Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 17)

Я поглядом пошукав Джамшеда, але його в юрті не було. Джамшед сидів на піску. Сонце було ще не палюче, і він, задумливо втупившись у пісок, про щось міркував. Я підійшов до нього:

— Доброго ранку.

— Вітаю, — відповів він, підвівши голову.

— Джамшеде, — звернувся я м’яким увічливим голосом. — А куди мені далі? Як краще у Форт-Шевченко вийти?

— Гуля дорогу знає, — відповів він.

— Ви її зі мною відпускаєте? — здивувався я, досі не годен повірити в те, що відбувалося.

— Послухай, — Джамшед подивився мені просто в очі. — Тебе врятувала моя верблюдиця, і ти тепер мусиш чинити, як хочу я... Ти сам обрав Гулю...

— Так, але... а вона хоче?

— Коли батько кочує з двома доньками — про нього думають зле. Значить, ніхто його дочок за дружин брати не хоче...

— Так, але ви ж мене не знаєте! — досі не розуміючи ситуації, вів далі я, хоча й самому вже здавалося нерозумним продовжувати цю розмову, тим більше що Гуля дійсно мені сподобалася.

— Тебе врятувала моя верблюдиця, — натомлено повторив Джамшед. — Від тебе пахне корицею, отже, людина ти гарна, наповнена духом, який переживе тебе і збереже про тебе пам’ять у іншій людині...

Я замовк, спинившись між юртою і Джамшедом. Про що сперечатися? Ще бракувало, щоб я став відмовляти старого відпустити зі мною красуню доньку.

Я просто кивнув. Повернувся до юрти.

Гуля щось робила з моєю клаптиковою постіллю. Якось перевертала її окремі частини, перекладала складені шматки тканини знизу наверх, наче змінювала білизну.

Коли почула мій подих, озирнулася й усміхнулася мені трошки сором’язливо. Вона знову була в білих штанах, які визирали з-під довгої сорочки-сукні синього кольору з коротеньким стоячим комірцем.

— Що, підемо? — запитав я, а думав про те, що жодного разу, здається, не чув її голосу.

— Підемо, — відповіла вона. — Треба тільки Наташу почекати, вона по сир пішла...

— Куди? — здивувався я, бо розумів, що ні базару, ні гастроному поблизу бути не може.

— Тут недалеко Марат кочує, батьків племінник. В нього кіз багато — сир робить... Чай будеш?

Я кивнув. Потім усвідомив, що, крім їхнього кефіру, нічого ще не їв за останні дні. І — дивовижна річ — апетиту до цього часу не було. Тільки на губах відчувалася сухість.

Гуля вийшла з юрти і повернулася з піалою зеленого несолодкого чаю.

Я присів на килим, намагаючись скласти ноги так само, як це робив Джамшед, коли сідав. Сісти я сів, але при цьому в колінах так хруснуло, що Гуля озирнулася. Я почувався винним, зовсім не розуміючи, звідки взялося це відчуття.

Сидів, повільно пив зелений чай, з його допомогою розтягуючи час. Нарешті повернулася Наташа. Зайшла до юрти, перед тим перекинувшись кількома словами з батьком по-казахському. У руках — полотняний мішечок. Вона простягнула його Гулі, мовчки й ледве помітно кивнувши. Гуля взяла мішечок до рук, витягнула звідки кілька маленьких білих кульок, вибрала найменшу і кинула до рота. Видно було, як вона перекочує її на язиці, неначе дослухаючись до смаку. На її вродливому обличчі виникла легка, задоволена усмішка. Дівчина викотила кульку язичком на губи, потім узяла її пальцями і простягнула мені. Я поклав кульку сиру в рот. Після зеленого чаю солонувато-гіркий, з кислинкою смак цієї кульки швидко розлився в роті. Язик відчув приємну прохолоду. І повітря, яке я вдихав, наче збагачувалося цим смаком, переносило його до легенів, через що приємна прохолода потрапляла мені в нутро. А разом із нею якийсь фізичний спокій. Спокій тіла, а не душі. Хоча душа теж була спокійна. Я вже не думав про слова Джамшеда. Життя здавалося простішим за слова: очікування сиру замінилося смаком сиру. Смак сиру передався подиху. Подих, наповнений смаком, приніс приємний стан спокою і впевненості. Очікування дороги ось-ось мало змінитися дорогою.

За півгодини Джамшед допоміг закинути зв’язані рюкзак і каністру на верблюдицю Хатему. Туди ж закинули подвійний баул з речами Гулі.

— Дійдете до пагорбів, — сказав Джамшед. — Потім Хатему відпустите. Вона сюди повернеться.

Як прощатися з Джамшедом, я не знав. Якби він був росіянином — я просто обійняв би його. Але якби він був росіянином, він би не відпустив зі мною доньку. А якби й відпустив, то довелось би мені називати його «татом» і пити з ним на коня.

Доки я міркував, Джамшед сам підійшов, сам одягнув на мою голову повстяну білу гостроверху шапку і простягнув мені руку.

— Щасливої дороги, — сказав він. — Якщо битимеш її, — він кивнув на Гулю, — не бий по обличчю!

Я автоматично кивнув, хоча потім, коли ми вже пішли поруч із верблюдицею, ці останні слова Джамшеда видалися мені дикунством.

Але до того, як я про це подумав, у мене виникло бажання якось відповісти на його подарунок. Я витягнув із рюкзака і подарував йому брезентовий намет.

Ми рухалися до пагорбів, які виднілися вдалині. Сонце вже розжарювало пісок. Юрта лишилася позаду.

Ліворуч од мене ступала верблюдиця, що тягнула наш вантаж. Праворуч ішла Гуля.

— Батько сказав, що ти знаєш дорогу? — запитав я лише для того, щоб заговорити до неї.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Ми раніше ходили туди, але до форту не доходили. Не треба було...

Сонце припікало, і якби не шапка з повсті — подарунок Джамшеда, — мій мозок уже б закипів. Але і так я не знав, як вести далі розмову. Я мовчав. І Гуля мовчала. І так простували ми поруч. Я позирав на неї, милувався її профілем, живим, гордим і жіночним воднораз.

«Може, ввечері, коли привал влаштуємо, розбалакаємося», — подумав я з надією.

27

На привал ми зупинилися, коли сонце тільки-тільки побіліло, наче його вистудив холодний вітер, що зненацька налетів. Висіло воно ще високо, але вже на західному боці неба. До пагорбів усе ще було далеко — вони ніби й не наблизилися, хоча ми й рухалися в їхній бік годин вісім або навіть більше, й один лише раз зробили зупинку, щоб відпочити й нагодувати Хатему.

— Гулю, а море звідси далеко? — запитав я, згадавши про приємну прохолоду каспійського берега.

— Далеко, — відповіла Гуля й подивилася на мене карими очима.

Я замислився, намагаючись зрозуміти, яким чином ми опинилися далеко від Каспію. Не мій же політ, який закінчився дивовижною появою верблюдиці Хатеми, переніс мене вглиб пустелі!

— А ти море любиш? — запитав я в Гулі, яка знімала з верблюдиці свій баул.

— Ні, — відповіла вона. — Воно холодне.

Я знизав плечима. Потім допоміг їй спустити подвійний баул на пісок. Вона дістала звідти полотняну смугасту підстилку, потім іще одну. Розстелила їх одну на одну.

Коли сонце лягло на дальні піски, а потім і просочилося своїм застиглим вогнем кудись униз, наче вода, у пустелі стало прохолодніше. Повітря здавалося холоднішим за пісок. Ми лежали поруч на одній підстилці, накрившись по груди другою. Дивилися в небо. Раз у раз хрипкувато зітхала верблюдиця, прив'язана коротким повідцем до лямки мого рюкзака.

— Гулю, — заговорив я. — Тобі не здається дивним, що ми зараз тут, з тобою, удвох...

— Ні, — відповіла Гуля настільки впевнено, я аж забув, про що ще хотів у неї запитати.

Звісно, моє заготовлене і забуте запитання не було важливим ні для неї, ні для мене. Мені просто хотілося говорити з нею про що завгодно. Хотілося дізнатися щось про неї, щоб відстань між нашими очима і думками зменшилася. Я хотів розуміти її і хотів, щоб вона розуміла мене.

«А вона тебе і без цього розуміє», — зринула нагла думка.

Я знову замислився, дивився у небо і шукав у ньому віддзеркалення її очей, які теж дивилися вгору. А там, на синій перевернутій землі неба, проростали зерна зірок. Проростали швидко і хаотично, наче були розсипані закоханим сіячем, який анітрохи не дбав про те, що він робить. І повз серед них небесним лінивим трактором якийсь супутник. Його рух привернув мою увагу, і я покосив оком на вродливий профіль Гулі, думаючи, що й вона зараз дивиться на цей супутник, бо ж погляд людини завжди шукає рух. Погляд людини — сам собою нишпорка і любить стежити за тим, що відбувається.

Над нами відбувалося проростання небесного поля, і ми обоє спостерігали це звичайне диво. Уже й говорити не хотілося — здавалося, що спільне спостереження за зірками, які ледве проросли, зближує нас без жодних слів.

Що більше вистигав пісок, то нижче спускалося небо і зірки ставали видніші.

Я знову захотів почути голос Гулі й повернувся до неї. Але вона вже спала, заплющивши очі. Її рівне ніжне дихання зігрівало нічну тишу. Я дослухався до нього з таємним задоволенням, наче воно було чимось забороненим, а тому ще жаданішим.

Трактор-супутник перевалив за якийсь небесний косогір і щез із поля зору, залишив по собі тільки нерухомість зірок. Я засинав під тонку музику дихання Гулі. Повітря теж зупинилося і, марилося, слухало її дихання. І в тиші цій я відчув, як по моїх ногах, накритих смугастою цупкою тканиною, щось повзе.

Я завмер і шкірою тепер слухав цей рух, доки не побачив на грудях чи то скорпіона, чи то ящірку, яка гарно зупинилася, спрямувавши свій фантастичний профіль у небо.

«Не ворушися», — наказав собі я подумки.

І так ми обидва з цим нічним пустельним мешканцем не ворушилися, доки я не заснув.

28

Хропіння верблюдиці збудило мене так нагло, що коли я вже розплющив очі, кілька хвилин мусив лежати, очікуючи на пробудження тіла. Сонце ледве-ледве піднімалося, а отже, і спав я недовго. Нарешті я повернув голову до Гулі, але її поруч не було. Мене охопив незбагненний страх; я відчув якийсь тягар на грудях, подивився і побачив на смугастому покривалі такого ж смугастого хамелеончика в нерухомій позі з задертою догори головою. Тільки його круглі очка якось дивно рухалися, здавалося, разом із трошки виряченими очницями. Коли він зловив на собі мій погляд, то завмер, і його очі теж зупинилися на моєму обличчі.