Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 89)

Пожежа спалахнула вдосвіта. Спершу пролунало кілька вибухів, затим полум'я охопило всі приміщення. Гітлерівці підняли гарнізон, поспіхом підвезли саперні підрозділи. Та дарма. Вже неможливо були загасити пожежу. Над містом кілька днів висіла чорна масна хмара…

У загін Одухи з Шепетівки прибувала зброя та боєприпаси. То були трофеї ще одної операції, здійсненої Іваном Музальовим та його спільниками. Вони довідалися, що в цейхгаузі поблизу залізничної станції гітлерівці влаштували справжній арсенал. Пробравшись за дротяну огорожу, партизани ліквідували вартових, звалили собі на плечі кілька кулеметів, прихопили ящики з патронами й зникли в темряві, обминувши при тому паровоз німецького ешелону, переповненого солдатами, що якраз зупинився неподалік вокзалу.

Одного разу влітку до Музальова прийшов з лісу Станіслав Шваленберг. Колишній солдат вермахту вже був своєю людиною серед партизанів, Єдине, що нагадувало про його недавнє минуле, це сіро-зелений мундир, у якому Шваленберг завжди вирушав на завдання, пристебнувши для певності на кітель дві-три гітлерівські медалі. Шваленберг розповів Музальову про то, що в селі Полонному окупанти призначили старостою досить підозрілого типа: він знає стежку до СД, шпигує за односельцями, вказує фашистам на кожного, хто хоча б слово мовить проти «нового порядку».

Взявши з собою Григорія Письменного, вони вирушили в Полонне. Того вечора в сільському клубі було скликано сходку. На сцені стояв староста, погрожував кулаком у залу, де було повно людей, і вимагав негайно закінчити обмолот, «щоб германське військо скоріше прикінчило більшовиків». Помітивши при вході німця з медалями й бажаючи ще переконливіше продемонструвати свою відданість гітлерівцям, староста підвищив голос, погрожуючи здерти шкіру з тих, котрі послали синів та чоловіків воювати за Совєти…

Письменний піднявся на сцену і став поряд із «промовцем». Староста обірвав свою тираду, здивовано втупившись у незнайомця. Письменний голосно сказав:

— Іменем Радянської влади!.. — і вистрелив упритул.

Люди в залі на мить заніміли. Потім зчинився шум і гвалт. Скориставшись цим, Письменний, Шваленберг і Музальов вислизнули з клубу.

В навколишніх селах ще довго гомоніли про те, як сміливі хлопці-партизани прилюдно скарали фашистського попихача.

Загін на той час уже мав зв'язок із Великою землею. Партизанські радисти передавали повідомлення про пересування військових ешелонів через шепетівський вузол, про характер вантажів, про полки та дивізії, що їх перекидав ворог до Східного фронту. Та радисти навіть гадки не мали про те, хто саме забезпечує загін потоком дивовижно точної й цінної інформації. Екіпажі радянських бомбардувальників, що перехоплювали далеко від Шепетівки ешелони з технікою й живою силою гітлерівців, також не знали імені людини, котра наводила їх на ціль.

А Музальов передавав усе нові й нові відомості про маршрути стратегічних німецьких составів, про час виходу їх з шепетівського вузла на схід. І горіли вагони, палали бензоцистерни, вибухали під ударами бомб боєприпаси, падали під укіс танки, автомашини, гармати… Де і яким чином добував Музальов важливі дані, скопійовані з німецьких графіків руху, про те спочатку невідомо було і самому Одусі. Але Музальов знав сувору істину війни: сьогодні він живе, а завтра… І щоб не обірвався потік інформації, він доповів у штаб загону про її джерело. Відомості про рух німецьких ешелонів передавав Музальову заступник начальника Шепетівської залізничної станції. Він жив у місті під чужим прізвищем, свого справжнього ймення не відкрив і партизанові. Так і загинув залізничник невідомим… Коли його схопили жандарми й обшукали, при ньому знайшли папірець з позначками чергових військових маршрутів. Залізничника стратили на центральній міській площі.

Одне з повідомлень, одержане від Музальова, приголомшило навіть самого Антона Одуху. Музальов доповідав: у повному складі, в кількості п'яти взводів, до партизанів перейде шепетівська школа так званих «козацьких юнкерів»; коли взводи заглибляться в ліс, — вогонь не відкривати, «юнкори» мають намір боротися проти гітлерівців і змивати кров'ю свою провину перед Батьківщиною. Пояснювати докладно, що та як, у Музальова, видно, не було часу. Одуха це зрозумів. Але як вдалося партизанові порозумітися з людьми, котрі, здавалося, вірно слугують окупантам?

Школу «козаків» розмістили в Шепетівці на території колишнього військового місточка. Іноді «юнкери» з'являлися на вулицях, тримаючись купи, никали по місту. Придивляючись до «юнкерів» пильніше, Музальов склав про них власну думку. Гітлерівці навербували їх у таборах для військовополонених, більшість із них чокала того дня, коли їх повезуть на фронт, щоб перейти до своїх. Та фашисти і тут виявились єзуїтами: на фронт «юнкерів» не відправляли, тримали в тилу, готуючи з них командний склад для «легіонів» всіляких покидьків, що примкнули до фашистського війська. «Козацькі юнкери» засумували. Дехто пробував заїкатися про партизанів, але на рішучий крок не наважувався, боячись провокаторів.

Познайомившись з одним командиром «юнкерського» взводу, Музальов дістав через нього комплект «козацького» обмундирування й перепустку в розташування школи. І ось начальник школи, полковник, побачив раптом у своєму кабінеті молодого незнайомого «есаула». Той увійшов, не постукавши, мовчки поклав на стіл дві «лимонки» і парабелум.

— Як представник командування радянських партизанів я маю повноваження передати вам ультиматум: ви підіймете школу по тривозі, виведете людей маршрутом, який я вкажу, і вони ввіллються в один із наших загонів. Коли бажаєте, ви теж можете перейти до нас.

— Дозвольте! — підвівся полковник. — Ви так говорите, ніби це питання давно вирішене…

— Так! Усе вирішено, справу треба завершити негайно. Цієї ж ночі!

В ту хвилину, розтинаючи темряву світлом фар, у двір школи вкотив грузовик із солдатами. Полковник зблід.

— Тільки без паніки! — Музальов прочинив двері в коридор, де стояв напоготові знайомий комвзводу, наказав йому з'ясувати, в чому справа. Той скоро повернувся, пояснив: прибула з операції каральна експедиція, німці розташовуються в приміщенні школи, на нижньому поверсі.

Полковник нервово заснував по кабінету.

— Майте на увазі, — попередив його Музальов, — якщо не приймете ультиматуму, я вдамся до крайніх заходів, у мене немає іншого виходу. — І поклав руку на пістолет. — Даю п'ять хвилин на роздуми!

Через чверть години в школі пролупав сигнал бойової тривоги. «Юнкери» вишикувалися на майдані перед казармою. Вийшов полковник. Музальов крокував поруч. Варта на виході з містечка пропустила колону.

Вже за Шепетівкою, коли колона наблизилась до лісу, Музальов наказав полковникові:

— Скажіть людям, куди й для чого вони йдуть!

Почувши про те, що полковник веде свою школу до партизанів, «юнкери» радісно загомоніли. Іван Музальов провів п'ять «юнкерських» взводів до партизанських застав, передав їх у розпорядження Антона Одухи і, не затримуючись у таборі, цієї ж ночі повернувся до міста.

Новий 1943 рік Михайло Петров, Льонька Русак, Сашко Гіпс, Леонід Троцький та ще два партизани — Олександр Перепелицин і Микола Савченко — зустріли біля залізничної станції Кривий, лежачи в снігу неподалік від семафора. Хукаючи на змерзлі пальці, Льонька Русак ще раз обмацав наповнений амоналом рукав старої солдатської ватянки, прикріплений разом із толовою шашкою до шматка дошки. Петров розмотував тонку мотузку, прислухаючись до голосу земляка.

— Знайомі ці місця, — говорив Льонька. — Недалеко звідси, на мосту, ми удвох з Антоном Захаровичем Одухою перший ешелон із рейок зіпхнули до дідька. На другий націлилися, та не вийшло — патрулі вибухівку нашу помітили, стрілянину зчинили. А в поїзді, уяви собі, сам Еріх Кох їхав…

— Ти про що це? — повернувся Петров до нього. — Перший ешелон Одуха пустив під укіс з якимось Олексієм Івановим. Сам казав мені.

Льонька байдужим тоном пояснив:

— Правильно. Олексій Іванов — це я, а Льонькою Русаком хлопці в загоні охрестили мене.

— Чи ти ба! — здивувався Петров. — Тож я й подумав, коли ми знайомилися, що якесь дивне в тебе прізвище для наших країв. Тепер усе зрозуміло… Ну, Олексію, син Іванів, біжи вздовж полотна, і щоб усе було чітко, без поспіху. Помітиш порожняк — не звертай уваги, а справжній ешелон з'явиться — моргай ліхтарем.

Праворуч від семафора залягли Сашко Гіпс і Перепелицин, вони прикриють Петрова вогнем, якщо раптом німці з'являться з боку станції. Ліворуч чатує Микола Савченко. Олексій Іванов пильнує під насипом. Позаду — Леонід Троцький. Усе передбачено. Можна працювати спокійно. Міцніші приладнати до детонатора шнур, про всяк випадок замаскувати міну. Ось так…

Вклавши вибухівку під рейку, сапер відповз у припорошені снігом кущі. Тепер треба набратися терпіння, чекати, не думати про то, що на морозі дерев'яніють ноги, що холод заповзає під стару шинельку, хапає за боки, за спину. Перший ешелон Петров пропустив: Олексій не подав сигналу, і довгий гуркотливий ланцюг вагонів промчав по рейках, війнувши на сапера вітром і сніговим пилом. Потім ще один ешелон пронісся на захід. Його також Петров не чіпав, бо миготіли відкриті порожні платформи, лише на деяких сапер угледів купи знівеченого металу.