Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 47)

— Що таке верзеш! — Галя кинула на нього пильний погляд. — А коли діти знайдуть?

Петро, не звернувши уваги на Галину репліку, все ще дивився на мене — очікував почути мою думку.

Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.

— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.

— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?

— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.

Петро посміхнувся:

— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.

Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.

— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.

Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.

— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.

— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!

Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.

— Може, посунемо їх?

— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!

Петро стурбовано подивився на мене.

— Може, за півгодини потяг зупиниться, і до нашого вагона під’їде якась вантажівка. Що тоді робитимем? Живими нас навряд чи відпустять.

Петро зітхнув. Із його чорних вусів крапала вода. Ми вже обидва були до нитки мокрими.

— Гаразд, ходім до купе, — нарешті промовив він. — Варто ще помізкувати...

Повернувшись до купе, ми викрутили свій одяг — на підлозі від цього з’явилася чимала калюжа. Гуля розтерла мене своєю підстилкою, а Галя, подлубавшись у чорній господарській торбі, поставила на стіл півлітровку «Столичної».

Петро саме сушив рушником голову, завмер і вирячився на пляшку.

— Ти ж казала, що не брала з собою! — повільно і сердито промовив він.

— То я замість ліків, про всяк випадок... Вона була в мене скотчем до дна сумки приклеєна...

— Та ти, — Петро зблиснув очима, але відразу ж скосив погляд на мене, натягнуто посміхнувся, — бач яка у мене... хазяйновита...

Петро здер із пляшки «безкозирку» і налив у дві піалки, на око намагаючись визначити, скільки туди входить. У пляшці лишилося грамів триста.

— Давай, грійся! — кивнув він на мою піалку. Ми випили діловито і без тостів.

— Ще? — запитав Петро, піднявши пляшку над столом. Я кивнув.

Незабаром порожня пляшка полетіла у вікно. Повз нас промайнула ще одна станція з російською назвою. Дощ бив великими краплинами по даху вагона.

Петро відкинувся спиною на стінку. Ми сиділи мовчки і слухали дощ.

Горілка викликала в мені якусь радісну байдужість до найближчого майбутнього. Видно, це була хороша горілка, така ж, яку пив наш народ і до революції, і після.

Поїзд заколисував мене. Стукіт коліс зливався з барабанним дробом крапель об дах вагона. Я влігся на нижній полиці, підігнув ноги під себе, щоб не заважати Гулі. Вже засинаючи, відчув, як турботливі руки Гулі вкривали мене ковдрою. Затишне тепло прискорило прихід сну.

63

Прокинувся я вночі від стороннього шуму. Потяг відбивав колесами по рейкових стиках монотонний ритм. Але до цього ритму мої вуха вже звикли, щось інше вклинювалося в гул рухомого поїзда. І за вікном у нічній темряві пливли плями жовтого кольору.

Я спустив ноги на підлогу і присунувся до вікна.

Уздовж залізниці тепер мчало широке шосе, яким рухалася нескінченна колона вантажних машин із критими кузовами. Їхні фари й розбавляли темряву, додаючи до неї жовтизни. Фари кожної вантажівки били світлом у задній борт передньої. Я побачив усередині однієї машини солдатів, які дрімали, сидячи на лавках уздовж бічних бортів.

Потяг поволі зачав обганяти військову колону. У світлі фар промайнув синій щит: «Тихорєцьк — 50 км, Кущевська — 120 км, Ростов-на-Дону — 255 км».

Колона зупинилась і залишилася позаду. Шосе тепер було суцільною чорною смугою, яка бігла вздовж залізниці. Машин більше не було, і сторонній шум зник.

Я дивився на небо, на нерухомі зірки. Ми дійсно виїхали з-під дощу — усі зорі висіли на своїх місцях, жодна з них не ховалася за хмарою. Попереду на нас чекав гарний сонячний день, і хотілося вірити, що він буде гарний не тільки погодою.

До світанку я встиг заснути ще раз, сидячи за столом, підклавши під голову руки.

Уже напівпрокинувшись, я повільно розплющував очі.

Сонце сходило позаду потяга, жоден із його променів не потрапляв до віконця купе, але за вікном усе світилося. І так само бігло в яскравому сонячному світлі шосе, вже наповнене своїм автомобільним життям. Промчав повз «Ікарус» із табличкою «Ростов-Кропоткін», важкий рефрижератор натужно обганяв наш вагон.

Я налив води із балона до піалки, вийшов у тамбур і вмився. Опустив піалу на дерев’яну підлогу, відчинив зовнішні двері — і до тамбура одразу увірвалися гул і свіже повітря. Вітер за хвилину висушив моє мокре обличчя.

Ми вже снідали, скромно і мовчки, коли потяг уповільнив хід і почав повертати ліворуч. Шосе віддалялося від нас, і разом із шосе віддалялися рейки магістралі, що блищали на сонці. Тепер збоку простиралося кукурудзяне поле. Ми з Петром перезирнулися.

Галя опустила піалу з чаєм на стіл, повернула голову до Петра.

— Ви позбулися наркотиків?

Її обличчя випромінювало хвилювання.

Петро заперечливо хитнув головою.

— Та скажи хоч ти своєму! — Галя перевела погляд на Гулю.

— Жінки не повинні втручатись у справи чоловіків, — неголосно промовила Гуля.

Галя тільки похитала головою.

А потяг узяв іще лівіше. Петро визирнув у вікно й подивився уперед за ходом поїзда.

— Ну, що там? — запитав я нетерпляче, заразившись від Галі нервозністю.

— Депо.

Я теж визирнув із вікна і побачив, що ми наближаємося до стоянки товарняків. Праворуч можна було нарахувати десятків зо два потягів. Скільки їх було ліворуч — ми не бачили. Що кілька метрів відходила праворуч нова залізнична гілка, все далі й далі відсуваючи від нас кукурудзяне поле.

Потяг уповільнив хід, наче машиніст боявся проґавити потрібне йому відгалуження. Зупинився. Знову рушив.

Ми в'їжджали в ряди товарняків. Поміж найближчим із них і нами лежала ще одна, поки не зайнята гілка.

Я дивився на сусідній товарняк, повз який ми повільно сунулися. Товарняк був повним «асорті» — рефрижераторні вагони чергувалися з брудними цистернами і звичайними вагонами, схожими на той, у якому ми зараз їхали.

— Якщо пощастить, то звідси ми поїдемо вже без зайвого вантажу, — промовив я, намагаючись заспокоїти Галю. Бо ж саме під час останньої такої зупинки з’явилася нічна бригада, завдяки якій ми дізналися, що везли.

Щоправда, того разу потяг зупинився у безлюдному місці, й відбулося це, знову ж таки, вночі. А зараз радісне сонце піднімалося все вище над землею, яка прокинулася зі сну. Тому думати про те, що ми незабаром позбудемося небажаного вантажу, принаймні зараз було нелогічно.

Коли потяг зупинився, ми з Петром провели поглядом локомотив, який покинув нас. Довкруги стало незвично тихо.

Петро набив люльку і вийшов із вагона. Зупинився під вікном.

— Тепло як! — сказав він.

Ми теж вийшли. Теплий вітерець блукав відкритими «коридорами» поміж рядами товарняків. Під ногами хрускотіло сміття. Такий знайомий вокзальний запах тут віддавав паленою гумою. У небі над нами співали пташки. Десь поруч зацвіркотів коник. Дивна суміш дикої цивілізації і дикої природи, де звук суперечив запаху, відгукнулася якимсь холодком у душі. Я озирнувся на Гулю. Вона стояла, заплющивши очі й підставивши обличчя сонцю.

— Ти нічого не чуєш? — запитав у мене Петро.