Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 8)

Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.

12

Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів — сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю — пробралися вони туди зрештою чи ні.

Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів — треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть — я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.

До одинадцятої години я вже подзвонив у фірму з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут-таки ми підписали віддрукований на комп'ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, — усього триста баксів.

Після поставленого підпису на договорі я почувався впевненіше. Помітив і яскраве світло сонця за вікном, і цвірінькання горобців. Життя тривало, і треба було його продовжувати, брати від нього максимум і віддавати мінімум, щоб того, що лишилося, вистачило на якомога довший час.

13

Минуло два дні, й моє помешкання перетворилося на фортецю. Коли встановили важкі броньовані двері і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило відчуття свободи. Захищеність моєї квартири на якийсь час передалась і мені. Тому я пішов, захищений, прогулятися вулицею.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, наче збиралося падати. На місці покладення під асфальт невинного патріарха Володимира було порожньо, і я без поспіху пройшов повз його невгодну могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з-за дверей якого час від часу з'являвся лисий мужичок-боровичок із мобільним телефоном у руці та саме з вулиці перед штабом вів свої, певно, секретні телефонні перемовини. Але зараз і його не було. Лише поодинокі, не організовані ані в мітинг, ані в ходу стрічні траплялися мені на шляху.

Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев'ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п'яти в синій футболці.

— Слиш, як до Бессарабки проїхати? — запитав він.

Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев'ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову збіг? — подумав я. — Чи вони мешкають десь поблизу?»

Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.

Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

— Як триває збір зелених? — запитав мене знайомий голос.

— Ніяк, — відповів я.

— Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо — не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук — переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?

Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.

Настрій став зовсім кепським.

Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?

«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.

Збір речей відірвав мене від неприємних відчуттів, що накотилися після телефонного дзвінка.

Я запхав у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три банки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Згори все це заклав одягом.

Тоді сів на кухні за чашкою кави. За вікном було вже темно, і ця темрява мене заспокоювала. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому і розчинитися в цій темряві.

Так я і зробив. І світанок уже зустрічав у поїзді Київ-Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пожмаканим червонолицим провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

14

Близько полудня поїзд зупинився на кордоні. Спочатку вагоном пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав із надією в голосі: «Щось вивозимо?»

Я заперечно мотнув головою.

— Ану, покажи багаж, — вимогливо наказав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. З обличчя митника було помітно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Тоді з'явилася російська митниця. Вони підійшли вдвох.

— Що ввозимо? — запитав один.

— Себе, — пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

— Ти що, корицю на продаж везеш? — запитав він.

— Ні.

Вони не повірили, і довелося мені їм також показати свій рюкзак. Тут вони повели себе з гідністю і лізти в мої речі не схотіли.

Поїзд знову запихтів, застукотів по рейках. За вікном пролітали ті ж пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, й провідник приніс мені склянку чаю із «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, споглядаючи безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позад себе у Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розриту могилу. Не більше і не менше.

15

Солонуватий морський дух перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, наче розпечене набіло. Але спека не відчувалася — можливо, завдяки вітерцю, що дув із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись навсібіч і намагаючись зорієнтуватись у невідомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що потрапляли на очі, більше скидалися на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях випнув нескромний живіт як доказ нормального минулого; товстун ішов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на надмірну кількість російських прапорів, що були розвішані на будівлях. Приємний звук прапора, що його тріпає вітерець, постійно супроводжував мене, додаючи незбагненної самовдоволеної гордості, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужак, іноземець, випадковий подорожній із дивною метою.

«О, так! — раптом підказала думка. — Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня нібито малувато для патріотичного прикрашання міста?»

Міркуючи так, я простував якоюсь вулицею. Потім, із самої цікавості, прочитав, що йду я вулицею Тольятті. Десь над головою гучно розчинилося вікно — я механічно підвів голову і побачив, як немолода жінка махнула по вулиці сонним поглядом, наче мітлою. Махнула і знову сховалася, лишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду з'явився транспарантик, що висів над порожньою вулицею.

«Ну ось, — зрозумів я, — на свято потрапив. Може, й мені з їхнього свята щось перепаде?»

Але місто ще відпочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять десяту.

Хвилин за п'ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері хлібної крамниці. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігло занепокоєння, і майже одразу я зрозумів його причину — із надр крамниці громовий жіночий голос повідомив, що булок більше нема. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалася, і люди-атоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини за три, озирнувшись, я вже не бачив ні залишків черги, ні відчинених дверей крамниці — позаду лежала пустельно мертва вулиця.

— Ну, гаразд, — сказав я собі голодному, — на свята зазвичай розгортають вуличну торгівлю, тож я щось з'їм, перш ніж відшукаю паром чи корабель.

Півгодини потому якимись незбагненними шляхами я знову повернувся до вокзалу, хоча нібито ніде не звертав — певно, місто було кругле, наче земна кулька. Тепер біля вокзалу відчувалося пожвавлення — може, ще якісь потяги підійшли, а може, просто люди вже почали прокидатися. Від вокзалу цього разу я пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже за якийсь десяток кроків побачив астраханця, котрий прямував мені назустріч із небаченим бутербродом у руках. То була уздовж розрізана булка, жирно намащена чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.