Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 26)

— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.

— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».

Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.

Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».

— То що, — Петро подивився на мене. — Час рушати... Цю свиню тут залишимо, — він кивнув на полковника.

Я заперечливо мотнув головою.

— Не можна — загине. Він іще днів зо три може лежати, а за три дні саме сонце його доконає! А потім тебе в Києві твій друг капітан СБУ Семенов запитає: «А де ваш начальник експедиції полковник Тараненко?»

Петро скривив губи і тяжко зітхнув.

— А як нам із ним чинити? — нарешті запитав він. — Тягти його на собі я не маю наміру...

— Та може, й не треба, — сказав я. — Давай перекотимо його попід камінь, накриємо чимось і руки йому розв’яжемо...

Петро не погодився, і мені довелося ще хвилин зо п'ять доводити йому, що моя пропозиція не тільки гуманна, але й корисна для нас. За три дні, поки він «літає», ми впораємося зі «скарбом» і встигнемо забратися геть із Форту-Шевченка. Я не замислювався, куди ми зможемо піти. На той момент це було не надто важливо.

Зрештою він здався. Ми вдвох перекотили Тараненка у внутрішній гострий кут відрогу, перенесли туди ж його речі. Накрили голову знайденою в його ж рюкзаці футболкою. Розв'язали йому руки. Потім підійшла Гуля, поставила біля його голови наповнену водою алюмінієву кружку й засунула у воду один кінець футболки, що затуляла йому голову.

Галя тим часом склала наші речі в подвійний баул і рюкзак, а свої — в торбу з довгими лямками. За півгодини ми рушили в путь.

Увечері, коли влаштувалися на привал, побачили віддалік тремтливі вогники міста. Мета була зовсім близько, й настрій якось сам собою поліпшився. Знову пили зелений чай, а після чаю Галя вирішила зварити гречаної каші, й ми всі терпляче чекали на вечерю, вмостившись навколо маленького багаття. Раптом Галя зойкнула та схопилася на ноги. Петро теж скочив, потім підвелися й ми. Нахилившись уперед, я побачив біля ніг Галі хамелеончика. «Петрович? — подумав я. — Щось давненького його не було. А я вже був подумав, що він від нас відстав...»

— Не бійся, — сказала Галі моя жінка. — Він хороший. Він приносить удачу.

— А то не скорпіон? — недовірливо, все ще з тремтінням у голосі запитала Галя.

— Ні, це хамелеончик. Він із нами мандрував. Видно, заснув і тільки-но прокинувся, — сказала Гуля.

— Найцікавіше він проспав! — вставив я свої «п'ять копійок».

Знову всі посідали навколо багаття, а винуватець галасу заліз Галі на джинси й завмер там, спрямувавши драконячу голову в небо. Галя, нахилившись, усе ще з побоюванням розглядала його.

— А мене тварини люблять, — сказала вона задумливо. — І собаки, і коти, і корови...

— Мене теж, — сказала Гуля і зітхнула.

Ми з Петром мовчки перезирнулися. Першого разу, здавалося, я почув жіночу розмову, і хотілося, щоб вона тривала. Так мирно вона звучала, що я навіть намагався дихати якомога тихше.

А згори, з високого неба, раптом посипалися зорі. І лише я їх бачив, лише я дивився вверх. Ні, неправда, хамелеончик теж. Ми вдвох сиділи, занурені в небо. Жінки розмовляли по-домашньому тихо. А Петро курив свою люльку й задумливо дивився на казанок, де варилася гречана каша.

41

Наступного дня ближче до вечора ми зупинилися на межі того, що багато років тому мало гучне й горде ймення — Новопетрівське укріплення. Зараз на цьому місці виднілися тільки залишки мурів і вапнякові тесані блоки колишніх будівель, що окремо стирчали з піску чи каміння. Прозорість повітря танула під тиском вечірніх сутінків. Уже складно було визначити межі цього укріплення: велике воно чи мале. Навіть коли ми дістали план-схему 1956 року, яку позичили в полковника Тараненка, неможливо було співставити намальовані гострим олівцем чи тушшю залишки будівель з реальними руїнами.

Нам нічого не лишалося, як просто чекати на ранок. А тим часом Гуля ладнала багаття з гілочок, зібраних дорогою. Та перед самим укріпленням несподівано знайшли ми висохлий стовбур якогось дерева. Стовбур був завтовшки з людську руку, тому поламати його об коліно виявилося неможливо, і ми з Петром по черзі розбивали його на тріски вістрям лопати.

Нарешті вогонь запалав, а тріски розтрощеного стовбура надали йому незвичну яскравість і силу. Вода в балоні закінчувалася, і ми поставилися до неї більш ощадливо, ніж зазвичай. Залишили точно на ранковий чай. Тут уже нам, здавалося, хвилюватися не було чого, бо ж наблизилися ми не тільки до руїн, але й до людей, які біля цих руїн оселилися. Десь поруч було місто Форт-Шевченко. Прогулятися по справжньому місту мені хотілося більше, ніж бабратися в піску. Давалася взнаки ностальгія міського мешканця.

Але вечір швидко переходив у ніч, і я вже знав, що сил у нас вистачить лише на похідну вечерю і на розкладання підстилок для сну.

42

Вітольд Юхимович Тараненко відчув брак кисню. Він уже втратив лік часу польоту. Вже й космос здавався йому одноманітним, тим більше що після зустрічі з великоднім яйцем і одиноким космонавтом нічого цікавого з ним не відбулося. Повз пролітали різнокольорові метеорити, деякі досить великі. А коли поруч проплив метеорит завбільшки з хатку-мазанку його бабусі, невідомою силою полковника віднесло вбік, і він відчував інерцію цього руху ще близько години.

Але тепер він почувався зле. Бракувало повітря, і в голові виник неприємний жар, наче підскочила температура. Спочатку він був подумав, що припекло сонце, та коли роззирнувся, збагнув, що сонця ніде нема. Вдалині виднілася невелика жовта планетка, але вона була тьмяною. «Це навіть не Місяць», — вирішив полковник Тараненко і знову замислився про свою голову. Повільно доторкнувся до чола, та чоло здалося неймовірно холодним. «Може, в мене дуже гаряча рука і тому я не можу відчути реальну температуру лоба?» — знову подумав Вітольд Юхимович.

І раптом нові внутрішні відчуття примусили його насторожитися — він відчув, як його тіло набуває ваги, важчає, наче хтось невидимий підкладає до кишень цеглини. Його почало тягнути вниз, і він зробив різкий рух руками й боязко озирнувся. Якби він був на повітряній кулі — миттю взявся би викидати з кошика баласт — мішки з піском. Але ж він не на повітряній кулі. Він радше сам собі повітряна куля...