Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 11)
Клосс оглянувся ще раз і пішов у напрямі костьолу. Головні двері були зачинені. Він штовхнув бокові і опинився в темному приміщенні. Перед статуєю святого Антонія горів вогник. За лавами, у заглибині чорного нефа, стояло на колінах кілька жінок.
Він намагався ступати навшпиньках, але кроки його відлунювали в пітьмі. Раптом зазвучали органи; він з хвилину послухав музику Баха, а потім крутими дерев’яними східцями вибрався вгору. Людина, яку він шукав, сиділа тут, схилившись над клавіатурою. Був це не молодий уже чоловік в темних окулярах. Він, очевидно, почув кроки, бо пальці його на якусь мить застигли в повітрі і сам він обернувся до дверей. Клосс знав, що цей чоловік сліпий, принаймні повинен був бути сліпим, однак йому здалося в цю мить, що органіст бачить його.
— Це ти, Руді? — запитав чоловік, високо підносячи руки.
Клосс мовчав.
— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.
— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.
— Хто ви?
— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.
Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.
“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”
— Ви — її знайомий? — запитав органіст.
— Родич, — відповів Клосс.
— Її все ще мучить ревматизм?
— З вересня вона почуває себе ліпше.
От і все. Тепер можна вже й розмовляти.
Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.
— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…
— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.
— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.
— Доповідай, будь ласка.
Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.
— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?
— Вперше.
— Чи знаєш ти історію тутешньої полонії?[8]
— Ні. А яке це має значення?
— Все має важливе значення, — зауважив органіст. — Ти знав Артура Першого?
— Так. А тепер — доповідай.
— Все — від початку?
— Так, наче я нічого не знаю.
— Хочеш мене перевірити?
Клосс не бачив його очей за темними окулярами.
— Ні, зовсім не хочу перевіряти тебе, — сказав він. — Вирішено, що довіряти тобі можна.
— Дякую, — Органіст нарешті запалив. — Годину тому я одержав повідомлення від Артура Другого.
— Де тайник?
— Тут, у костьолі, під статуєю святого Антонія. Хіба це погано?
— Я що нічого не знаю. Слухаю ж тільки.
— Вже минуло три місяці, — почав органіст. — Ми встановили все, що можна була встановити.
— Ви маєте зв’язки з гестапо?
— Так… П’ятнадцятого вересня вночі вони з’явитися на квартиру до Артура, шефа групи. Тобто до Артура Першого. Він проковтнув ціаністий калій зразу ж, як тільки побачив їх у дверях.
— Це — цілком певні відомості?
— Так.
— Отже, він не сказав їм нічого?
— Ні, — підтвердив органіст. — Однак шістнадцятого вранці заарештовано двох наших інформаторів з вагонобудівного заводу. Двох робітників, які колись бували на Генріхшграссс.
— А що там таке?
— Там міститься керівний орган Спілки поляків, німецьких громадян Значить, гестапівці знали не лише про Артура, а й про них. Саме тому Центр вирішив, що в групі діє провокатор. Отож наказано припинити діяльність.
— Але ж група працює?
— Артур Другий передає мені дані. Він вирішив викрити зрадника, хоча ні він, ні я не розуміємо, чому гестапо не заарештувало інших членів організації, якщо воно справді має в нашій групі інформатора. Цей інформатор, видно, дуже багато знає…
— Ти розмірковуєш, як новачок, — зауважив Клосс. — Гестапо має час… Хто ж бере під замок людей, за якими є можливість стежити в процесі їхньої діяльності? Зрештою, я не знаю, яку гру веде гестапо. Може, зрадник замало ще знає? Може, шукають контактів з Центром? — І після паузи: — А хто такий Артур Другий?
— Давній співпрацівник. Довірений Артура Першого Ось його сьогоднішнє повідомлення. — Органіст дав Клоссові клаптик паперу. — Ти знаєш шифр?
— Знаю.
Було темнувато. Клосс тримав аркушик зовсім близько біля очей і ледве прочитав. Повідомлення, зрештою, було довге. Артур Другий повідомляв, що його зусилля не пройшли марно. Арешти не були випадковими. Вдалося з цілковитою певністю встановити, хто зрадив. Тільки одна особа мала зв’язок з шефом групи і водночас із робітниками вагонобудівного заводу. Криптонім А-3. Артур Другий дає знати, що він наказав зліквідувати зрадника, просить зв’язати його з Центром і чекає на нові вказівки. Група знову боєздатна, може продовжувати діяльність.
— А-3, — мовив Клосс.
— Артур Другий помиляється! — вибухнув органіст. Втратив спокій. Рукою провів по лобі, поправив окуляри. А-3 — не винна…
— Це — жінка?
— Дівчина. Я сам завербував… Я знаю її… Знав також її батька…
— Це не докази, — сухо сказав Клосс.
— Інших доказів я не маю. — Органіст сів і торкнув пальцями клавіші. — Інших доказів я не маю, — повторив він. — Я просто знаю, а це значно більше… — Замовкнув, почекав трохи, а потім різко додав: — Я вимагаю, щоб ти від імені Центру заборонив Артурові ліквідацію А-3!
— Послухай уважно. — Клосса увесь час тривожили очі органіста. Хотів би їх побачити. — Якщо в групі Артура діє провокатор, всі ці люди, вважай, втрачені.
— Втрачені? — повторив органіст.
— Так. Їх можна було б врятувати, якби їм, одразу ж після знищення провокатора, вручити нові документи, нові адреси явок або навіть послати до груп, що діють в Генерал-губернаторстві. Але ж я жодному з них не зможу довірити нову адресу, не зможу зв’язати з кимось іншим аж до того часу, поки не буду впевнений, що зрадника ліквідовано. Якщо ти твердиш, що А-3 не є винною, то зрадник і далі діє в групі Артура Другого. Може, ти когось запідозрюєш?
— Ні, — відповів органіст.
— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.
— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?
— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…
— Дякую.