Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 86)

Спочатку Михайлов розробив план масового збройного повстання в тилу ворога, на території кількох окупованих областей. Та коли все зважив, врахував складність обстановки, від цього наміру відмовився, зрозумівши його нереальність. Підпільники одержали наказ створювати партизанські групи, добувати зброю та боєприпаси, чинити диверсії на залізницях, на підприємствах, перешкоджати гітлерівцям вивозити зерно, худобу, сировину.

Безліч зв'язків, що пролягли від Славути до десятків бойових груп, до комуністів, комсомольців, тримав у своїх руках лікар. Отож життя й доля багатьох людей залежали тепер від того, як буде тримати себе лікар у гестапівській катівні. Його мовчанка була єдиною зброєю, що залишилась у нього. І він не склав цієї зброї до кінця. Не вирвавши у лікаря ні прізвищ, ні явок та адрес, німці привезли його в Славуту. Тут, поряд із лікарнею, де Михайлов провів половину життя, вже була споруджена шибениця. На шию зв'язаного, закривавленого лікаря есесівець накинув зашморг. Михайлов востаннє звів погляд на людей, яких фашисти зігнали до місця страти, кивнув їм головою, що посивіла за два тижні.

— Прощайте, товариші…

Гестапівці наказали поліцаям закопати труп страченого на подвір'ї лікарні. Так у Славуті люди дізнались, що Федір Михайлов, завідуючий лікарнею, ніколи фашистам не служив — служив він своєму народові.

… Шваленберг підняв руку. На ньому, як завжди, був мундир із погонами та відзнаками. Водій, різко загальмувавши, відкрив перед солдатом дверцята кабіни. Шваленберг, а за ним і Василь Шантар вмостилися на сидінні. Олександр Софієв і Максим Сідненко вибралися в кузов.

Штовхнувши водія парабелумом, Шваленберг наказав йому по-німецьки:

— Газуй прямо й сиди спокійно!

Водій вкрився холодним потом, скосив очі на пістолет і мовчки увімкнув швидкість. Машина наближалася до Славути. Вже видніли кулеметні вежі над табором для військовополонених. Біля огорожі з колючого дроту походжали есесівці-охоронники.

Зненацька водій кинув баранку і з криком вистрибнув }з кабіни. Шваленберг двома пострілами з пістолета звалив його на дорозі. Шантар ледве встиг перехопити кермо і дав повний газ. Машина, ревнувши мотором, помчала вперед.

Не втямкувавши, що ж відбувається, есесівці якусь мить розгублено дивилися на грузовик, що віддалявся, на дорогу, де, загрібаючи руками пилюгу, копав німець. Потім опам'яталися, ударили з автоматів по машині. Грузовик нісся вулицями міської околиці, здіймаючи за собою хмару куряви. Біля лісозаводу, на мосту через Горинь, партизанів намагався перехопити поліційний патруль. Ледве не збиті колесами, чорномундирники порснули з дороги врозтіч. Машина мчала далі, жителі міста проводжали її здивованими іі захопленими поглядами.

Надвечір четверо сміливців підкотили до лісового партизанського табору.

Загін в Антона Одухи був тоді ще невеликий. Разом з учителем до лісу прийшли його друзі з підпільної групи в Стриганах: старшина танкіст Олексій Іванов, вчорашні учні Одухи — Сашко Гіпс, Леонід Троцький, Віталій Кмитюк, а також Тоня Петричук, Василь Трегуб, вчителька Ганна Охман. Були тут і військові, котрим Одуха та Михайлов влаштували втечу з табору полонених у Славуті: армійський політпрацівник Гнат Кузовков, Олексій Манько, Олександр Софієв, Василь Шантар, Ібрагім Друян, Тенгіз Шавгулідзе та ще кілька бійців і командирів. Із Шепетівки Іван Музальов також привів у загін підпільників Микиту Гончарова та Івана Нищенка. З ними прийшов і Станіслав Шваленберг.

Солдат німецької армії Шваленберг давно чекав зручного моменту, щоб порвати з гітлерівцями, яких ненавидів не менш, ніж його радянські друзі. Іван Музальов теж був військовий, потрапив у полон, фашисти кинули його разом з іншими за колючий дріт у Шепетівці. Станіслав Шваленберг служив в охороні шепетівського табору. Він і допоміг Музальову та кільком його товаришам вирватися з неволі. Так виникла в Шепетівці підпільна група, яка здійснила чимало сміливих операцій на залізничному вузлі і в місті. Коли над групою Музальова нависла загроза провалу, він вирішив відправити декого з підпільників до Одухи в ліс. Залишатися в загоні сам не мав наміру — в Шепетівці в Музальова було кілька явок і надійних квартир, до міг переховуватися від гестапівців. Там, у місті, лишилося чимало товаришів, вони готували крупну диверсію на величезному німецькому військовому складі, де зберігалося понад шість тисяч тонн продовольства, і керівник групи мав повертатися до своїх людей.

Одуху непокоїла думка: як налагодити зв'язок зі своїми по той бік фронту. Командирові загону вже було відомо, що в лісах Брянщини та Білорусії народні месники розгортають боротьбу з окупантами. Чутки про це долинали і до Кам'янець-Подільської області — уривчасті відомості про лісовий партизанський край приносило радіо. Навіть фашистські газети час од часу писали дещо про «білоруських та брянських лісових бандитів», які, мабуть, добре-таки насолили гітлерівцям. Одуха задумав спорядити в район Брянська своїх розвідників. Він був переконаний, що там працюють партизанські радіостанції, штаби, які керують численними загонами народних месників, обмінюються з Великою землею радіодепешами, передають за лінію фронту розвідувальні дані, одержують звідти накази…

Та на Брянщииу лежала далека дорога. Ось тоді й виникла думка захопити у німців транспорт, щоб вирядити на ньому добровольців у небезпечну й нелегку подорож. Добути машину взявся Станіслав Шваленберг. У супроводі кількох партизанів він вийшов на шлях недалеко від Славути, де часто курсували німецькі грузовики…

Наступного вечора дев'ять партизанів на чолі з Максимом Сідненком, озброєні знятим із підбитого танка кулеметом, гвинтівками та гранатами, виїхали з лісу на трофейній машині. Перед ними пролягли сотні кілометрів, їх чекали на шляху десятки населених пунктів, заповнених гітлерівцями. Було складено маршрут: Берездів, Олевськ, Туров, Кончевичі, Бобруйськ, Гомель і — Брянськ.

Берездів проминули без перешкод. Але дістатися автостради на ділянці між Корцем та Новоградом-Волинським не пощастило. Серед степу біля села Селичів група Сідненка напоролася на загін карателів, поспіхом зібраний із солдатів ближчих гарнізонів та поліцаїв. Вогнем свого кулемета розвідники розігнали німців і запроданців-шуцманів. Та скоро довелося кинути машину — після дощу грузовик застряв у багнюці.

Далі партизани пішли пішки. За Олевськом їм вдалося проїхати кілометрів п'ятдесят по вузькоколійці. Прип'ять перепливли вночі на човні. Не раз і не два стикалися розвідники з гітлерівцями, поліцаями. Відходили, відстрілюючись, болотами й перелісками. Вже в Білорусії поховали Симона Кадакідзе, вбитого в одній із сутичок з ворогом під селом Альбін. Вони хиталися від утоми й голоду, йшли знесилені, витративши майже всі патрони й гранати. Але йшли вперед і вперед, не відхиляючись від маршруту.

Пробиратися аж до Брянська їм не довелося. В Поліській області, неподалік села Бобрик, українські партизани зустріли загін білоруських месників із з'єднання генерал-майора Константинова. Через кілька днів у Москві вже знали про те, що й у Кам'янець-Подільській області діють радянські патріоти — бойовий загін тієї величезної народної армії, яка розпочинала битву з фашистськими окупантами в глибокому тилу ворога.

Одержавши з-за лінії фронту автомати, гвинтівки-«безшумки», гранати та вибухівки, навантаживши цей дорогоцінний скарб на плечі, розвідники вирушили назад, на Україну. Лише одна трагічна подія спохмурила радість — радист із рацією, надісланий з Москви в розпорядження кам'янець-подільських партизанів, загинув через сліпий випадок під час невдалого нічного приземлення на парашуті.

В жовтні група Максима Сідненка повернулася на Поділля, до свого загону, що розташувався в ті дні поблизу села Хоровиця. З далекого походу привели партизани нового бійця. Звали його Михайло Петров. Штаб генерала Константинова відрядив хлопця в загін до Антона Одухи, щоб допомогти налагодити диверсійно-підривну справу. Саме йому, молодому сибірякові, випало в недалекому майбутньому, вже в не маленькому загоні — в кількамісячному з'єднанні кам'янець-подільських партизанів — очолити окремий батальйон диверсантів, який наганяв страх на транспортну службу гітлерівців від Волині до Київщини.

Восени 1942 року загін Одухи вже завдавав відчутних ударів на залізниці, палив військові склади, знищував деревообробні підприємства, мости, водокачки. Карателі, кинуті в партизанський район Поділля, без успіху прочісували невеличкі острівці лісу, розкидані там і тут. Добре розуміючи, що в тутешніх лісах з приходом зими партизанам буде скрутно, Антон Одуха після кожної нової операції саджав загін на коней та підводи і вів його в сусідню Ровенщину. Тактика маневру тривалий час збивала гітлерівців з пантелику. Організатори каральних експедицій — кам'янець-подільське СД та польова жандармерія — не передбачали, що за межами їхніх володінь, у селах Борщівка та Лідівка, які розкинулися на рівнині в Гощанському районі, Ровенської області, знаходять собі притулок партизани. Населення цих сіл надавало притулок бійцям у своїх хатах, ховало коней і підводи в повітки та клуні. Разом із партизанами селяни оточували села заставами та дозорами, піклуючись про те, аби ніхто із чужих, сторонніх не довідався, які гості з'їжджаються сюди вночі. Звідси, з Борщівки та Лідівки, не раз вирушали партизани до своєї області, робили блискавичні наскоки на окупантів.