Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 55)

— Я б залюбки горілки випив, — сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. — Але зась.

— Печінка?

— Весілля, — видихнув фотограф. — Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...

Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.

Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції — просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.

Коли ми допили портвейн, Вітя зібрався з духом, підвівся з-за столу.

— Так, мені треба виспатися перед весіллям. А тебе, либонь, жінка чекає... Вона в тебе хто? Татарка?

— Казашка, — відповів я.

— Молодчага, — Вітя хитнув головою.

Я так і не зрозумів, у чому сенс його схвалення. Уже коли він проводив мене до хвіртки, сказав:

— Моя була мадяркою. Боже тебе збав від цієї національності...

Додому я йшов хвилин двадцять п'ять. Було ясно, хоча сонце вже котилося на захід. У спину дув прохолодний вітерець. Кілька разів по дорозі я перевіряв кишеню курточки, у якій лежав конверт із фотографіями і коробочка з плівкою.

Двері мені відчинила Ольга Миколаївна. Вона відразу відчула запах спиртного. Обличчя її набуло суворого виразу, вона озирнулася, перевіряючи, щоб поруч нікого не було, й зашепотіла мені повчально:

— Тобі цього не слід робити — з нашими хлопами пиячити. Вони лайдаки, а ти молодий, у тебе жінка файна!

— Більше не буду, — прошепотів я жартома і зазирнув спочатку на кухню, потім до вітальні.

— Гуля у тамтій хаті, — старенька кивнула на сходи. — Читає. За півгодини «Санта-Барбара», спускайтесь!

72

Зранку знову задощило. Я прокинувся голодний і з важкуватою головою. Гуля вже натягувала джинси.

— Де ти вчора був? — запитала вона мене, озирнувшись. — Повернувся такий веселий і неговіркий. І відразу спати ліг.

— Вибач. У фотографа посиділи. Нумо поїмо, потім я тобі дещо покажу!

По сніданку ми знову піднялися до себе в кімнату. Я дістав фотографії, розклав їх на столі. Зручно всівся й увімкнув лампу.

— А де мої фото? — запитала Гуля.

Я провів поглядом по розкладених знімках, але портретів Гулі не побачив. Перерахував знімки — їх виявилося тільки тридцять чотири.

— Напевно, не вийшли, — сказав я.

Ми разом розглядали знімки. Я відшукав ті три, на які звернув мою увагу Вітя. Передав їх Гулі, а сам роздивлявся інші. У мене вже не лишилося сумнівів, що всі знімки були зроблені на березі Каспію, неподалік від того місця, де я знайшов намет. Тут була й рибацька шхуна, спочатку далеко від берега, потім усе ближче й ближче. Потім човен із людьми між берегом і шхуною. Люди на березі — п'ятеро чоловіків — щось витягають із човна. Це було схоже на кадри зі старого фільму. І якби не ті три фотографії, то цікавість моя до цієї плівки вже давно згасла б.

— Так, — Гуля зітхнула. — Його вбили?

Вона повернула фотографії і обійняла мене ззаду.

— Напевно. Або помер від побоїв... — сказав я, розглядаючи знімок, на якому четверо витягували човен на берег. У човні лежали якісь мішки.

— Знаєш, — сказав я, позирнувши знизу вгору на Гулю. — Щось тут не так... Усі знімки, крім цих трьох, зовсім «мирні». Вони зняті ніби збоку, ніхто навмисно не позує. А тут усі дивляться у об'єктив, крім зв'язаного.

— Може, фотографували різні люди, — висловила припущення Гуля.

Я замислився. На фотографіях фігурували шестеро людей, включно зі зв'язаним. Але на одній окремій фотографії можна було побачити лише п'ятьох. На «могильному» знімку стояло четверо, а п'ятий мусив знімати. Отже, шостий справді був похований під піском з імпровізованим, майже блазнівським хрестом. Виходило, що знімки шхуни та човна з людьми, а потім тих п'ятьох, які зійшли на берег, були зроблені полоненим. Очевидячки, до того, як він потрапив у полон.

Я поділився своїми міркуваннями з Гулею.

— Отже, він стежив за ними? — сказала вона. — А навіщо?

Я знизав плечима.

— Колю, а давай розкладемо фото по черзі, як їх знімали.

Пропозиція Гулі мені сподобалася. Я дістав плівку, і ми вдвох, розтягнувши її перед запаленою настільною лампою, відшукували знімок, який відповідав кадру, й викладали його на столі рядком. Коли дійшли до двох останніх кадрів — перезирнулися. Замість портретів Гулі там була суцільна темрява.

— Нічого, ми з тобою у фотоательє сфотографуємось, — пообіцяв я.

Розкладені по порядку знімки підтвердили наші висновки. Людина з фотоапаратом чекала наближення шхуни, потім стежила за човном, у якому п'ятеро невідомих щось переправили на берег. Потім фотографа помітили, відібрали апарат, зв'язали і сфотографувались разом із ним. Тільки явно не «на згадку», інакше фотоапарат вони забрали б із собою.

— Дивно, що «Смена» лежала в наметі, — промовив я. — Я б на їхньому місці або забрав її з собою, або викинув у море...

— Пустеля — це те саме море, — сказала Гуля. — Усе, що б ти не кинув у пісок, за годину-дві буде вже під піском. Людей там нема, ніхто поруч не живе... Цікаво, вони ще живі?

Я придивився до облич людей на фотографіях. Їм було років по тридцять-сорок.

— Напевно, живі.

— Тоді треба знімки до міліції віддати.

— Ти що, — я повернувся до Гулі. — Що міліція з ними робитиме? Ми навіть не знаємо, де це відбулося! Ясно, що за кордоном. Навіть не у Росії. Кому зараз цікаво буде ритися у справах двадцятирічної давнини, та ще й в іншій країні?

Я поклав знімки назад до конверта і заховав назад до шухляди столу.

— Я тільки запропонувала, — вибачливим тоном сказала Гуля. — Може, в цього зв'язаного є родичі й вони не знають, що з ним трапилося...

— Може, — погодився я.

Розмова на цьому скінчилася, і ми спустилися донизу.

Пообідали зі старими. Картопля, салат, котлети. Компот на десерт. Я мав таке відчуття, ніби ми живемо тут уже кілька років, ніби ми кревні діти Ольги Миколаївни та Юрія Івановича. Що й далі, до самої смерті, ми будемо мешкати в цьому будинку, в Коломиї...

Я труснув головою. Подивився на заплакане дощиком вікно.

Юрій Іванович підвівся з-за столу, одягнув піджак.

— Піду на пошту, може, пенсію дають, — сказав він, виходячи до коридору.

Дощ, який знову взяв нас під домашній арешт, нагадав мені про Київ. Ми сиділи мовчки за столом утрьох зі старенькою.

— Може, курей завести? — задумливо запитала вона й сама ж знизала плечима.

У кожної людини дощ викликає свої думки й питання. Я подивився на Гулю.

— Ходімо погуляємо, — неголосно запропонувала вона. — Там, на вішалці, дві парасольки висять.

— Погуляйте, чого там, — Ольга Миколаївна повернулася до мене. — А я вдома посиджу. Посидіти — це теж не зле для здоров'я!

Коли ми повернулися з прогулянки, Юрій Іванович ошелешив нас новиною, яку він приніс із пошти. Минулої ночі був убитий фотограф, який працював у єдиному на всю Коломию фотоательє. Там його, вбитого, й знайшли зранку. А всі фотоапарати й обладнання вкрали.

Ця новина відібрала в мене мову. Вночі я обережно, щоб не розбудити Гулю, піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Знову побачив машину, яка чергувала на вулиці. Пов'язувати регулярну присутність автомобіля перед будинком із убивством фотографа було б нелогічно. Просто час, видно, був такий. Час був наповнений напруженням і вбивствами.

73

За день поштар приніс мені виклик на телефонні переговори. Викликав Київ, тому настрій у мене відразу поліпшився. «Видно, Петя щось дізнався або полковник виконав свою обіцянку», — думав я дорогою на пошту.

Пошта містилася неподалік вокзалу. Вийшов я за півгодини до часу переговорів, указаного у виклику. Гуля лишилася вдома.

Я простував нашою вулицею по розбитій асфальтовій дорозі, обминаючи калюжі, які нагадували про дощі минулого тижня. Ці калюжі-довгожителі доводили імпотенцію осіннього сонця. «Вже й жовтень завітав», — пригадався мені рядок із Пушкіна. Колись цей рядок викликав у мене напад сміху, бо він був відповіддю на запитання-анекдот: «У якому місці „Євгенія Онєгіна“ Пушкін наводить згадку про Велику Жовтневу революцію?» Зараз, думаючи про жовтень, який завітав, я не відчував нічого, крім упертої прохолоди повітря, яка так само ігнорувала присутність сонця, як і калюжі на асфальті.

Я віддав телефоністці свій виклик і присів на лавочку обличчям до шереги порожніх телефонних будок. Круглий настінний годинник показував одинадцяту.

За півгодини я підійшов до телефоністки. Попросив її перевірити виклик. Вона відірвалася від читання якогось жіночого журналу, взяла до рук мій папірець, подзвонила на телефонну станцію. «Ірочко, перевір тридцять сьомий, Київ». Потім звела свій байдужий погляд на мене, сказала: «Очікуйте!» — і знову втупилася в журнал.