Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 60)
Це була липа.
Але Клосс знав, що Бруннер не зможе зараз цього перевірити. Йшлося про те, щоб він якнайшвидше сховав пістолет.
— Його показання, — поволі провадив він Далі, — а також показання панни Лауш лежать у конверті, який в разі моєї раптової смерті потрапить до рук одного високого службовця в Берліні, котрого це дуже цікавить, бо саме він був комендантом того міста. Це тим більше зацікавить його, що він втратив тоді не тільки золото й коштовності, які нажив таким же чином як і ти, а ще й дружину й дочку. Тепер ти розумієш, Бруннер, що повинен якнайшвидше сховати цей шматок заліза, який тримаєш у руці, і все зробити, щоб я дожив до сивини, бо моя смерть коштуватиме тобі життя.
Бруннер ще й до того сховав пістолет. Він стояв зараз перед Клоссом з благанням у водянистих очах, якийсь кволий, у мундирі, що враз обвис на ньому, ніби в одну мить він постарів на кільканадцять років.
У нього тремтіли руки.
Він навіть не намагався приховати цього.
— Гансе, — пробелькотів Бруннер, — ми були друзями, ти не зробиш цього…
— Не зроблю, — відповів Клосс, — якщо ти негайно вийдеш, забереш своїх есесівців, знищиш брехливі показання гаданого партизана Васяка і забудеш, що вони будь-коли існували.
— А гарантії? Які я матиму гарантії?.. — запитав Бруннер.
— Ніяких, — холодно закінчив Клосс, — і йди геть. Але перед цим попроси пробачення у панни Лауш за помилку, якої ти мало не допустився.
— Пробачте мені, панно Лауш, — сказав Бруннер незграбно відкозиряв і вийшов, спіткнувшись об поріг, перш ніж Едита встигла щось відповісти.
— Я розумію, Гансе, — мовила вона, — що мені загрожувало. Ти знову врятував мені життя, як тоді, коли я тонула. Але це йому так не минеться, мене не обходить ваша домовленість.
Задзвонив телефон. Едита дала йому блокнот і олівець.
— Телефонограма, пиши: “Передати начальникові вокзалу наказ: затримати на станції транспорт “Е-19”, що прибуде через дві хвилини. Першим пропустити спеціальний поїзд номер 1911, який везе робітників на спорудження прифронтових укріплень”, — поволі диктувала Едита. Коли вона скінчила, потяглася за блокнотом, в якому він писав. Клосс затримав її руку.
В одну мить він уявив собі, що станеться за кілька хвилин.
Багато тисяч людей, набитих в товарняки, внаслідок вибуху зваляться разом з вагонами в тридцятиметрову прірву каменеломні. Стовп вогню, стогін поранених, понівечені тіла.
— Ти не передаси це повідомлення, Едито, — прошепотів Клосс.
Вона не зрозуміла. Якусь мить думала, що Клосс не дуже вдало жартує, хотіла йому сказати, що жартувати не час, що невиконання наказу загрожує їй службовими неприємностями, що поїзд ось-ось прибуде, а начальникові вокзалу потрібен час перевести стрілки, але, глянувши на Клосса, зрозуміла: він не жартує. Вона вхопила штепсель, який мав з’єднати з кабінетом начальника вокзалу, хотіла встромити в гніздо, але Клосс грубо вихопив його в неї з рук. Вона побачила, що він тримає в руках пістолет, що він, її Ганс, цілиться в неї, а з виразу його обличчя відчула, коли Ганс вирішив, щоб Едита не передала цього наказу… Лише гуркіт поїзда, що швидко мчався, транспорту “Е-19”, який мала затримати і який зараз ішов у напрямі віадука, вивів її з заціпеніння.
— Гансе, — почала Едита, — я не розумію…
Клосс дивився на тремтячу секундну стрілку — ще тридцять секунд, ще двадцять…
— Розтули рот, — попросив він, і, коли вона це зробила, страшний вибух струсонув повітря. Крізь вибиті шибки раптом влетів вітер, підхопив розкладені папери й сипнув снігом.
“Він знав про це”, — майнула в неї в голові страшна думка. І в одну мить Едита усвідомила те, чого навіть не передчувала і що тепер, коли їй все стало відомо, вкладається в логічне ціле. І те, що він сховався за дверима, коли вона зайшла до його кімнати, і якась нехіть у нього до спогадів, котру вона відчула одразу, і ця домовленість з Бруннером, і навіть те, що кілька хвилин тому він не впізнав себе на фото.
— Слухай уважно, — ніби крізь сон долинув до неї голос Клосса. — Тепер у нас немає іншого виходу. Мусимо втікати обоє. Я сховаю тебе, переживеш якось війну я справді кохаю тебе і все тобі поясню.
— Стріляй! Чому не стріляєш?.. Скажи, як тебе звати, як тебе звати насправді, а потім убий мене. А може, ш хочеш запропонувати мені співробітничати, хочеш, щоб разом з тобою я висаджувала в повітря німецькі поїзди, вбивала німецьких солдатів? Хто ти? Ти — не німець…
— Це зараз не має значення. Я кохаю тебе і хочу врятувати. Якщо ти лишишся, Бруннер розстріляє тебе, я не можу тебе оберегти.
— Бруннер убивця, мерзотник, але він німець. А ти… А ти не можеш навіть мене застрелити. Я ненавиджу тебе, чуєш, ненавиджу! — вигукнула вона і з плачем упала йому на груди.
“До Бартека, — гарячково думав Клосс. — Я мушу дістатися до Бартека”. Він намагався пригадати, чи не лишив у квартирі чогось такого, що могло б комусь завдати прикрощів. Певно, що ні, він завжди був обережний. Майнула ще думка, що в нього скінчилася його роль, що ніколи вже він не буде Гансом Клоссом, і він відчув полегшення.
Едита, що притулилася до нього, торкнулася долонею чогось холодного. Це привело її до тями. Вона вихопила з кобури пістолет і відскочила на два кроки. Хотіла вистрелити, але рука її опустилася. Вона теж не могла стріляти в нього.
— Тікай! — гукнула вона. — Тікай сам! — І враз обернулася, ніби відчувши, що в дверях з’явився штурм фюрер Бруннер. — Добре, Бруннер, що ти прийшов. Я хотіла тобі сказати, що мене не обходить ваша домовленість. Ти заплатиш за вбивство тієї жінки… А ти, Гансе… — Вона повернула голову в його бік, та більше нічого не встигла сказати. Цієї миті вистачило Бруннерові, щоб вистрелити. І він сховав пістолет у кишеню.
— Вона не передала наказ затримати транспорт. Сама підтвердила свою провину.
Клосс підвівся з колін і накрив мундиром мертве тіло Едити. Мовчки подивився в очі Бруннерові. Вони обидва знали, що з цієї миті стали смертельними ворогами.
ЗМІСТ
ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ.
ПАРТІЯ ДОМІНО.
ОСТАННІЙ ШАНС.
ПРОВАЛ.
НІЧ У ЛІКАРНІ.
КУЗИНКА ЕДИТА.