Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 22)

— Що це означає?

— Нічого… Хіба тільки те, що історія повторюється.

Рупперт поставив свою чарку й хотів був відійти, але Шмідт затримав його владним жестом.

— Ні, пане Рупперт, тепер ви не втечете. Сьогодні ми трохи часу присвятимо спогадам. — Він оглянувся, аби впевнитися, що ніхто не звертає на них уваги. — У тридцять сьомому році, — вів далі, — ви зробили цінну послугу польській розвідці…

Обличчя Рупперта задерев’яніло. Рупперт мовчав. Міцно затис у руці чарку, потім засунув руку до кишені. Літній гість, який відрекомендувався, що він Шмідт, не збентежився, хоча й повинен був усвідомлювати, що надійшла вирішальна мить, і коли німець вийме зброю і вистрелить… Він давно вже займався цією роботою і навіть полюбив відчуття легкого збудження, якого зазнавав у такі хвилини… Отож, начебто не помітивши Руппертового жесту, вів далі спокійним рівним тоном: — Тоді ви одержали дванадцять тисяч марок за фотокопію плану А. Це була велика сума, більша, ніж та, що ви програли її в барона фон Мольтке…

Рупперт вийняв руку з кишені, запалив цигарку. Літній гість ледве стримував посмішку: він знав, що і цього разу виграв.

— Що ви хочете від мене? — запитав Рупперт.

— Не поспішайте, не поспішайте… — Тепер Шмідт мав час: німець уже попався в тенета і не вислизне. — Як почуває себе Інга?

Інга… Так звати сестру Рупперта, яка тоді працювала в штабі вермахту. Запасна карта, можливо, зайва, але літній гість, як правило, грав усіма картами відразу.

— Вона — дружина мого приятеля, — прошепотів Рупперт.

— Як бачите, я пам’ятаю все. І навіть те, що саме тоді Інга, як друкарка штабу…

— Досить! — перебив Рупперт. — Кажіть, будь ласка, що вам потрібно?

— Дрібничка! — усміхнувся Шмідт. — Неважне діло. І потім ми про все забудемо…

— А якщо я піду в гестапо?

— Що ж — туди дорога, хоч яйцем коти. Прошу тільки не забувати, що я маю всі розписки і не маю жодної причини, щоб мовчати.

— Хто ви такий?

— Це не так важливо, — відповів літній пан. І тепер пошепки, дуже повільно почав з’ясовувати завдання, яке має виконати німець. — Нас цікавлять досліди фон Геннінга, до якого вас прикомандировано.

— Цього я не зроблю! — Рупперт мало не кричав.

— Тихше! Зробите! Післязавтра я повинен мати план полігона А потім — ще одну дрібничку… — Літній гість добре знав свою роботу, його доручення були детальні й точні Визначив місце зустрічі, а потім вклав до кишені Рупперта мініатюрний фотоапарат.

Ще раз усміхнувся, коли німець виходив з цього шулерського кишла. Був цілком спокійний.

Рупперт, заточуючись, вийшов з будинку на Вільчій. Минула вже поліційна година. Вулиці були безлюдні і темні. Капітан брів по Вільчій у напрямку до Уяздовських Алей. Це чуже вороже місто здавалося йому тепер страшним і грізним; гнітючий страх змушував його думати; що на нього дивляться з темних вікон кам’яних будинків, що за ним стежать і пильно спостерігають, що кожна його думка детально кимось аналізується. Тому-то відчув майже полегшення, коли гучним “Гальт!” затримав його патруль жандармерії. Показав свої документи, якусь хвильку дивився на виструнченого вахмістра. “Все-таки — це німецьке місто”,— подумав. Але вже за кілька Хвилин, коли заглибився в Уяздовські Алеї, перестав у це вірити. І все ж, у віллі на Алеї Троянд чекала його Ільза. Ще трохи, і вона запитає: “Ти знову пив, Віллі?”

Він хотів би відповісти, що пив і буде пити, бо перетворився в ганчірку, бо повинен би вліпити собі кулю в лоб, бо сам себе вже не поважає, бо недостойний ані Ільзи, ані мундира німецького офіцера…

Клосс з тривогою думав про місію Адама. Цей літній уже чоловік, з яким він співробітничав всього кілька місяців, увесь час збуджував у ньому якусь тривогу; ні, не недовір’я, а саме тривогу. Адам трактував свою роботу як особливого виду гру, яка його часом розважала й заохочувала і яку він виконував з професіональною старанністю. Клосс ніколи не вважав себе за професіонала, а швидше за аматора, і якщо його інколи й захоплювала ця ризикована гра, все одно він охоче пішов би звідси на фронт. Адам же був давнім працівником Другого відділу, був просто чудовим спеціалістом, який добре почуває себе на своєму місці.

Вранці, одразу ж після повернення з Радома, Клосс поїхав на Мокотув. Мала антикварна крамничка, розташована недалеко від Пулавської вулиці, не повинна була викликати нічиєї підозри. Коли-не-коли тут можна було купити непоганий старий годинник, а інколи й цікаву вазу або бібліофільську рідкісну книжку з приватних бібліотек. А втім, цей товар користувався невеликим попитом, і, коли Клосс ввійшов у крамничку, панувала тут пустка. Марцін в ту ж хвилину з’явився за прилавком, потім замкнув двері на ключ і запросив відвідувача пройти далі. В маленькій комірчині, повній давніх речей, пилюги та павутиння, обидва чоловіки присіли на канапці-отоманці, з якої вилазили пружини.

— Адам спіймав Рупперта, — повідомив Марцін. На його думку, все виконано добре. Рупперт не піде в гестапо, бо він — ганчірка, котру можна використати один раз, власне — в такій ситуації. Марцін був в оптимістичному настрої, проте Клосса не покидало почуття тривоги.

— Центр нас підганяє, — вів далі Марцін. — Там мають дані, що Геннінг саме в Польщі збирається випробовувати нову ракетну зброю. Ти розумієш, що це означає? Тому німці й підготовляють полігон.

— Занадто легко все це далося, — зауважив Клосс. — Я побоююся легких перемог. Ще не відомо, чи Рупперт взагалі матиме доступ до документації. І, взагалі, я не впевнений, що він не піде в гестапо.

— Ти не віриш Адамові? — запитав Марцін.

— Вірю, — відповів Клосс, — не про це мова. Завдання дуже трудне… — І він махнув рукою. “Що ж іще треба було спитати? Ага…” — Ти обдумав справу контактів?

Марцін сказав, що так. Зв’язок з Руппертом підтримуватиме Ганна. Адама ліпше не посилати вже на це завдання. На всякий випадок треба, аби Адам па певний час виїхав з Варшави… А от Ганна…

Як тільки Марцін вимовив це ім’я, Клосс схопився з канапи. Він і Марцін були знайомі між собою вже багато місяців — з часу, як Клосса перевели до варшавського відділення абверу, проте Марцін не все знав. Не знав він, що Клосс знайомий з Ганною, що вони вже кілька тижнів зустрічаються одне з одним трохи не щодня — всупереч усім засадам конспірації, всупереч найсуворішим порадам, щоб Клосс підтримував контакт тільки з однією людиною із групи, з якою співробітничає. Клосс не вмів приховати збентеження Марцін пильно подивився па нього: був чуйний, кмітливий і спостережливий, від нього нелегко було щось приховати.

— Ти знаєш Ганну? — запитав він.

— Знаю, — підтвердив Клосс.

— Ти не повинен цього робити. Невже ти не розумієш, — Марцін мовив майже пошепки, — що в твоєму житті на це немає місця?

Клосс знав про все це так саме добре, як і Марцін, і все ж не хотів одмовлятися від Ганни і не бажав говорити про неї навіть з Марціном, хоча з ним уже заприязнився і непогано його розумів.

— Чому саме Гайна? — запитав.

Антиквар знизав плечима. А кого ж, мовляв, міг би вій послати? Ганна дуже добре підходила до цієї роботи.

— Коли вона прийде до тебе?

— Сьогодні ввечері, — сказав Марцін. — Сьогодні ввечері я й доручу їй це завдання.

Увесь передобідній час Клосс був зайнятий. Здав рапорт про поїздку до Радома своєму шефові полковнику Рєкке, а потім подзвонив до Рупперта. Клоссові здалося, що капітан зрадів.

— Добре, що ти дзвониш, — заговорив вій, — я хотів запросити тебе на сьогоднішню вечірку. Ільза влаштовує невеличку домашню зустріч на честь приїзду Геннінгів, яких вона знає ще з Берліна. Ми будемо тобі раді.

Клосс сказав, звичайно, що прийде. Він не вірив Руппертові, увесь час побоювався, що той здатний до подвійної гри, а тривога за долю Ганни ще більше поглиблювала його страх. Але завдання треба було виконати, і Клосс не мав права вимагати від Марціна, щоб той звільнив Ганну від її функцій. Та й Ганна, зрештою, ніколи на це не згодилася б.

Увечері Клосс чекав її на Пулавській. Він бачив, як Ганна заходила до антикварної крамнички; потім вельми нетерпеливився, коли вона надто довго не виходила звідти. Нарешті побачив її на зупинці. Вона також помітила його й усміхнулася, а Клосс в ту мить подумав, що колись все-таки настануть такі часи, коли можна буде спокійно підійти до своєї дівчини, взяти її під руку й відвести додому. Сиділи вони обоє в одному вагоні трамвая: він — у відділенні для німців, вона — в людській тісняві в середині вагона. Клосс вдавав, нібито читає газету, але насправді весь час дивився на неї, увесь час бачив її, затиснуту в кутку між лавою для сидіння та вікном, поруч з поважною панею, на колінах якої лежав якийсь клунок, і не молодим уже добродієм, що марно силкувався опустити віконне скло. Трамвай дуднів по мосту Понятовського, потім звернув на Зеленецьку, різко загальмував на зупинці біля Гроховської. Вулиці Праги[17] здавалися темнішими, аніж центр міста. У вагоні стало вільніше. Ганна сіла на лаву, і Клосс міг тепер добре бачити її лице, однак поглядали вони одне на одного крадькома, начебто випадково, бо ж у той бік, де були місця для німців, вона могла дивитися тільки з погордою. Трамвай несподівано різко загальмував. Клосс побачив поперед себе безлюдну вулицю, вантажну автомашину з чорною будкою і кордон есесівців — картину, добре відому йому, щоденну, однак картину, котра щоразу збуджувала в ньому ненависть та безсилу лють, коли минав чорні будки, в які німецька солдатня, б’ючи прикладами в спини, запихала людей. У дверях вагона з’явився есесівець і верескнув: “Raus!”.[18] Люди виходили повільно, безпорадні й перелякані, бо ж трамвай був пасткою, з якої не втечеш. Клосс, не гаючи й секунди, прийняв рішення. Коли вагон майже спорожнів, він підійшов до Ганни, взяв її під руку, перехопив з її руки якусь теку, і вони в парі вийшли на вулицю. Есесівець зиркнув підозріло і віддав честь, якась молодиця сплюнула на землю. Обоє Ще довго чули позад себе вигуки есесівців і жіночий плач.