, — сказав Клосс. Його зовсім не порадувало те, що штурмфюрер Штедтке не виявляє до нього симпатії. Охоче віддав би йому Марту, якби зміг його якось зичливіше настроїти до себе.

Повертаючись од Марти, Клосс іще раз обмірковував той допит, те випитування про нього Штедтке. Це разом з вістю, що Штедтке недолюблює його, не віщувало нічого радісного.

Раптом Клосс здригнувся. Побачив щось таке, що аж жах узяв. Вулицею, попід стінами будинків, ішла, озираючись на всі боки, жінка в клітчастій хустці. Клосс бачив її кілька разів: то була дружина Воробіна. Але не це його вразило. Він побачив те, чого вона не помічала. За нею слідкували. Суб’єкта в насунутому на очі кашкеті Клосс знав з кількох зустрічей як одного з найспритніших людей Штедтке. Ірка, це було відомо Клоссу, є онукою Воробіноі. Що жінка несе у тій торбі? Харчі для Ірки чи — зненацька здогадався, помітивши в торбі обриси стінок паралелепіпеда, — невже залишений акумулятор?

Здригнувся іде раз, почувши, як позад нього запищали гальма. Обернувся.

— Марта? — не приховував свого подиву. — Ти ж не збиралася виходити з дому.

— Привезли поранених з якоїсь стрілянини. Сідай — підкинемо тебе додому.

Вирішив усе в одну мить. Автомашиною він добереться швидше, ніж Воробіна та її “ангел-охоронець”. Треба застерегти Ірену та Яцека. Що за легковажність — давати старій адресу явки.

— Про що ти думаєш, Гансе?

— Я втомився, спати хочеться.

— Я теж, — згадуючи недавнє побачення, посміхнулася Марта.

— Зупинися тут, — звернувся Клосс до шофера, — пройдуся пішки.

— Підкинемо тебе до квартири, якщо ти втомився. Спочатку Фріц підвезе мене до госпіталю, а потім…

— Ні, я хотів би пройтися.

Марта підозріло подивилася на нього. Клосс навіть не мав часу подумати, що кілька годин тому коханка влаштувала йому сцену ревнощів — ревнощів до дівчини, яку він проводив ось цими вулицями. Вистрибнув з машини, перебіг вулицю, звернув у провулок. Оглянувся, однак не помітив нічого підозрілого. Будинок, здається, не був оточений. Повільним кроком перейшов через подвір’я, але-на сходах побіг. Постукав, як домовилися. Двері відчинила Ірена з розпущеним волоссям. Вона саме змивала голову, випрала також дещо, бо на шнурі сохла білизна. Яцек, вкрившись кожухом, що тільки одна голова виднілася, спав.

— Тікайте! — проговорив ще в дверях. — Буди його і тікайте! Йде сюди Воробіна. За нею — шпик. Нема часу…

Клосс не закінчив фрази, як у двері тихо постукали. Жінка в клітчастій хустці стала на порозі. Майже одночасно з цим запищали гальма автомашини. Клосс підійшов до віконця й побачив есесівців, що висипали на подвір’я, а потім і Штедтке, який важко викарабкувався з кабіни. Впізнав його навіть з цієї висоти Чи вони увесь час їхали за переслідуваною жінкою, чи агент встиг повідомити їх сам? Тепер це не мало вже значення. По-дурному напхана торба, крізь тканину якої вирисовувалися обриси акумулятора, могла навести на слід і сліпого. Але це тепер не мало значення. Есесівці ввірвалися в коридор. Під’їхав ще один грузовик, уже з жандармами. Вороги оточували будинок. Либонь, грюкіт кованих чобіт на сходах розбудив Яцека. Зірвався з постелі в одних трусах, схопив гранату, що лежала на підлозі. Другою рукою намагався стягти з билок ліжка сорочку. Зрозумів, що його чекає. Ірка також, заметушившись біля дверей шафи, про все вже здогадалася. Одна тільки бабуся Воробіна, витягуючи з-під картоплин той нещасний акумулятор, здавалося, нічого не розуміла.

— Спали шифри, — сказав Клосс. У цю мить йому невідомо чого раптом пригадалося прощання з Якубовським. “Хтось інший буде показувати тобі Варшаву”, — подумав. — Спали шифри, — повторив голосніше, — ми спробуємо їх затримати.

Яцек відхилив двері, підготував гранату і кинув її в напрямі все наростаючого гупання кроків. Час тягся повільно, ці три секунди тривали занадто довго. Коли ж нарешті внизу розлігся вибух, силою повітряної хвилі вирвало двері. Одночасно з Яцеком Клосс пустив у отвір дверей чергу пострілів. Краєчком ока ще помітив, як бабуся Воробіна, затиснувши в руці картоплину, схилилася в якійсь неприродній позі. Клосс почув позад себе запах диму й подумав, що це Ірена, мабуть, знищує шифри. Та за якусь хвилю він усвідомив, що дим валить з боку східців.

“Хочуть нас викурити димом, — подумав, — але перед цим ми ще знищимо кількох їх”.

Убити їх якнайбільше, — це єдине, що залишилося зробити їм — Яцекові та йому. Ні — тільки йому. Яцек вже знерухомів. У цих трусиках він лежав ніби на пляжі, ніби підставляв плечі сонцю, прагнучи засмагнути.

Штедтке навіть не намагався приховати свій тріумф. Поклав на стіл полковника папку з написом “Ганс Клосс”.

— Як усе це відбувалося?

Штедтке присунув собі крісло, сів, нічого не питаючи. Полковник не звернув на це уваги. Підсунув есесівцеві коробку цигарок.

— Той будинок було оточено. Мій хлопець ішов за нею. Зустрічного жандарма попросив переказати мені. От і все.

— Я не про це питаю. Мене не цікавить поліційна робота.

— Розумію. Вас, пане полковнику, цікавить той зразковий, завжди пунктуальний офіцер.

Полковник мовчав. Штедтке, як і завжди, іронічно усміхався. Не скаже ж він цьому півсліпцеві, старому шкарбану, що не мав поняття, яка здобич потрапить йому до рук. Коли під’їхали до тієї руїни, коли він послав у неї своїх людей, а жандармам наказав оточити пів-вулиці, коли звідти, згори, пролунали перші постріли, він, Штедтке, не припускав, не міг припустити, що в його хлопців і в нього стріляє людина в німецькій уніформі лейтенанта абверу. І тоді хтось схопив його рукою за плече. Він хотів відштовхнути ту руку, але помітив, що за ним стоїть Марта Бехер.