Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 2)
Високою напруженістю сюжету характеризується і оповідання «Вулиця Червоних Троянд». Відтворюється коротка й трагічна історія колишнього учасника руху Опору в одній з європейських країн, вченого, в руках якого страшна зброя. Усвідомлюючи, що його витвір може посіяти смерть не тільки серед ворогів, а й принести лихо всьому людству, вчений відмовляється від звабливої можливості застосувати проти ворожої країни вивільнену рушійну енергію згустків космічної матерії, рішуче відкидає її заради гуманної мети. Яка ж то перемога, якщо вона здобудеться ціною загибелі всього живого хай навіть у ворожій країні…
Низкою незвичайних пригод захоплює Анатолій Стась і в повісті «Зелена пастка». В цьому творі відчувається прагнення автора до освоєння складнішого, ніж у попередніх творах, матеріалу. Географія дії розширюється, письменник переносить героїв твору за океан, у вигадану країну Сені-Моро, що загубилася серед безмежжя зелених джунглів. Невгамовні сміливці в необжитому закутку планети виконують нелегку роботу на благо людства, дбаючи про його завтрашній день. Та саме тут, де радянський біолог Вовченко і Його колеги-іноземці відвойовують у природи її багатства, знайшли собі притулок нащадки розгромленої фашистської зграї есесівців. Те, з чим зіткнувся в джунглях Ігор Вовченко, було водночас неймовірним і… цілком вірогідним. В лісових нетрях причаїлися послідовники зловісновідомого доктора Менгеле. гітлерівського «медика»-ката, нащадки воєнного злочинця Бормана.
У пресі не раз повідомлялося, що чимало недобитих нацистів, рятуючись від розплати, знайшли собі схованку в Латинській Америці. Отже, те, що вразило Ігоря Вовченка, для нас — реальні й можливі факти життя. Хто може гарантувати, що й через роки вже наші правнуки не можуть зіткнутися з нелюдами, які успадкували під своїх попередників-фашистів расистську ідеологію? Нинішнє молоде покоління не бачило війни, про злочини гітлерівців знає з розповідей батьків, з книг, кінофільмів. Але вже зараз, за життя цього покоління, знову підводить голову фашизм — до речі, в тій же Латинській Америці, в Чілі.
Можна по-різному ставитись до змальованих у повісті пригод Ігоря Вовченка, його матері та інших персонажів, та незаперечне основне: повість-застереження актуальний антифашистський твір.
Фантазія немислима без того реального грунту дійсності, що дає крила для злету художньої думки. В основу творів А. Стася, як уже говорилося, покладені дійсні факти, іноді точні й реальні передбачення, і в цьому принадність його оповідань і повістей. Пригодницька фантастика в літературі соціалістичного реалізму, насамперед досліджуючи духовний світ радянської людини, стверджує високі комуністичні ідеали. Тому цей захоплюючий для читача жанр відіграв велику роль у вихованні молодого покоління. Недавно льотчик космонавт, Герой Радянського Союзу Георгій Гречко в статті «Книга моєї мрії» писав: «Я з тих, хто любить фантастику і не просто любить. Їй я зобов'язаний тим, що обрав шлях, який привів мене в космонавти. Саме такі книги, як «Аеліта», «Боротьба світів» та інші створили у мене свого часу настрій душі, що допоміг виникненню мрії про космос. Фантастика потрібна, вона багато чого може навчити, до багато чого психологічно підготувати».
Творчість А. Стася в жанрі героїчної, пригодницької фантастики виховує патріотичні почуття, кличе до освоєння ще нерозкритих таємниць природи, вчить боротися з ворогами прогресу на землі, за перемогу високих людських ідеалів.
Перу Анатолія Стася належать художньо-документальні повісті, оповідання, нариси про героїв Великої Вітчизняної війни, інтернаціоналістів, бійців-антифашистів.
Документальна повість «Товариш Олекса» присвячена легендарному Олексі Борканюкові, керівникові революційного руху на Закарпатті, гуцулові з Ясенів на Рахівщині. Про Борканюка вже були дослідження, поеми, повісті. Але А. Стась створив свій художній образ героїчної людини, зробивши це по-своєму лаконічно, документально точно і романтично. Постать товариша Олекси окреслюється в повісті на фоні складного переплетіння подій у Європі напередодні другої світової війни, в ореолі великих справ, що їх вершили в тяжких умовах капіталістичного світу самовіддані бійці за свободу — комуністи. Письменник створює цілий ряд портретів-образів революціонерів-закарпатців, нескорених, несхитних борців за пролетарську справу, які в одному інтернаціональному строю з чеськими, словацькими, угорськими комуністами та комуністами інших країн на далеких рубежах вели бій з класовим ворогом, намагалися перепинити шлях фашизму. Документальна повість «Товариш Олекса» належить до кращих зразків нашої публіцистики.
Широкого розголосу набула на початку сімдесятих років збірка оповідань і нарисів А. Стася «Таємниця «Ардельт-верке»», у якій розкриваються нелегкі долі, тернисті шляхи солдатів без мундирів — народних месників, підпільників, розвідників — незламних борців проти фашизму. Герої збірки — люди реальні, не вигадані, але їхні вчинки настільки незвичайні, до неймовірності сміливі, що можуть здаватися фантастичними пригодами.
Підпільники в оповіданні «Таємниця «Ардельт-верке»» добре усвідомлювали небезпеку проникнення в лабораторію замаскованого заводу в районі Вроцлава, щоб добути креслення таємної зброї ворога. Та вони, як показує письменник, відзначались не тільки особливою сміливістю й витримкою, а й володіли потрібними знаннями, неабияким життєвим досвідом, хоч раніше ніколи не були розвідниками. Завдяки зусиллям цих безстрашних людей — вчителя, лікаря, інженера — та їх побратимів, в'язнів гітлерівського концтабору, які працювали на військових об'єктах, було виявлено, що на заводі «Ардельт-верке» виготовляють деталі реактивних двигунів для літаючих снарядів ФАУ, якими фашисти руйнували Лондон.
Розповідь про творчість А. Стася буде неповною, коли не згадати про активну роботу, здійснювану письменником в галузі літературного запису.
Колишній секретар Ровенського підпільного обкому Компартії України, доктор історичних наук А. Кизя справедливо зазначив, що спогади «бувалих людей» в літературному записі Анатолія Стася стали в ряд кращих творів нашої мемуарної літератури, присвяченої вічно живій темі героїзму радянського народу у Великій Вітчизняній війні.
Творча позиція письменника знаходить відбиття і продовження в його активній громадській діяльності. Анатолій Олексійович Стась очолює Комісію радянського фонду миру Української PCP, його обрано заступником голови Республіканського комітету захисту миру, він брав участь в роботі Московського Всесвітнього конгресу миролюбних сил. Спілкування з представниками багатьох країн, з людьми доброї волі, які борються за зміцнення миру і дружби між народами, обстоюють ідеї гуманізму, співробітництва і прогресу, — джерело нових тем і нових образів для творчості письменника.
У прифронтовому місті
Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.
Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…
Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер[1] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий «Імперіал», що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.
Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції рейхсфюрера СС значиться під шифром «Шварцапфель» — «Чорне яблуко», було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбанфюрера СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.
Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера, біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.
Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбанфюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир або шинель у чемодан.