Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 40)
“Невже вона вважає мене за ідіота? — розмірковував Клосс. — Спритна. Вдає, що дантист Сокольницький її не цікавить, що потрібен їй якийсь Борецький. До цієї дамочки треба надалі добре придивитися”.
— Гайбель, Бруннер, — почув він її голос, — це ж ваші друзі. Вони вас краще послухають. Коли б ви замовили слівце…
— Ви з ними обома познайомились раніше, ніж я.
— Моя кузина, щоб врятувати чоловіка, віддала б усе своє майно.
— Я розумію, — суворим тоном промовив Клосс, — підкуп. Не сподівався я цього від вас. Мені не лишається нічого іншого, як піти й розказати Гайбелеві про нашу розмову. — Він підвівся, ніби справді хотів іти.
— Пане обер-лейтенанте, — пані Кобас була щиро вражена. — Хто ж тут говорить про підкуп? Я, певна річ, не думала про вас, але ці гестапівці…
— Це ще краще, — холодно сказав Клосс. — Ви перекопуєте мене в тому, що німецький поліційний апарат продажний. — Його щодалі більше звеселяла ця розмова.
— Боронь боже, пане обер-лейтенанте, я нічого такого і на думці не мала. Я схвильована, сама не знаю, що кажу. Хотіла б допомогти своїй кузині, та не знаю як. Сядьте, будь ласка, адже ви домовилися з Бруннером. — Дзвінок у дверях був для неї порятунком. — Нарешті, Бруннер, — мовила вона й благально притулила палець до вуст.
Але в кімнату ввійшов не Бруннер. Клосс думав, де він бачив цього чоловіка, коли пані Кобас відрекомендувала його:
— Знайомтеся, це пан Зайонц, теж торгівець. А це обер-лейтенант Клосс. Оскільки у пана Зайонца якась важлива справа до штурмфюрера Бруннера, я запропонувала йому почекати.
— Я радий, — промовив Клосс, — люблю розсудливих поляків. — А воднораз гарячково намагався пригадати, де бачив цього чоловіка. Це прізвище теж йому знайоме.
— Мені приємно, що ви вважаєте мене розсудливим, — спокійно відповів Зайонц.
— Людина, що має спільні справи з Бруннером, не може бути не розсудливою. У мене таке враження, що я вже десь вас бачив…
— Це цікаво, — сказав Зайонц, — мені ваше обличчя теж здалося звідкілясь знайомим. Ну що ж, місто невеличке.
Зайонц поволі потягував коньяк. Пані Кобас клопоталася біля кави. У служниці був сьогодні вихідний.
— Я вже знаю, у нас спільні знайомі, — мовив Зайонц. — Уявіть собі, — він спокійно провадив далі, — ми лікували зуби в одного дантиста.
— Справді? — Рука в Клосса не затремтіла. Він підняв чарку, і в цю ж мить згадався йому спекулянт, якого бачив у лісовій сторожці. Це був він. — Я щось вас не пригадую.
— Ви, пане обер-лейтенант, не звертали уваги на пацієнтів, що сиділи в приймальні. А може, я помилився? — схаменувся він, мовби враз пошкодував сказаних слів. — Пробачте, пане обер-лейтенанте, я пригадав, що маю владнати ще деякі справи.
— Але ж ви хотіли діждатися Бруннера, — мовила пані Кобас. — А пан обер-лейтенант дуже милий чоловік і, запевняю вас, особисто не має нічого до поляків.
— Авжеж, і я так гадаю. — Це пролунало для Клосса як погроза. — Одначе мушу вже йти.
На щастя, подзвонив Бруннер. Клосс пересунув кобуру, щоб зручніше було вихопити пістолет.
“Зараз почнеться”, — майнула думка.
— Мені треба з вами поговорити, — вихопився Зайонц, тільки-но Бруннер зайшов до кімнати. Штурмфюрер жестом відсторонив його. Він був уже напідпитку.
— Дайте спокій, Вольфе, теж мені знайшли час для розмови. Твоя сенсація чекає до завтра.
— Я дуже прошу вас, — настійливо повторив Зайонц.
— Ти спершу вип’єш з нами, заслужив на це. Як гадаєш, Гансе?
— Певна річ, ви завше встигнете, пане Зайонц, — мовив Клосс. І майже силою посадив його в крісло.
— Ви маєте допомогти мені напитись, хлопці. Завтра чекає на мене розмова, якої я й ворогові не зичив би… — Бруннер присунув до себе пляшку.
Вони пили мовчки, тільки Бруннер повеселів. Зайонц сидів насторожений, напружений, зосереджений. Раз по раз нагадував Бруннерові, що має йому щось сказати.
— Пане Зайонц! — вигукнув голосно Клосс. — Ви тільки вдаєте, а не п’єте разом з нами!
— Слушно кажеш, Клосс, — в тон йому мовив Бруннер. — Пий, Зайонц, пий, Вольфе, Sieg heil![24] За твою сенсацію. Ірмінко, музику! Клосс, друже, прошу тебе, подзвони Ругге, скажи, хай під’їде сюди, а не під мій дім. Або ні, стривай, я подзвоню сам, — хитаючись, він підійшов до телефону. — Ругге, гей, йолопе! — гаркнув у трубку. — Машину подай сюди, я тобі кажу, що сюди, адже ти знаєш, де мешкає пані Ірміна Кобас. Підіймись нагору — дістанеш шнапсу.
— Мені вже час іти, — підхопився Зайонц.
— Нікуди ти не підеш, — сказав Клосс. — Пий! — А коли той похитав заперечливо головою, силою влив йому горілку в горло. Потім ще одну чарку і ще. Стежив, щоб той, обтріпуючись від огиди, випив.
— Пане Бруннер! — вигукнув Зайонц. — Я вже справді не можу!
— Пий! — гаркнув Клосс, підсовуючи йому склянку.
— Пий! — зареготав Бруннер.
Клосс нахилився і одним ривком витяг телефонний шнур з розетки. Зайонц підійшов до Бруннера.
— Мені треба до Гайбеля, проведіть мене. Цей Клосс… — він раптом замовк, бо Клосс став навпроти нього з пляшкою.
— Що цей Клосс? — запитав він. Притулив пляшку до рота Зайонца. Зайонц поперхнувся, розпачливим жестом відштовхнув пляшку.
— Він!.. — крикнув, але не закінчив. Клосс вдарив його кулаком у підборіддя. Ще два стрімкі удари, і Зайонц упав додолу.
— Ця свиня, — пояснив Клосс, — вимастила мені мундир. Не шанує німецького мундира.
Але Бруннер не слухав Заточуючись, він простував у ванну.
— Що ви йому зробили? — спитала пані Кобас. — Що з вами сталося, пане обер-лейтенант, ви були завжди такі спокійні?
“Знову мушу ризикнути”, — розпачливо подумав Клосс і сказав по-польському:
— Через три будинки звідси крамничка. Підіть туди негайно, постукайте тричі в вікно і віддайте цю записку.
Пані Кобас від подиву заніміла.
Він вирвав з блокнота аркушик і написав: “Все переноситься на квартиру цієї пані. Вона вас проведе. Обеззброїте обох німецьких офіцерів і зачекаєте на водія. Чоловіка в цивільному треба ліквідувати — це агент гестапо, його кличка — Вольф”.
Він підписав записку літерою “Я” й подав пані Кобас.
— Якщо ви комусь заїкнетесь… — почав Клосс і замовк, помітивши, що вона все зрозуміла.
Майже випхнув її за двері. Потім налив собі склянку коньяку, мало не повну. Чекав.
На щастя, недовго.
Епілог цієї історії розігрався кількома місяцями пізніше в іншому місті. Клосс мав зустрітися з якимось чоловіком на прізвище Стефанський, і коли він ввійшов до умовленого помешкання, назустріч йому з-за столу підвівся Філіп.
Вони довго мовчки стискали один одному руки. Клосс розповів йому про події того вечора, від яких залежала доля їх усіх. їм поталанило. Все вдалося. Бруннерові довелося на другий день вислухати чимало гірких слів від свого шефа, але той нарешті змилосердився і послав куди треба рапорт, що дантиста Філіп’яка вбито під час спроби втекти. Клосс розповів також, як хоробро поводився штурмфюрер Бруннер, що голіруч кинувся па озброєних до зубів нападників. “Тільки поспіх і страх, що німці зчинять тривогу, врятували їм життя”, — сказав Бруннер на допиті.
Найбільше нажився на цьому Гайбель. Всі найцінніші речі з будинку пані Кобас, яку він вважав спільницею бандитів, перейшли спершу в депозит гестапо, а пізніше були переслані на приватну адресу Гайбелевої дружини в Магдебург.
— На жаль, — закінчив свою розповідь Клосс, — я не знаю, що з нею сталося. Ми багато чим їй вдячні. Коли б вона не віднесла тієї записки… Краще й не думати про це.
— Її забрав тоді Бартек у ліс. Але вона була там недовго. Ми дали їй нові документи й перекинули до Варшави. За наші гроші відкрила ларьок на Карцеляку. Офіційно вважається, що вона торгує ношеним одягом, а нелегально скуповує для нас зброю в італійців та німців Знову добре заробила. Ця жінка — геній у ґешефті.
Ніч у лікарні
Найнестерпніші ті години, коли вже нічого не можна вдіяти, лишається тільки чекати, крадькома позирати на стрілки годинника, що посуваються надто поволі. Операція, згідно з планом, скінчиться найпізніше о шістнадцятій. Це значить, о вісімнадцятій Ева має вернутися в місто. Ну, скажімо, ще година в запасі. О дев’ятнадцятій можна піти на Бенедиктинську. До того ж страшенно невдало вибрано явочну квартиру. Похмура кам’яничка, в якій нема жодної майстерні, не мешкає жоден німець. Добре, що хоч вхід з двору. А коли хтось побачить його на сходах? Що може робити німецький офіцер у кам’яничці на Бенедиктинській? Зодягти цивільне вбрання? Ще небезпечніше. Треба одразу ж після операції змінити явочну квартиру. Та ще й Ева необережна. Це він винен — адже в дівчини малий досвід.
Клосс глянув на годинник. Наближалася чотирнадцята. Ще п’ять годин. Майор фон Роде з цікавістю подивився на Клосса.
— Ви не слухаєте, обер-лейтенанте? — мовив він.
— Чому ж, слухаю, пане майоре. Ви говорили про фон Крука.
— Так, казав. — Тепер Роде глянув на годинник, — Він, напевне, виїхав уже з Кєльц. Я зустрінуся з ним сьогодні ввечері. А вас прошу ще перевірити особисті справи обслуговуючого персоналу полігона.
— Слухаю, — сказав Клосс. Полегшено зітхнувши, вийшов з кабінету.
Повернувся до себе, витяг з шухляди особисті справи, але й далі снувалася одна й та сама думка: чи все передбачено? Операція була підготовлена досить поквапливо. Вчора вранці Клосс довідався, що Крук виїде з Кєльц сьогодні о другій годині дня. Отже, на підготовку лишилося менше доби. Крука треба схопити по дорозі, перш ніж він з’явиться на полігоні, то єдина можливість, пізніше це зробити дуже важко. Тільки фон Крук знав усі подробиці секретної броні Х-8, тільки фон Крук знав, коли почнуться випробування. Певна річ, знав про це й фон Роде, але витягти щось із нього так само важко, як викрасти Крука з полігона, що вдень і вночі перебуває під охороною двох батальйонів СС Отже, вони мали пристати тільки на одне рішення, що напрошувалося само по собі. Дорога від Кельн, до Божентова на вісімнадцятому кілометрі тяглася вздовж лісу й повертала до їхньої сторожки Тут треба було зупинити автомобіль, взяти Крука й допровадити його до сторожки живцем. Це мали зробити десятеро чоловік з загону Лиса та Ева. Чому він наказав Еві взяти участь у цій операції? Навіщо це він зробив? Треба було, щоб хтось негайно повідомив про виконання завдання. Сьогодні вранці, перш ніж з’явитися в штабі, він пішов на Бенедиктинську. Лис уже чекав на нього. Молодий хлопець з світлою великою чуприною й круглим дитячим обличчям — один з тих, що стирчать у лісі майже від самісінького початку.