Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 48)
У бараці з написом «6» — два яруси нар, збитих з дощок, напнуті сітки від москітів. Коло дверей — бак з водою, кухоль. Світла немає. Індіяни як німі, майже не розмовляють між собою. Мовчать у тунелі, мовчать, ідучи з роботи, мовчать у бараку. Лише серед ночі чути сонне бурмотіння стомлених людей. Сторожа навідується в блок нечасто. Іноді зазирне хтось із крислатих капелюхів, посвітить ліхтариком, пройдеться туди-сюди поміж нарами, ляскаючи батогом, і зникає.
За постіль нам служать оберемки сухого листя. Моє місце — на верхньому ярусі. Ліворуч мене постіль Ву, праворуч — молодого, похмурого на вигляд індіянина. В нього статура атлета: могутні груди, м’язисті руки, сідаючи на нарах, він дістає головою стелі. Я не знаю його імені, йому до мене байдуже. Після роботи велетень лягає горілиць, кладе руки під голову і миттю засинає, не зронивши й слова.
Мої намагання заговорити з Ву не мають успіху. Може, він боїться порушити гнітючу тишу барака, може, не розуміє мене. Але ж він мусить розуміти! Я вже остаточно упевнився, до якого племені належать і Ву, і мій сусіда праворуч, та й усі ці міднотілі люди, які тягають на собі сталь та бетон у тунелі. В них видовжені обличчя, чорно-синє пряме волосся, карі, ледь скошені очі… Ні, це не випадкова схожість.
От і цього вечора я намагаюся примусити себе зібрати в пам’яті якомога більше слів, чутих від Катультесе, від гостинних господарів хиж в індіянських селищах поблизу Пері, і роблю ще одну спробу розбуркати хлопця.
Пошепки запитую його:
— Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?
Ву лежить нерухомо, в темряві не видно обличчя. Та відчуваю, що він затамував подих.
— Ти мене не бійся. Я ж не винен, що через мене тобі доводиться терпіти побої. Вони хочуть, щоб ти мене ненавидів. Не знаю, для чого їм це потрібно. Хто вони, ці лихі люди? Звідки взялися в джунглях? Що вони тут роблять?
Ву не відповідає. Та я вирішив не відступати.
— Даремно ти мовчиш, Ву. Може, вони вам забороняють розмовляти? Хіба каджао були коли-небудь боягузами?
Мої слова таки зачепили його. У відповідь чую тихе:
— Ти білий. Хто навчив тебе мови мого племені?
— Цією мовою розмовляють люди з берегів ріки Вачуайо. Там, серед каджао, у мене чимало знайомих. Їх не шмагають батогами і не тримають ось у таких клітках-бараках.
— Ти сказав неправду, білий. Каджао живуть тільки тут, біля Кам’яного муру. Більше ніде їх не лишилося.
— Чому ж не лишилося?
— Їх знищили ворожі племена. На каджао полюють всюди, нас розшукують у джунглях, щоб убивати. Металеві птахи ворогів літають над лісами, вистежують нас. Ми, останні каджао, також давно загинули б, якби Кам’яний мур не захищав нас.
— Кам’яний мур… Це що, ота сіра стіна з бетону? Нісенітниця! Звідки ти взяв, що каджао винищені? Їх дуже небагато, це так, але вони живуть у своїх селищах, а також у містах… Ти чув про місто Пері?
— Не вигадуй. У джунглях немає міст. Тут існує лише одне місто, за Кам’яним муром.
— Хтось тобі наплів дурниць, Ву, а ти й повірив.
— Могутні не плетуть дурниць, вони знають більше, ніж ти.
— Хто вони, ці могутні? Де вони?
— Там, за Кам’яним муром. Вони володарюють у джунглях і боронять нас від ворогів.
— Вони боронять вас? Ти з глузду з’їхав! Ці негідники знущаються над вами! Може, вони і мене боронять?
— Ти білий.
— То й що з того? Мене вони також ганяють у тунелі з одного кінця в інший. Чому ви так покірно все зносите? З вами поводяться, як з… невільниками. Ти знаєш, що це таке — невільник? Я читав про них, але ж то було дуже давно. Вас багато, Ву! І ви дозволяєте їм кривдити себе, навіть не заступаєтесь товариш за товариша. Як же це?
Постіль зашаруділа, Ву повернувся на бік.
— Ти нічого не знаєш, — почувся шепіт хлопця. — Досить про це. За нічні розмови карають, на три дні залишають без їжі.
Задуха обручем стискала скроні. Чулося нерівне уривчасте дихання десятків людей. Тіло боліло, як побите. Я спробував вмоститися зручніше, та й принишк. До барака зайшов охоронник. Сухий, як тріск зламаної гілки, виляск батога, чийсь пронизливий зойк, люта лайка. Масний морок. Примарна ніч…
«Могутні боронять нас». Хто задурив голови індіянам вигадками про давно знищених каджао, про ворогів, які ще й досі розшукують стародавнє плем’я в лісах? Невже ж ці люди не розуміють, що вони в рабстві? «Кам’яний мур охороняє нас»… Може, так думає лише Ву, а інші думають інакше? За стіною з бетону — ліфти, підземні коридори, кімнати, облицьовані пластиком. Там ціле місто. Може, про нього й говорила фрейлейн Труда. Напевно, індіянам туди входу немає. Їх тримають по цей бік стіни, в блоках-бараках, вони гнуть спини в підземній норі або ще десь там, де потрібні їхні плечі та руки. Індіян тут не вважають за людей, для тих, хто причаївся за муром, вони лише робоча худоба, та й тільки.
Як сталося, думав я, що Ву — а він, здається, зовсім не дурень — не знає про існування міст і селищ, літаки називає «металевими птахами», не вірить, що побіля Вачуайо мешкають каджао? Невже хлопець не має уяви про інший світ, крім клаптя лісу, де стоять бараки?
Моторошна думка раптом ошелешила мене. А що, коли ці люди-раби — не хто інші, як нащадки тих самих індіян, котрі згинули безвісти в нетрях, заполонені зайдами-чужинцями сім десятиліть тому? Якщо це так, то Ву і його товариші й народилися в неволі. І за своє життя не бачили нічого іншого, крім бараків, веж з кулеметами, Кам’яного муру, каторжної праці… Невже ж навіть їхні батьки день від дня, з року в рік тільки й чули, що виляск батогів та лайку озброєних охоронників?
Сумовита пісня Катультесе наче випливла з темних закутків приміщення.
Я доторкнувся до гарячого плеча Ву.
— Ти не спиш, знаю. Більше не буду розпитувати тебе ні про що, тільки скажи: оті, що за Кам’яним муром, вони… мертві?
Хлопець ледь чутно відізвався:
— Мовчи! Якщо хочеш жити… Не називай їх цим словом. Нам не можна знати того, що знали наші діди.
Стало моторошно. «Тікати! Тікати з цього клятого місця, будь-що тікати!»
Наступного ранку в тунелі до мене підійшов мій сусіда з барака, похмурий велетень. Підхопивши з одного краю стояк, він очікуючи зирнув через плече. Я оглянувся. Ву неподалік нас підіймав шмат рейки удвох з незнайомим сивим індіянином. Велетень помінявся з Ву місцями.
Ми заглиблюємося в земляну нору. Тунель подався вперед ще на кільканадцять кроків. Похнюпившись, волочать ноги індіяни. Передні зникають у мороці нори, ті, що бредуть позад нас, рухаються безсловесними тінями.
Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові:
— Візьміть ближче до краю, вам дуже важко.
— Загбі сильний, — тихо відповідає індіянин. — Загбі трохи допоможе тобі. Ти не звик.
Тепер я бачу дещо таке, чого не розгледів раніше: індіяни, котрі дужчі, міцніші, як і Загбі, тримають стояки та рейки так, щоб більший тягар прийняти на себе і полегшити ношу товаришеві. Крислаті капелюхи не розкумекали цих хитрощів, мабуть, їм не спадає на думку, що невільники здатні підсобляти один одному.
За широкою спиною Загбі я почуваю себе якось спокійніше, не так самотньо. Мені легше, тепер я довше протримаюсь. Як знесилюся, жбурну кляту ношу на землю, і край. Що вони мені заподіють? Нехай! Он під ногами грудка цементу, схоплю, відбиватимуся, хоч одному крислатому капелюхові розкраю голову.
Не зупиняючись, індіянин раптом запитує:
— Це правда, що каджао живуть на березі великої ріки?
— Авжеж, правда.
— Загбі вірить тобі, твої слова щирі. Загбі розуміє, ти надумав тікати…
— Ну, це ви вигадуєте, — розгублено заперечив я, та він, не слухаючи, продовжував:
— …І хоче тебе попередити: вирватися звідси майже неможливо. Втікачів завжди наздоганяли. Останнім відважився Чульпаа — Гостре Око. Обдурив сторожу, пробрався через дріт з колючками і зник. Чульпаа прудкий, як вітер, уміє заплітати сліди, наче лисиця, він не знав утоми. Обіцяв привести людей, які допоможуть нам позбавитися влади могутніх. Чульпаа сказав те ж саме, що сказав ти: каджао не щезли із землі, вони мешкають на березі великої ріки… Тільки люди так і не прийшли, щоб порятувати нас. І ніхто не знає, що сталося з Чульпаа.
— Коли це було? Коли втік Гостре Око?
— Давно, ще до великих дощів.
З півсекунди я не розплющував очей. По той бік Вачуайо в далину пролягло зелене море. Дим, що струмочиться вгору, дим бару-орчете, неймовірний, як сон. Тривога в очах Катультесе: «Людина спричинила смерть людині…»
Чульпаа — Гостре Око! Ось хто не дійшов до Пері. Подолав безмежні простори сельви і загинув майже біля людей, до яких поспішав за поміччю.
— Він з племені галу? — запитав я і помітив, як у Загбі напружилася спина.
— Так, Гостре Око — галу. Звідки тобі це відомо? Люди його племені працюють он там, — вільною рукою індіянин показав у глиб тунелю, де пульсувало синє сяйво. — Він також копав землю.
— Загбі, я все поясню потім. Ви не помилилися. Я хочу втікати. Люди нічогісінько не знають про цих бандитів, які засіли тут, у джунглях, і знущаються з індіян. Вони тримають вас у рабстві. Не розумієте? Нічого, настане час — зрозумієте… Допоможіть мені. Удвох нам буде легше, ми доберемося до великої ріки. Там мій батько. Він повезе вас до президента… Не розумієте? Ну, до верховного вождя усіх племен вашої країни. Ви розкажете йому про все. Вождь має металевих птахів, у нього багато воїнів, вони прийдуть сюди і покарають тих, що засіли за Кам’яним муром.