Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 43)
Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.
Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.
Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п’ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.
— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.
— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.
— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.
— Хіба ти з Австрії? — запитав я.
— Яз Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?
— Так.
— То ми близькі сусіди, правда ж?
Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з’явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…
Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре на.
— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!
— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…
Єржі засміялася.
— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.
У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.
У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько таки шукає мене…»
Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.
Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.
Я сидів за кріслом і не ворушився. Майже поряд почувся легкий шерех кроків. Відразу ж шерех віддалився. Хтось, кого я не бачив із схованки, зайшов у цю кімнату і неначе пересвідчувався, що й тут людей немає. Потім, уже за стіною, пролунав глухий звук, неначе на підлогу упала книга. Долинуло сердите бурмотіння. Вуха вколов тонкий комариний писк і обірвався. Несподівано навколо мене, з обох боків крісла, освітився килим, на півсекунди спалахнула пройма розчинених дверей — у суміжній кімнаті увімкнули і тут же загасили люстру.
Моя поведінка вже здавалася мені не дуже розумною. Сидіти за кріслом, зігнувшись, було дуже незручно. Ще хвилини дві-три, і я не втерпів би, підвівся б і вийшов із схованки. Якби не голос, на диво знайомий голос, що раптом промовив:
— Грати нам у піжмурки немає потреби. Мені відомо, хто ви такий насправді…
То заговорив мій батько. Заговорив якось незвично, холодно. Перші слова досить гучно увірвалися в кімнату, а закінчилася фраза зовсім тихо. Другий голос, не батьків, після паузи відповів:
— Тим краще, докторе. Тепер ви знаєте, хто я. Це звільняє мене від пояснень, чому саме мені доведеться сьогодні здійснити тут конче неприємний, однак необхідний захід.
Цей голос належав радисту Золтану Чанаді.
Секунду я сидів вкрай розгублений і нічогісінько не розумів. Та ось по той бік дверей знову ще тихіше заговорили. І мене вмить пронизав здогад. Ні батька, ані Чанаді не було в бібліотеці! За стіною щойно увімкнули радіотранслятор і регулювали його на притишене звучання. Батько навіть гадки не мав про те, що в нього у кабінеті десь встановлено замаскований мікрофон і що хтось крадькома, за три кроки від мене, потай підслуховує його розмову з радистом.
Обережно підвівшись, я став за шафу, притулився вухом до стіни. Ще раз почувся голос Чанаді:
— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування…
ПОЛІТ У НЕВІДОМОМУ НАПРЯМКУ
Усе здавалося якимось химерним: голоси батька і Чанаді, темна кімната, таємний радіотранслятор… Таке буває уві сні — ти бачиш яскраві картини, переживаєш, хвилюєшся, а як прокинешся — не можеш зібрати докупи щойно бачене. Ота година в бібліотеці також була зіткана із шматків незрозумілого, несподіваного.
Зараз доводиться добряче напружувати мозок, щоб пригадати всі подробиці діалога в батьковому кабінеті. Адже я ніколи не передбачав, що виникне потреба викладати усе це на папері.
Отож, Чанаді сказав:
— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування.
Затим — батько:
— А мене, інспекторе, більше влаштовує ваша справжня роль, хоч і радист ви, скажу прямо, непоганий. Тепер у мене гора з плечей… Не вмію копирсатися в усякому чортовинні, не маю покликання. Тож займемося кожен своїм ділом.
Голос Чанаді:
— Комплімент за комплімент, докторе: про «чортовиння» ви зібрали надзвичайно цікавий матеріал, а вашим точним висновкам із спостережень позаздрить будь-хто з моїх колег. Ваша шифровка була для мене просто несподіванкою. Передаючи її в ефір, я насмілився продублювати цю інформацію і на адресу своєї Служби, попрохавши моє начальство негайно повідомити вас радіограмою про те, хто я такий. Ви отримали таку радіодепешу. Тож дозвольте доповісти вам, що? саме спонукало міжнародну Службу розслідування скористатися з вакансії радиста у вашій експедиції. Буду відвертий, докторе: мені нелегко вести цю розмову. Мушу починати з трагічних подій, які, на жаль, безпосередньо торкаються вашої сім’ї, йдеться про катастрофу в океані, біля острова Арпа-Нау, про загибель ЕГБ-1, і ви мене розумієте…
Я не пам’ятаю випадку, коли б батько за будь-яких обставин не стримав себе. Він умів володіти собою, і я, при нагоді, намагався бути схожим на нього, силкувався, що б не трапилося, не втрачати самовладання. Правда, мені це не завжди вдавалося, іноді я забував про власні обіцянки тримати в шорах свій характер і контролювати кожен свій крок.
Як повів себе батько там, у кабінеті, почувши про Експериментальну глибоководну базу, мені невідомо. Але я, згадавши свою загиблу матір, на мить забув, де перебуваю. Ноги самі винесли мене з-за шафи. Ненароком я зачепив лампу, вона захиталася, порцелянова квітка-абажур ледве не звалилася на стіл. Я встиг підхопити її й опам’ятався. Завмер, чекаючи кроків за стіною.
Хто знає, як усе склалося б, яким шляхом пішли дальші події, якби тої хвилини розкрилася моя присутність у бібліотеці. Та легкий шум, видно, не долинув до сусідньої кімнати. Як і перед тим, динамік транслятора бездумно передавав чужі слова і думки.
Очевидно, я пропустив кілька фраз або вони випали із моєї свідомості, бо коли зосередився знову, Чанаді вже відповідав на якесь батькове запитання:
— … Ні, докторе, ні! Причини катастрофи ще далеко не з’ясовано. На скелястім дні западини, де стався вибух, знайдено уламок деформованого металу, над його походженням ми довго ламали голову.