Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 18)

У чому ж справа? Все пояснюється просто. Існує природна енергія нафтоносних пластів — це фізичний тиск підземних вод, газу. Природна енергія допомагає нам добувати рідке паливо, наче виштовхує його з піщаника на поверхню.

На жаль, сили підземні діють не безконечно. Минають роки, тиск у пласті поступово падає, його енергія згасає. Настає період, коли видобуток нафти припиняється. Але можна штучно продовжувати життя пласта, застосовуючи, як кажуть нафтовики, повторні методи видобутку. Експлуатація родовищ відновлюється, але ненадовго. Незабаром вихід нафти падає знову, хоч у глибинах залишаються похованими 50 процентів, а то й більше нафтових родовищ.

Якби вдалося підібрати ключ до нафти, що залягає в змертвілих пластах, наша країна одержала б додатково мільйони тонн пального і сировини для хімічної промисловості. Майже без затрат ми знову ввели б у дію багато свердловин. З промислів Азербайджану, Башкирії, України, Півночі, Сахаліну хлинув би новий потік «чорного золота», держава одержала б мільярдні доходи… Так, кількість залишкової нафти подекуди становить половину загальної кількості в родовищах. Ти збагнув, що це означає для економіки Союзу? Для світової економіки? Для економіки малорозвинутих країн, основним багатством яких є нафта? Я не хочу втомлювати тебе цифрами, але повір мені, вони разючі Візьмемо хоча б Іракську республіку. В 1955 році там одержали тридцять чотири мільйони тонн пального. Запаси нафти в Іраку оцінюються майже в чотири мільярди тонн. Подумай, скільки б могли добувати щороку нафти іракські промисловики, якби поруч з діючими свердловинами вони раптом відновили експлуатацію старих, згаслих пластів!..

Очі молодого інженера загорілися. Він стояв серед кімнати, спершись рукою на спинку стільця, високий, ставний, з розшарілим обличчям і говорив, не поспішаючи, чітко, переконливо, з якимось внутрішнім запалом, наче перед ним була численна аудиторія. Його збудження передалося Юрію. Спочатку Калашник похапцем робив помітки в блокноті, потім відклав його і слухав, ловив кожне слово приятеля.

Бранюк дістав з кишені ключ, зробив крок до металевого сейфа, але тут же повернувся до Юрія:

— Проблема залишкової нафти привернула до себе увагу багатьох учених і промисловиків. Науковці Африки, Європи і Азії шукають, досліджують, вивчають… Недавно в Римі відбувся спеціальний конгрес. Гарячково ведуться роботи в Америці. Висловлюють свою думку англійці. Пошуки, звичайно, йдуть різними шляхами, проте майже всі вчені після тривалих теоретичних розвідок зійшлися на одному: щоб узяти залишкову нафту, необхідно довести температуру нафтоносного пласта до певної точки, штучно підігріти, «запалити» пласт, висловлюючись мовою нафтовиків. Але як розв’язати це практично?

Ідей було висунуто чимало. Пара, гаряча вода, газоповітряна суміш, електроенергія… Та нафтовий пласт не піддався.

Недавно двоє науковців одного з наших дослідних інститутів запропонували оживити пласт за допомогою атомного реактора. Проект сміливий, це так. Однак нафтовиків треба озброїти простою й дешевою апаратурою, таким обладнанням, яке можна було б легко встановити і освоїти на кожному промислі, на кожній ділянці. Ось над цим, Юрію, ми й б’ємося у прикарпатській глушині. Я міг би поскаржитись тобі на свої невдачі, що не раз підстерігали мене, міг би розповісти і про хвилини радості, коли щастило нарешті знаходити ті крихітки, що мали згодом утворити золотий зливок. Та облишимо це. Вам, журналістам, подавай відразу зливок, я знаю!

Жартома посварившись на Юрія пальцем, Бранюк повернувся до сейфа. З тихим дзвоном клацнув замок. На стіл ліг туго скручений аркуш паперу. Звичним рухом інженер розгорнув його.

Юрій нетерпляче глянув на білосніжний квадрат ватману. Поступово на його обличчі з’явився вираз щирого здивування. Навіть йому, малообізнаному у секретах технічного креслярства, відразу упала у вічі скупість малюнка, нанесеного тушшю на шорстку поверхню паперу. Там не було хитромудрого плетива ліній, не збивали з пантелику обриси численних деталей — незнайомих, загадкових своєю мовчазною таємничістю. Креслення вражало простотою, ясністю задуму, втіленого в ньому.

— Це дванадцятий, останній варіант мого забійного пальника-термоінжектора. Апарат несе підземний вогненний факел і дозволяє регулювати температуру з поверхні, — вказуючи на креслення, сказав Бранюк.

— Пробач, але здається мені, що тут… у цьому кресленні все занадто просто, — Юрій хвилювався, щоки його вкрилися густим рум’янцем, — Може, я помиляюсь, не розумію…

Бранюк засміявся, поклав приятелеві руку на плече:

— Ти, мабуть, гадав, кожен винахід — це щось обов’язково карколомне, недосяжне розумові простого смертного? В тому й справа, що все дуже просто… тепер, після шести років шукань…

Оцей агрегат циліндричної форми виконує роль термокамери, своєрідної форсунки, чи що. Він — серце апарата, у принципі його дії — вся суть винаходу, — пояснював інженер, водячи олівцем по кресленню. — У решті ж деталей ніяких таємниць немає, вони відомі першому-ліпшому технікові, знайомому з нафтовою справою. Апарат випробовувався у шостій свердловині. Он вона, бачиш, біля підніжжя гори, — Бранюк показав рукою у вікно. — Це було у жовтні. Ми пустили термоінжектор зранку, він працював бездоганно. Безперервно на протязі тридцяти шести годин під ногами глухо стогнала земля, парувала. Навколо піднявся туман — було холодно, стояла осінь… Півтори доби я і мої помічники не відходили від приладів ані на хвилину. Потім я наказав перекрити газову магістраль. Живлення факела припинилося. Але полум’я не згасло, ні! Горіння тривало. Ти розумієш, що це означало? Ну, а на третю добу оператори підняли на поверхню дворядний ліфт. У мене похололи руки. Обсадна колона, труби і навіть термокамера виявилися безформними шматками металу та цегли — вони розтопилися. Температура піднялася настільки, що порода попливла, як віск. Я стояв біля свердловини, наче вкопаний. Оператори кинулися мене обіймати. Я бачив їхні радісні обличчя. Всі щось кричали, сміялися, махали кашкетами. Тільки тоді я збагнув усе… Так, це була перемога. Пласт нарешті не встояв. Ми запалили його!

— Не збагну все ж, якого дідька треба мовчати… І чому, власне, ти сказав, що сам не знаєш, коли доповідатимеш Академії наук про свою роботу?

— Не слід поспішати, Юрію. Конструкція термоінжектора проста. Але газ, газ… Ось що не дає мені спокою. Принцип дії термоінжектора ще має білі плями. На жаль, так. Після прогрівання шостої свердловини ми билися над поліпшенням конструкції. Вже готовий новий апарат. На цей раз взято спеціальний сплав жаростійких металів. Тепер апарат витримає хоч і пекло… На завтра планувалося спустити термоінжектор у свердловину № 3. Вона мертва вже понад чотири роки. Але я вирішив відкласти випробування. Відчуваю, що існує інший варіант. Розумієш? Учень ламав голову і розв’язав задачу. Все нібито як слід. Результат зійшовся з відповіддю. І все ж учитель ставить четвірку. Тільки четвірку. Чому? Тому, що шлях, яким ішов учень, не найкоротший. Мене не задовольняє саме горіння, факел, який несе термоінжектор. І це не просто примха невдоволеного винахідника. Ні. Горіння — наука складна, широка, у неї свої відхилення, винятки і закони…

— Ти починаєш здалеку, — сказав Юрій.

— Ні, ми дійшли якраз до того, про що я й хотів тобі сказати. Апарат для підігрівання нафтового пласта було винайдено набагато раніше, ніж це зробив я.

Юрій високо звів брови. Застережливим рухом Вранюк не дав йому заговорити і вів далі:

— Я гадаю, що конструкція того термоінжектора подібна до моєї, проте дещо інша. У ній повинна бути врахована та остання ланка, що для мене залишається поки що невідгаданою, і якої немає на цьому кресленні, — кивнув у бік столу інженер. — Гадаю, справа в удосконаленні процесу горіння, у принципі дії апарата. Я поставив собі за мету будь-що відтворити те, що вже існувало, але, на жаль, втрачене для нас.

— Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш, що винахід втрачено.

Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не розповідав раніше нікому.

— Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, — почав Бранюк. — Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки, від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і завжди посміхався, весело, безтурботно, — голос Бранюка змінився, став глухішим. — Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав, де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб. Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я — в місті гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин, заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у квартирі нишпорила поліція. Що шукали — не знаю. Потім батько зник. Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не хотілося, щоб я знав правду: у «Бригідки» — була така у Львові тюрма — вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його. Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от. Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію, вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди, теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися слова: «За нашу і вашу свободу!» Минули роки, і лише тоді я довідався, що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка разом з пораненим під Гвадалахарою бійцем Інтернаціональної бригади, львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою. Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина — от і вся сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії «Стандард ойл», а згодом — у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків, академія могла ввижатися хіба що уві сні. Дядькові пощастило. На його неабиякі здібності звернув увагу професор Пілляр, поляк, відомий хімік і знавець нафтової справи. Його протекція відіграла вирішальну роль у житті материного молодшого брата. Згодом професор зробив дядька своїм асистентом. Реакційні польські газетки почали дике цькування викладача-українця, але змушені були проковтнути пілюлю. Пілляр взяв асистента під захист. А старого професора знав увесь науковий світ, з ним доводилося рахуватися… Я не раз бачив Пілляра у дядька вдома, він був людиною високої культури, його наукові праці друкували в багатьох країнах. Жаль, що мені в студентські роки вже не довелося слухати його блискучі лекції. Гітлерівці розстріляли старого професора під стіною міської цитаделі в 1941 році разом з групою львівських учених…