Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 59)

— Не можна змішувати духовні пошуки з оперативною роботою, — промовив він після хвилинної паузи. — Або одне, або друге. Або смерть...

Він розкрив дипломат, витягнув звідти коричневий паперовий пакет і передав мені.

— Не загубіть, — сказав він, намагаючись усміхнутися.

Ми йшли до виходу із заповідника. Зараз він сяде до темно-синього «БМВ» і поїде. А так хотілося б поставити йому ще кілька запитань. І, звісно, почути відповіді.

Я скосив очі на нього. Він це помітив. Ми вже підходили до машини.

— А де зараз полковник Тараненко? — запитав я неголосно.

Олег Борисович, здивований запитанням, звів брови.

— Гадаю, що в Одесі, в санаторії імені Чкалова, — сказав він. — Відпочиває... Ну, на все добре! Візьміть мою візитку. Буде що — дзвоніть!

— А коли я можу переїхати додому? — поцікавився я.

— Завтра по обіді, — відповів він.

Провівши автомобіль поглядом, я подивився на охайний прямокутничок цупкого паперу. Прочитав: «НАУМЕНКО ОЛЕГ БОРИСОВИЧ, директор спільного українсько-казахського підприємства „КАРА-КУМ ЛТД“».

Здивований, я пішов навпростець через площу до свого будинку, помахуючи в такт крокам коричневим паперовим пакетом. Постояв кілька хвилин перед входом до під’їзду. Залишалася доба, і я знову житиму в себе вдома.

76

Наступного дня, зібравши свої речі та ввічливо відмовившись від допомоги Петра, ми зловили попутку і за троячку доїхали до Софійської площі.

Усередині в мене все кипіло від радості. Я чомусь думав, що Гуля цієї миті відчувала за мене справжню гордість.

Піднявшись на третій поверх, ми поставили речі на підлогу. Я дістав із кишеньки рюкзака ключ, устромив його в замкову шпарину і тут мою увагу привернула якась табличка, причеплена ліворуч від дверей. Я зробив крок вліво, прочитав латунну вивіску, й у мене відвисла щелепа.

Вивіска повідомляла, що за цими залізними дверима міститься «Склад дитячого харчування благодійного фонду „Корсар“".

По кількох хвилинах заціпеніння моя рука механічно потягнулася до дзвінка. Я натиснув ґудзик декілька разів. За дверима було тихо. Ніхто не поспішав відчиняти двері на склад, який раніше був моєю квартирою.

Погляд мій сповз на ключ, який стирчав у замковій шпарині. Я навіть не спробував іще відімкнути двері, хоча дурницею було би вважати, що господарі цього „складу“ не поміняли б дверний замок.

На мій подив, замок був той самий, і він без проблем піддався моєму ключу. Із побоюванням я відчинив двері, спочатку зазирнув, потім зробив крок досередини, попросивши Гулю зачекати на сходовому майданчику.

Всередині квартира була такою ж. Ніяких очевидних змін я не помітив. Усе вкривав шар пилу.

Подумавши, що вивіскою мене намагалися налякати ті, кого я не пустив на справжній склад, я заспокоївся.

Минуло вже чимало часу. Та й вивіску вони чіпляли, думаючи, що я тут, у Києві. Потім, напевно, забули.

Я покликав Гулю досередини. Заніс речі до передпокою. Ще раз зайшов до кімнати. І зачепився оком об щось незрозуміле. У єдиній кімнаті моєї маленької квартири з'явилися стандартні двометрові двері, що вели, судячи з усього, до сусідів. Здивований, підійшов і зупинився перед ними. Пригадав, що за стіною мешкав адвокат, який вийшов на пенсію, — з ним я кілька разів стикався на сходовому майданчику, але жодного разу нормально не говорив.

Я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. За ними містилася така точно кімната, як і моя. Тільки біля її єдиного вікна стояв письмовий стіл із телефоном-факсом, а попід стіною — ряди картонних ящиків зі знайомими наклейками фінського дитячого харчування.

Причинивши за собою двері, я швидко підійшов до столу. Перше, на що я звернув увагу, була напівпрозора прямокутна пластикова коробочка, в якій лежав стос візиток. Я відкрив коробочку, взяв одну візитку і підніс її до очей.

„Микола Іванович Сотников. Директор благодійного фонду „Корсар“".

— Колю! — покликала мене Гуля.

Я повернувся до своєї кімнати, досі стискаючи в руці візитну картку зі своїм прізвищем. У голові все переплуталося.

За півгодини у квартирі було вже прибрано. На плиті закипав чайник, а вміст валіз лежав на дивані. Окремим стосиком височіли барвисті сорочки-сукні.

Мій рюкзак теж був наполовину розвантажений.

— Треба кудись усе поскладати, — трошки розгублено сказала Гуля. — І ось це, — вона підняла з дивана підстилку, на якій ми спали в пустелі. Під нею лежав пістолет із глушником, про який я вже встиг забути.

— У шафі має бути місце, — сказав я, озираючись на масивну старовинну шафу, яка займала майже половину передпокою. — Тільки спочатку чаю вип'ємо.

Її погляд раптом упав на паперовий пакет, що стирчав із рюкзака.

— Це ти щось купив учора?

— Ні, радше продав, — відповів я і, наблизившись до столу, вивалив із пакета кілька тугих пачок зелених купюр.

Гуля вирячилися на долари здивованим поглядом.

— Це за плівку з фотографіями, — пояснив я. — Тільки дуже просили нікому про неї не говорити. Розумієш?

Гуля кивнула.

— Але це ще не все, — вів я далі. — Здається, у мене нова робота... — і я простягнув Гулі візитну картку, яку взяв зі столу кімнати, приєднаної до моєї квартири.

Доки Гуля розглядала візитку, я підійшов до телефону і подзвонив Олегу Борисовичу.

— Що це за склад у мене в квартирі? — запитав я, і голос мій звучав досить роздратовано.

— Це ваш склад, — спокійно відповів Олег Борисович. — Ви ж на ньому працювали... За вимушений прогул вам уже заплатили. Тепер ви пішли на підвищення...

Спокійний „олімпійський“ тон мого співрозмовника остаточно завів мої думки у глухий кут.

— То що ж мені робити? — запитав я його.

— Нічого. Працювати, працювати і ще раз працювати, як заповідав нам великий Ленін...

Тепер у голосі Олега Борисовича вже звучала іронія.

— Та не хвилюйтеся ви! — заспокоїв він мене після паузи. — Якщо дратує табличка — можете її зняти. Але з посади директора вас ніхто звільняти не збирається. Виникнуть проблеми — дзвоніть!

У слухавці часто запищали короткі гудки. Я повернувся до Гулі. Вона дивилася на мене турботливо, і її погляд не потребував жодних пояснень.

„Боже мій, як мені з нею пощастило“, — подумав я.

Випивши чаю та з'ївши по шматку пирога з капустою, ми вийшли прогулятися. Сонце ще світило. Гуля постійно зупинялася і широко розплющеними очима роздивлялася будинки.

— Красивіше, ніж Алмати!

Я ніколи не був ані в Алмати, ані в Алма-Аті, тому мені складно було порівнювати. Але я їй із радістю вірив. Складно було уявити собі місто красивіше, ніж Київ.

Сонце світило в очі й не засліплювало.

— Привіт! — кинув мені хтось на ходу.

Я озирнувся, але зі спини не впізнав людину, що пройшла повз.

Це було моє місто, але за моєї відсутності воно наче стало самостійнішим, втекло кудись уперед, і мені належало наздоганяти його, знову зживатися з ним, ставати його маленькою частинкою, його повітрям. Мені вже було знайоме з минулого це відчуття тимчасової сторонності, чужинства. Мине кілька днів, і все буде, як і раніше. Невидимий зв'язок струму між містом і мною відновиться. Відновиться і нормальне життя, тільки тепер усе буде по-іншому. Усе буде по-іншому добре. Добре на двох.

77

Наступного дня ми приймали перших гостей — Петра й Галю. З Петром я зідзвонився минулого вечора, і він, здавалося, був дуже радий моєму дзвінку. Сказав, що має дещо мені показати.

Не можна сказати, що тієї миті його обіцянка мене заінтригувала. Я більше переймався думкою про те, щоб зняти зі стінки ліворуч від своїх дверей вивіски благодійного фонду "Корсар". Та й узагалі, моя цікавість була вгамована на рік уперед. До того ж увечері за нашою першою домашньою вечерею — локшиною зі старих запасів — мене діймали думки, не дослухатися до яких я не міг. Я раптом усвідомив, що будь-яке знання зобов'язує, що будь-яка задоволена цікавість залишає тебе у боргу не лише перед тим, хто її задовольнив, але й перед щойно набутим знанням чи інформацією. Я сам уже відчував себе зобов'язаним перед Олегом Борисовичем. Не через десять тисяч доларів, з яких дві тисячі були чи то частиною незрозумілої майбутньої суми, чи то, як сказав Олег Борисович, компенсацією за вимушений прогул. А може, це був якийсь аванс? За що? Я ще не знав. Чи було це пов'язано з його очевидною довірою до мене? Адже він розповів мені про людей на фотографіях. Розказав небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, що трійка, яка входить тепер до першого ешелону бізнесу й політики Росії, двадцять із гаком років тому була причетна до вбивства. Олег Борисович, напевно, знав про цих людей значно більше. Мабуть, він знав, чим вони тоді займалися? Зараз я думав, що було би легше не знати нічого про людей на фотографіях. Але було вже запізно.

На вулиці мрячив дощ. Петро і Галя залишили розгорнуті мокрі парасольки сушитися в передпокої.

Ми всілися за стіл, налили жінкам вина, а собі горілки. Закуска була скромною, але якби така закуска була в нас у Казахстані або потім, у товарному вагоні, ми були би просто щасливі. Малосольні огірочки, бородинський хліб, шинка, голландський сир. Навіть коли я вранці просто купував усе це в найближчому гастрономі — душа співала. Це теж було частиною повернення додому — повернення до старих гастрономічних цінностей, до буденного ритуалу закуски. Забрати цей ритуал із життя людини — серйозне покарання. Тюремне покарання власне і є позбавленням людини звичних ритуалів.