Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 31)

— Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години — знову. І так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?

— Двадцять сім на десяту.

— Постав двадцять шість. Твої поспішають.

Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав, оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон, бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за Бранюковим кабінетом.

Не повертаючи вмикача, Грицько тихо пройшов до свого ліжка, скинув ватянку, стягнув з ніг важкі чоботи. Закіров спав, розкидавши м’язисті, сильні руки. Глибоке дихання коливало широкі груди, обтягнуті білою майкою. Напроти на ліжку спав Славко. Горішній схилився над сином, обережно поправив ковдру, що сповзла на килимок. Славко щось забурмотів крізь сон, повернувся на бік і затих.

Випливши з-за хмар, у вікно на мить зазирнув щербатий місяць. Графин на тумбочці, приймач на столі, килимок, простелений на підлозі — вся кімната спалахнула сріблом, стала просторою. Срібло заблищало на металевих спинках ліжок, на підвіконні, заіскрилося в кучерявому смоляному волоссі Закірова.

Доторкнувшись до технікової руки, Горішній тихо сказав:

— Вставай, друже. На чергування… Мовби чекаючи дотику, Закіров миттю розплющив очі, солодко потягся. За кілька хвилин він уже стояв одягнений. Закурив. Смикнув догори застібку-«блискавку» на пілотському комбінезоні.

— Ну, я пішов.

Рипнули двері. Кроки Закірова стихли за вікном.

Грицько сів на пружинистий матрац. Ще раз глянув на сина, тепло посміхнувся. «Набігався… Домовлявся теж іти чергувати біля приладів і заснув. Вигадала таке Марія — посилати хлопця на промисел. Об одинадцятій ночі приїхав… Каже, мати хвилюється, чи не захворів часом, провідати треба… Нічого не сталося з ним, а Славкові довелося в таку далечінь… А втім, нехай звикає. Вже не маленький. Хлопчина кмітливий, боятися за нього нічого. Та й прокататися в автобусі йому залюбки… Навіть на лижвах узимку добирався сюди. І нічого. Не заблукав. Не лобурякою росте… Шкода тільки, рано будити доведеться. Щоб на автобус не спізнився, бо до школи йому… А Марійка хороша, турбується, помітила, що настрій у чоловіка зіпсувався, — вже й захвилювалася… Може, він, Грицько, не так як слід зробив? Може, треба було розповісти Марії про ту… що вночі… з запискою… сказати правду? Але ні, навіщо… І чи мав він право…» Приємний туман огортав свідомість, зморене тіло розслабло, загойдалося на теплих хвилях.

Він міг би ручитися, що задрімав лише на кілька секунд і відразу ж прокинувся. Звідкись від стіни віяло холодом. По кімнаті гуляв вітерець. Горішній встав, здивувався: вікно було чомусь відчинене. Простяг руку і здригнувся. Хтось міцно взяв його за лікоть. Горішній оглянувся. Невиразна чоловіча постать з’явилася за спиною, наче виросла з-під землі. Горішній спочатку подумав, що це ввижається йому уві сні, але холодна рука знову ще міцніше стисла лікоть.

Григорій мимохіть втяг в плечі голову, інстинктивно пригнувся, ніби ухиляючись від удару, — у сутінках було погано видно, але він впізнав звернене до нього обличчя.

— Одягайся. Вийдемо звідси! — голос був глухий, і хоч пролунав тихо, ледве чутно, Грицька вколов під саме серце.

Руками, що раптом задерев’яніли, він взяв одяг із спинки стільця.

В освітлений коридор Горішній вийшов першим. Позаду чулися скрадливі кроки. Випередивши його, до вхідних дверей майнула постать у короткому пальті. Клацнув гачок на дверях. Незнайомий різко повернувся. У Горішнього вже не було сумніву, хто саме стоїть перед ним, і все ж він міцно, аж занили щелепи, зціпив зуби, вгледівши при світлі постаріле, заросле, якесь землисто-сіре обличчя Гандзі.

Гандзя вказав на двері.

— Якщо нагодиться отой зизоокий, що пішов до вишки, відчинятимеш йому ти… Зрозумів? Крім вас двох, тут нікого більше немає? — не чекаючи відповіді, він криво посміхнувся. — Ну от, здибалися… Листи мої одержав?

Горішній мовчав. Він уже опанував себе. Тепер гарячково думав, як повестися. Вдавати, що зрадів — ризиковано. І він стояв, схиливши голову, з виглядом пригніченої людини, яка тоскно чекає, що ж буде далі. На пальті в Гандзі налипла, рудувата глина, соснові голки. «Лісом блукав навколо промислу… Слідкував. Знає, що ми з Закіровим удвох. І що Бранюк поїхав — теж знає», — промайнула думка.

— Одержав листи, питаю? — зіниці Гандзі вп’ялися Грицькові у вічі.

— У мене сім’я, дитина, — мляво, над силу мовив Горішній. — Я листа спалив. Жити хочу. Дайте мені спокій.

— Дурень! — засичав Гандзя, не без вдоволення помітивши стан Горішнього. — Гадаєш, знову примушу гвинтівку взяти? У ліс потягну? Не бійся, цього не буде. Але й хвостом крутити не дозволю, — погрозливо шепотів він. — Був з нами в сорок четвертому? Був! Не з ким-небудь — з Гандзею був. Отже, і вбивав, і вішав, і палив. А як же інакше? Зумів замести сліди — добре зробив, не заперечую. Та знай: досить одного слова, застебнуть тебе чекісти на всі ґудзики. Все взнають, якщо закомизишся… Думаєш, жартувати будемо з тобою? Тут жарти короткі. Або до кінця разом, або…

Грицько важко зітхнув, похнюпився.

— В тім і біда, що зв’язали ви мені руки та ноги. Подітися нікуди. Ех…

— Нічого, все буде ліпше, ніж ти гадаєш, — поблажливо заспокоїв Гандзя. — Коли Довбня передав тобі першого листа?

«Чому Довбня? Що він верзе?» — Горішній насторожився. Гандзя зрозумів його секундне збентеження по-своєму.

— Не впізнав Довбню? Це ж керівник нашого районного «СБ»[15]. Я послав його сюди заздалегідь, — поспіхом додав він.

Лисого, як пень, з квадратним підборіддям Довбню Грицько пам’ятав, хоч минуло вже стільки років. Там, у банді, Довбня був у Гандзі правою рукою, помічником у всіх темних справах. Вони з Гнилого Яру і втекли удвох, кинувши своїх людей напризволяще.

«Та при чому тут Довбня? Адже листа принесла жінка і ніякого Довбні…» Горішній відчув, що говорити Гандзі про це не треба і що вести розмову слід в такому ж тоні, в якому вона почалася.

— Не впізнав, то правда, — погодився Горішній. — Він з’явився до мене вночі, темно було… і відразу пішов.

— Пішов? Гаразд. Я йому… — Шия Гандзі витяглася, пальці нервово смикали комір пальта. — Наші справи, Вепре, йдуть як слід, як бачиш, ми живемо і боремося. Настав час діяти і тобі. На промислі є людина, яку треба негайно… — Він зробив виразний рух рукою. — Ясно? До речі, Бранюк надовго поїхав?

— Не… знаю. Не казав…

— Гм… А втім, це не має значення. Так от. Покінчити з Бранюком доручено тобі. Ось візьми, — Гандзя простяг Горішньому маленьку пластмасову трубочку. — Там кілька таблеток. Кинь одну у воду або в страву — і все. Ніяких слідів. Серце зупиниться, лікарі не встановлять причини смерті… Боїшся? — процідив він крізь зуби, побачивши, що Горішній зблід. — Боятися пізно. Зробиш усе, що треба. Чому мовчиш?

— Але ж я… потім… мене…

— А, ти он про що… Даремно хвилюєшся. Все передбачено заздалегідь. Наступної неділі я чекатиму тебе вночі біля колодязя, що поблизу шосе на Верхокуття. Знаєш це місце? Ми підемо звідси так, щоб уже ніколи не повертатися. Не здогадуєшся куди? За кордон підемо.

— Це… правда? — Горішній схопив його за руку. — Ви візьмете мене з собою?

— Ми не розкидаємося своїми людьми. — Відчувши, що слова його пролунали занадто пишномовно, Гандзя додав: — Ти не уявляєш навіть, яке життя чекає тебе попереду. Гроші не рахуватимеш. Ресторани, кафе, машина… Не пошкодуєш, хлопче. А поки що, на всяк випадок, тримай, — Горішній побачив у його руці тугу пачку грошей. — Може, знадобляться. Сховай. Отже, домовилися?

Грицько кивнув.

Гандзя наказав вимкнути в коридорі світло. Знову клацнув гачок на дверях. Постать Гандзі на мить вималювалася на тлі засірілого неба і зникла.

Горішній кинувся був услід, та спинився на порозі. «Закричати, покликати Закірова? Бігти навздогін? Що робити?» Чоло змокріло від поту, по тілу розлилася млосна слабість. Повернувшись, він наштовхнувся на стіну, в темряві навпомацки шукав дверей. Смикнув за ручку. В сусідній з Бранюковим кабінетом кімнаті на столі стояв телефон. Перекинувши стілець, схопив з важеля холодну трубку. Відразу ж почув приємний, наче рідний, голос:

— Станція слухає.

— Дайте негайно… Чуєте? Алло, станція! З’єднайте… Чуєте?

— Громадянине, я вас чую. Кажіть спокійно. З ким з’єднати?

— Заставу… Скоріш!

— Хвилинку зачекайте. Зайнято.

— Алло, станція, станція! Я вас прошу… Чуєте?

Що сказала телефоністка, Горішній почути не встиг — тупий удар в потилицю кинув його грудьми на стіл. З брязкотом грюкнув на підлогу телефон, з руки вирвалась трубка. Сірий квадрат вікна захитався перед очима.

— Так ти он як, собако… Пощаду вимолити хочеш? Продаєш, наволоч, — Гандзя хлипнув, хапаючи ротом повітря, замахнувся ще раз. Шорстка рукоятка пістолета обпекла Грицькові щоку, гострий біль вп’явся в плече. Горішній застогнав, хитнувся і головою вперед, наосліп кинувся на темну постать, що відсахнулася вбік. Гандзя зачепився ногою за телефонний шнур. Білою плямою майнуло перед Горішнім його лице. Грицько вдарив кулаком по цій невиразній плямі і, перехопивши руку з пістолетом, щосили здавив її пальцями. Обидва повалилися на підлогу.