Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 36)
— Не захоплюйтесь. Не відхиляйтесь від головного. Мене цікавить нафта, не газ.
Чілз витер хусточкою спітнілий ніс, заздро глянув на коробку з сигарами.
— Поміркуємо, — сказав він. — Насамперед, нафта теж легша від води. Звичайна нафта. Але є нафта, густота якої близька до одиниці. Коли таку нафту піддати, як і ксенон, тискові у шістдесят атмосфер, тобто, коли вона опиниться на глибині шістсот метрів під водою, то повинна… Гм, ви задали цікаве запитання, містер Уррен. Нафта, густота якої близька до одиниці, теж не спливе на поверхню, вона… затоне. Так, затоне! Слово честі, містер Уррен, ваша думка гідна уваги спеціалістів. Дивуюся, чому досі ніхто не висунув проблему…
— О! Чілз, ви далеко підете. Ви дивуєтесь. Ви сказали — «проблему», — Уррен схопився з крісла, підбіг до стіни. — Поверніть лампу сюди!
Світло впало на велику карту. Там, де голубів океан, виднілася позначка олівцем. Уррен тицьнув сигарою в карту.
— Бачите? Те, що, на вашу думку, ніким не висунуте як проблема, вже стало для декого роботою. Місце, позначене на карті, — це координати радянського судна «Супутник». Ви знаєте, Чілз, як сколихнула світ звістка про відкриття інженера Бранюка. Газети ще й досі кричать про «Підземний факел». Це нафта, Чілз. А нафта — в нафта. Тут жарти короткі… Недавно Бранюкові присвоєно докторську ступінь. Після його виступу на Міжнародному конгресі нафтовиків він став почесним членом наукових товариств кількох країн, і за останніми, поки що неофіційними даними, Бранюк очолив відділ великого інституту. З усім, що стосується Бранюка, ви познайомитесь детально, матеріали зібрано в картотеці в сейфі номер чотири. Ви, Чілз, кінчили коледж, людина технічно підкована, у вашій особі щасливе поєднання розвідника і фахівця певного профілю, чого, на жаль, був позбавлений бідолаха Вентріс. Ви ловите думки на льоту. Це добре… То слухайте далі. Шість днів тому «Супутник» ліг у дрейф ось тут. На борту знаходиться Бранюк та члени його експедиції, не рахуючи команди. «Супутник» — своєрідна плавуча науково-дослідна лабораторія з найновішим обладнанням для глибоководних розвідок. Мета експедиції — розшуки підводних покладів нафти. Росіяни, як бачите, раніше, ніж ми з вами, врахували властивості деяких речовин. Якщо їм пощастить здійснити свій намір… Чілз, вам треба втлумачувати, що означатимуть у руках Радянського Союзу ті мільйонотонні підводні цистерни, якщо вони існують, плюс нафта, добута за допомогою їхнього «Підземного факела»?
— Не треба, містер Уррен.
— Отже, нас цікавить «Супутник» і все, що пов’язане з роботою експедиції на його борту. Коли я кажу «нас», то насамперед маю на увазі шефа, ви розумієте. Йдеться не тільки про практичний бік справи, а також про наш престиж. Шеф, як мені відомо, висуває свій план дослідження підводних глибин паралельно з експедицією Бранюка, але поки ми зберемося… Знову нас можуть випередити росіяни, Чілз. Чекати ніколи. Ми з вами повинні вжити заходів своїм шляхом. Думайте, Чілз, сушіть голову, від вас вимагається поки що одне: не випускати «Супутника» з поля зору, домогтися, щоб до нас надходили точні відомості про хід роботи експедиції Бранюка…
Чілз підвівся, мовчки вклонився.
Уррен залишився сам. Він стояв біля стіни і довго дивився на обведений олівцем кружечок, на блакить географічної карти.
Десь на океанських хвилях гойдалося радянське судно «Супутник». Уррен наче хотів розгледіти крізь полотно карти та сигарний дим, що робиться на борту «Супутника», в його каютах, наче хотів почути, про віщо розмовляють і чим зайняті люди, які взялися розкрити ще одну таємницю природи.
Та карта німа. Вона нічого не могла сказати.
ЗЕЛЕНА ПАСТКА
ПРОЛОГ
Екран зненацька затуманився. На панелі кодового покажчика засвітилося золотаве вічко, в ньому застрибали, замигтіли червоні цифри. Почувши мелодійне теленькання зумера-фіксатора, я навіть не поцікавився, на якій саме комбінації припинився танок цифр, упевнений, що за мить побачу Єржі.
То була не Єржі.
Ледь не на весь екран мружилося веснянкувате обличчя Рудого Зайця. Я підхопився з ліжка, ковзнув поглядом по жовтій панелі. Цифри, завмерши, показували складний незнайомий код позивних. А голос Рудого Зайця вже наповнив кімнату:
— Ледарюєш, спиш? Годі вилежуватися, вмикай скоріше телевізор!.. Там його знову показують, а він… Канал ВХ-301-А. Нова серія «Трагедії в джунглях»! Транслюють через супутник «Оріон». Та вмикай же, не лови гав!..
Я машинально простяг палець до клавіша з написом ВХ-301-А, й одразу ж стіна зникла, перетворилася на величезне вікно, за яким виросли стоголосі лісові нетрі. Вереск і метушня мавп нахабно увірвалися в кімнату, приголомшили після звичної тиші. Давно вже я не чув такого лементу.
Під деревами, з яких звисали ліани, колихнулася густа трава. Мавпи щось вгледіли внизу, принишкли і зненацька, як вжалені, порснули врозтіч. Трава захиталася дужче, зашелестіла. Нарешті з неї виткнулася розкуйовджена хлоп’яча голова. Сполохані очі напружено стежили за галявиною, що виднілась попереду. Хлопець — я вже догадався, що бачу себе — тримав невеликий сріблястий предмет, схожий на шмат труби.
Тим часом на галявину вийшли два чоловіки. Одяг на них був подертий, крислаті капелюхи насунуті низько на очі, халяви високих, неначе у мисливців, чобіт — у багнюці. Передній, молодий і смаглявий, помітивши хлопця, відсахнувся, трохи не збив з ніг свого супутника. А той, розхристаний, незграбний здоровань, озирався, як зацькований, стискаючи в руках куций автомат. Як тільки він угледів хлопця, його лискуче від поту обличчя перекосилося з жаху. Чоловіки, пригинаючись, стрімголов кинулися назад, під захист розлогого товстелезного дерева.
Мої руки, що байдуже лежали на спинці крісла, залишалися нерухомі, а там, на п’ятиметровім екрані, вони блискавично піднесли металевий предмет на рівень грудей. Зелені хащі спалахнули сліпучим сяйвом. Над галявиною майнув рожевий вітер. Могутній стовбур, за яким причаїлися двоє, підсічений страшною силою, здригнувся, затріщав і повалився на бік…
Все це промайнуло на екрані за якихось дві-три хвилини. Я поглянув на Рудого Зайця. Він захоплено прилип до свого телевізора — десь там, далеко від мене і від моєї кімнати, напевно, за тисячі кілометрів від нашого міста. Комбінація коду його позивних свідчила, що між нами — велика відстань.
— Агов, Жак, очуняй! — гукнув я. — Де ти зараз?
— Замовкни, Ігоре! Не заважай! — відмахнувся він. — Дивись, дивись… Ти що, справді ледве на крокодила не наступив?
— Та облиш! Звідки підключився до мене?
— З дому. В нас, у Ріо, шкварять страшенні дощі. Носа надвір не виткнеш… — І тут обличчя Рудого Зайця раптом набуло аж занадто чемного виразу. Він вклонився з екрана і промовив: — Доброго ранку, сеньйоре!
Я ледве не зареготав, та вчасно озирнувся. Позаду стояв Володимир Степанович. З тих пір, як він лікує мене, його портрети не раз з’являлися в газетах та журналах. Рудий Заєць упізнав професора Синицю.
— Це що ж таке, га? Я свідомо порушую його режим, здаюся на його слізне благання, вмикаю на хвилину відеофон, щоб він побачився з Єржі та нарешті заспокоївся, а замість симпатичної дівчинки в екран вривається… Гм!.. Хто ви, молодий чоловіче, із яких земель? Як сюди потрапили? — гримів професор, наступаючи на екран.
Моргнувши Рудому Зайцеві, я пояснив:
— Та він випадком, Володимире Степановичу. Мабуть, Єржі не встигла з’єднатися, от він і вклинився, доки канал був вільний. Познайомтеся. Це той самий Жак, з Ріо-де-Жанейро.
З-під волохатих професорових брів на обличчя виповзла усмішка.
— Та знаю, знаю. Він уже не вперше намагається пробитися до тебе, оцей Жак з Ріо-де-Жанейро. Ну, хлопці, перемовилися словом, побачилися? А тепер годі! — Володимир Степанович кивнув Рудому Зайцеві. — Всього вам найкращого, молодий чоловіче!
— Вибачте, сеньйоре професор. Усього два слова. Ігоре, мої позивні в тебе на панелі, запиши. Викликай, коли захочеш. Хутчій видужуй. Вітай Єржі. Тисну лапу, ледарю!
Екран відеофона повільно згасав, знову вкриваючись матово-білим глянцем. Я вимкнув телевізор. Хащі щезли, перетворившись на звичайну стіну кімнати.
Брови професора лукаво зламалися.
— Чому ж не милуєшся «Трагедією в джунглях»? Адже зовсім недавно тобі це подобалося. І не тільки тобі. Он Жак з Ріо-де-Жанейро мало не влізе в телевізор. Та загалом проти телевізора я нічого не маю. Але до відеофона навіть не наближайся, увімкнеш — на екран пхатимуться всі підряд, кому треба і кому не треба. Забороняю! Що? Вже насупився? А, я ж забув… Поговориш з Єржі, поговориш. Через годину. Там у неї зараз шановний старійшина хірургів.
— А що, хіба?..
— Ніяких «хіба»! Другу операцію зроблено вдало, ти ж знаєш. Тепер для дівчинки треба виробити комплекс фізичних вправ, щоб рука зміцніла. А твоя… програма поки що залишається без змін. Спокій і ще раз спокій. Можеш потроху читати. Можеш думати. Дозволяю. Корисні думки ще нікому не зашкодили, навіть кіногероям з нам’ятими ребрами.
— Які ребра? Які ребра? — підхопився я. — Володимире Степановичу, слово честі… Не болить аніскілечки… Чому ви так довго тримаєте мене в ліжку? Погляньте, яка гарна погода, а я… навіть своїх хлопців ще не бачив.