Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 33)

— Хто далі? — спитав чоловік у білому халаті й тільки тепер помітив німецького офіцера. — Bitte, bitte, Herr Offizier,[22] — мовив він і, впускаючи до кабінету обер-лейтенанта Клосса, безпорадно розвів руками, ніби хотів сказати пацієнтам: “Самі знаєте: не можу інакше”.

— Я б сам охоче покопирсався б у нього в зубах, — сказав чоловік з підв’язаною щокою, коли за лікарем зачинилися двері. На обличчях решти пацієнтів майнула легенька усмішка.

Покер, в який вони домовлялися зіграти, був, звісно, тільки приключкою до зустрічі. Спорожнивши кілька пляшок, ніхто з німецьких офіцерів, що зібралися в претензійному салоні пані Ірміни Кобас, не мав охоти грати в карти. Зрештою, пані Кобас і не приховувала, що цих кілька пляшок то лише вступ, що справжня пиятика тільки тепер починається. Вона кружляла між молодих офіцерів, сяючи усмішкою. її вечірня сукня мала занадто великий виріз на грудях, однак не настільки, щоб хтось міг подумати, ніби пані Кобас переступила межу, яку дозволяють правила дрібноміщанської пристойності. “Я трохи легковажна, але вельми пристойна жінка”, — наче підкреслювала вона своєю сукнею.

Гайбель якусь мить дивився на неї. Він по-своєму любив цю жінку, з якою мав щось спільне. Звичайно, їхні інтереси були не зовсім легальні, та й не такі, що могли б скомпрометувати шефа місцевого гестапо. Адже жодна інструкція таємної політичної поліції не забороняє проникати в певне польське середовище, тож, часом, задля добрих взаємин, потрібно зробити й якусь послугу… Незначну, звичайно. Боже мій! Райбель був досвідченим офіцером поліції, і його не так легко спіймати на чомусь компрометуючому. А якщо хто й вийшов завдяки пані Кобас із темних підвалів сільськогосподарської школи, де вже три роки міститься місцеве гестапо, то, напевно, це не був страшний ворог райху, хоча, щоб набити ціну, треба було іноді в цьому переконувати.

Гайбель усміхнувся, глянувши на рум’яну, розпашілу від ковтка коньяку Ірміну Кобас. що саме ставила платівку з сентиментальним танго, озиваючись то до одного, то до другого молодого офіцера, покрикуючи на опецькувату служницю, яка всунулася в кімнату, несучи супницю з паруючими фляками. Дивлячись на стіни, обвішані картинами Фалата і Коссака, він думав, що ці затягнуті в мундири й гомінливі шмаркачі мають парадоксальний вигляд на тлі цього салону, де гарні речі стоять поруч з безглуздою дрібноміщанською гидотою — витончений профіль дівчини, намальований якимось художником дев’ятнадцятого століття (Гайбелеві од випитого коньяку вже ліньки було встати і прочитати підпис автора), а обіч нього грубої роботи сувенір із Закопаного чи Криниці: сумний гураль з піднятим топірцем.

— Порожня чарка! — вигукнула пані Кобас. — Я хутко!.. — Вона побігла до буфета по пляшку, а Гайбель подумав, що хоч пані Ірміна свої тридцять відсвяткувала ще до війни, але вона й досі зовсім… ну, зовсім…

— Чи не пошукати б нам затишнішого місця? — спитав він, невдоволено позираючи на молодих обер-лейтенантів, які затягли вже пісню про Волгу. Це означало — невдовзі вони валятимуться під столом, а тверезіші гайнуть у місто шукати жіночого товариства. Пані Ірміна привітно усміхнулася. Гайбель підвівся, взяв її попідруч і вивів з кімнати, так ніби все тут було йому добре знайоме. У маленькій кімнаті, де вони, нарешті, всілися, він запримітив змайстрований у стилі рококо годинник, що стояв, на комоді, обдивився його, смикнув за шнурочок і почув мелодійний дзвін.

— Я захоплений вашим смаком, Ірміно. Це, мабуть, чимало коштувало.

— Родинна реліквія, — усміхнувшись, відповіла вона.

— Тоді у вашої родини був гарний смак. Якщо ви матимете колись щось подібне… — сказав він і збагнув, що пані Ірміна Кобас зробить усе, аби ця пам’ятка потрапила до його рук, бо дружба з шефом гестапо дає їй змогу зібрати значно більше таких “родинних пам’яток”, ніж їх могло б вміститися в цій п’ятикімнатній міщанській квартирі.

— Тож повернімося до наших інтересів… — заговорив про інше Гайбель.

— Скільки? — запитала, мружачись, пані Ірміна.

— Я перевірив. Це багаті люди.

— Війна завдала шкоди навіть багатим. То як?

— Ви знаєте ціну таких послуг, — мовив Гайбель. — До того ж посада чоловіка цієї пані… Ну, скажімо, десять тисяч злотих і двісті доларів, люблю круглі цифри.

— Більшість чоловіків, оскільки я непогано знаю цю стать, — усміхнулася пані Кобас, і цей усміх мав переконати Гайбеля, що вона таки добре знається на них, — не дала б і щербатого мідяка. А граф хоче заплатити, одначе стільки справді не може. Та й вам так само, як і мені, відомо, що пані ця зовсім не винна і для вас аніскільки не страшна.

— Дурниці. Невинних людей не затримують на словацько-угорському кордоні.

— Туга за інтернованою в Угорщині родиною…

— Пані Ірміно, — докірливо промовив Гайбель. Його тішив цей торг.

— Ну, гаразд, але я лише посередниця, а граф справді не може заплатити більше восьми тисяч і ста доларів. Повірте на слово, що мені з цього? Я хочу помогти чоловікові, що скніє в розпачі. Він так кохає свою дружину! Аристократія може завжди знадобитися, вона ще не втратила своїх впливів.

— Не будемо дріб’язковими, — закінчив Гайбель. — Хай буде вісім і сто п’ятдесят доларів.

— Ви немилосердний, — сказала Ірміна. Підійшла до секретера, відчинила маленьку шухляду й подала Гайбелеві пакетик.

— Я певен, що рахувати не треба, — мовив він. — Графиня вийде на цьому тижні, але, слово честі, пані Ірміно, я це роблю тільки задля вас.

— Постараюсь дістати вам такий годинник, — усміхнулася пані Кобас. — Тепер трапляється інколи придбати справжній витвір мистецтва за центнер картоплі.

— А я дістану для вас флакон духів з самого Парижа, — відповів Гайбель і поцілував їй руку.

В цю мить до кімнати зайшов Бруннер.

“Цей неотеса ніколи не навчиться добрих манер, — подумав Гайбель, — міг би принаймні постукати”.

— Де ви лишили свого приятеля Клосса, ви ж мали привести його з собою? — Пані Кобас, здавалося, анітрохи не збентежилась.

— Пані Ірміно, схоже, що Бруннер хоче зіпсувати мені вечір службовими справами, — встряв Гайбель.

Пані Кобас зрозуміла: їх треба залишити наодинці.

— Що трапилося? — буркнув Гайбель, коли Ірміна вийшла.

— Я змушений був заарештувати дантиста.

“Ідіот чи зрадник?” — подумав Гайбель, дивлячись на Бруннера. Три години тому почали стежити за будинком. номер тридцять два па головній вулиці. Один з найкращих Гайбелевих агентів на кличку Вольф після трьох місяців пронюхування виявив, що в місті під чужим прізвищем мешкає видатний діяч комуністичного руху. Коли він довідався про його адресу і можна було терпеливо чекати, доки в тенета попадуть люди, зв’язані з більшовицькою агентурою, Бруннер, права рука Гайбеля, не завдавши собі навіть клопоту попередити про це шефа, заарештовує дантиста, який, можливо, досить цікава постать, але якого й так можна було прибрати до рук, а заодно викрити мережу зв’язків цього типа, який, мабуть, не припиняв своєї діяльності; не виключено, що він є зв’язківцем або ж має пряме відношення до тієї невловимої радіостанції, що не дає Гайбелеві спати.

— Що це значить “змушений”? — спокійно запитав він. — Чи вам, Бруннер, остогидло тихе життя в цьому містечку? А може, ви нудьгуєте за російським морозом? Хто вас учив так працювати? Заарештовувати, постеживши всього три години, — це зовсім неграмотно1

— Послухайте, — урвав його Бруннер. — Не було іншого виходу. Мої хлопці побачили сліпого музиканта, який цигикав щось у подвір’ї коло цього будинку. Сиділи в сторожці, і сторож пробалакався, що сліпий приходить сюди двічі або й тричі на день. І в ту ж мить йому кинули монету. Саме з того вікна — ви знаєте, з якого. Хлопці назирці пішли за ним, як було наказано, щоб побачити, куди ж він подасться, бо Руге слушно запідозрював: папірець, в який загорнуто монету, може бути запискою. Але поводир, що ходить із сліпим, запримітив, що, за ними стежать. Він витяг з кишені гармоніста якийсь папірець і, вдаючи, що припалює сліпому цигарку, спалив записку. Руге вирішив, що чекати більше нічого. Я вчинив би так само.

— Якщо це сталося на вулиці, не слід було чіпати дантиста.

— Те щеня втекло від них, пане оберштурмбанфюрер. Вскочило до якоїсь брами, а там, певно, був вихід на іншу вулицю, бо тільки його й бачили. Від записки лишилася одна фраза, точніше, частина її: “Я-23 повідомляє, що транспорт 123 бронетанкової диві…” Тепер ви розумієте, що не було іншого виходу. Те щеня, напевне, його попередило б. Ми, звичайно, не могли чекати, поки зникне дантист.

— А музикант? Він, певне, од вас не втік? А може, ваш Руге дозволяє втікати й сліпим?

— Як тільки почали стріляти в поводиря, він щось крикнув йому, а коли Руге підбіг, сліпий був уже мертвий. Перекушена ампула з ціаністим калієм спотворила йому обличчя…

— Ходімо, — сказав Гайбель. — Мусимо з’їсти кашу, якої ви наварили.

Пані Ірміна Кобас не затримує їх, не нагадує навіть Гайбелеві про свою приятельку графиню, а Бруннерові — про обіцянку привести симпатичного обер-лейтенанта Клосса.

— Годі й казати, — промовив Гайбель, грюкнувши дверцями “мерседеса”, — добре відзначилися ваші йолопи Дозволили втекти хлопцеві й сліпому! Ви ж, мабуть, збагнули, Бруннер, що цей сліпий зухвало втік од нас.