Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 42)
Разом із Пумсом ідуть вони по Шенгаузерштрасе до якогось бокового флігеля, піднялися по сходах, тут його контора, каже Плумс. Горить світло, кімната справді виглядає, як справжня контора, з телефоном, друкарськими машинками. До кімнати, в якій Франц сидить з Плумсом, час від часу заходить старша жінка із суворим обличчям: «Це моя дружина, пан Біберкопф погодився нам сьогодні допомогти». Жінка вийшла, ніби нічого й не почула. А поки Пумс шарудить паперами за своїм письмовим столом і має ще щось перевірити, Франц читає «Берлінер цайтунґ»[128], яку взяв зі стільця: 3000 морських миль в горіховій шкаралущі, репортаж Ґюнтера Плюшо, вакації та круїзні лінії, п'єса Ланіа[129] «Коньюнктура» у виконанні трупи Піскатора[130] в театрі імени Лессінґа. Режисура самого Піскатора. Хто такий Піскатор, хто такий Ланіа? Що таке форма, а що таке зміст, тобто драма? В Індії відтепер заборонені дитячі шлюби, цвинтар для корів, що були відзначені призами. Коротка хроніка: останній концерт диригента Бруно Вальтера[131] відбудеться у неділю, 15 квітня, в міській Опері. В програмі симфонія «Es dur» Моцарта, прибуток від концерту піде у фонд для спорудження пам'ятника Ґуставу Малеру у Відні. Водій вантажівки, одружений, 32 роки, водійські права категорії 2а і ЗЬ, шукає роботу з легковою або вантажною машиною.
Пан Пумс шукає на столі сірники для своєї сигари. Тут його жінка відчинила обклеєні шпалерами двері, й до кімнати неспішно ввійшли троє чоловіків. Пумс і не глянув на них. То все Пумсові хлопці. Франц із кожним привітався за руку. Дружина Пумса вже хотіла було вийти, як раптом Пумс звернувся до Франца: «Послухайте, Біберкопфе, ви, здається, хотіли якогось листа надіслати? Клара все влаштує». — «Дуже люб'язно з вашого боку, пані Пумс, ви справді зробите мені таку ласку? Це навіть не лист, а тільки листівка, до моєї нареченої». Потім він точно пояснив, де живе, написав адресу на фірмовому конверті Пумса, на словах попросив передати Циллі, щоб та не хвилювалася, він прийде десь близько десятої, і передає їй листівку.
Тепер, коли цю справу було залагоджено, йому аж на душі легше стало. А тим часом та худа стара, стерво таке, перечитала на кухні адресу на конверті й викинула у вогонь, а записку зім'яла й пожбурила у сміття. Потім всілася біля пічки й далі попиває з горнятка свою каву, нічим не переймаючись, їй тепло, затишно. А Франц не може стримати своєї радости, коли у картузі та зеленій солдатській шинелі входить… хто б ви подумали? У кого ще є такі глибокі зморшки на обличчі? Хто так волочить ноги, ніби витягає їх одна за одною з грузької глини? Ну звісно хто — Райнгольд! Тут уже Франц відчув себе як удома. От чудово! З Райнгольдом він готовий іти куди завгодно! Хоч до чорта в зуби! «Як, і ти з нами? — прогугнявив Райнгольд, походжаючи кімнатою. — Як це ти наважився?» Тут Франц узявся розповідати про бійку на Алексі і про те, як він допоміг довготелесому Емілеві. Всі четверо жадібно ловлять кожне його слово, Пумс досі щось пише, а ті четверо підштовхують одне одного ліктями, розсілися по двоє і щось там шепочуться. Але хтось один із них весь час залишався біля Франца.
О восьмій вечора виїхали. Всі добряче закуталися, видали пальто і Францу. Він аж засяяв, каже, таке пальто охоче собі залишив би, та й каракулеву шапку теж. «Чом би й ні? — кажуть вони. — Тільки спершу маєш їх заслужити».
Ну, вперед, вийшли, а на вулиці темінь, хоч в око стрель, і жахлива каша зі снігу. «То що робитимемо?» — запитав Франц уже за дверима. А ті йому: «Спочатку знайдемо машину, а краще дві. А потім заберемо товар, яблука чи що там буде». Вони пропустили багато машин, аж на Менцерштрасе побачили дві такі, як треба, взяли їх, сіли й поїхали.
Обидві машини їдуть одна за одною добрих пів години. У темряві годі зрозуміти, де вони опинилися — у Вайсензее або Фрідріхсфельде. Хлопці кажуть, що старий, мов, спершу хоче щось забрати. Потім вони зупиняються біля одного будинку на широкій алеї, може, то Темпельгоф, але хлопці кажуть, що й самі не знають, взялися смалити й напустили диму.
Райнгольд сидить в авто поряд з Біберкопфом. Але як змінився в нього голос! Він уже не затинається, говорить голосно, сидить рівно, справжнісінький тобі гауптман, навіть сміється, а всі інші в машині слухають його. Франц узяв його під руку й прошепотів кудись у потилицю, під кашкет: «Ну як, Райнгольде, все гаразд?» Райнгольд ляснув його по коліні, ну й рука ж у цього хлопця, ну й кулачисько! Франц аж захихотів. «Та щоб ми з тобою, Райнгольде, через якусь дівку сварилися? Та такої ще на світі не народилося, еге ж?»
Життя в пустелі часом буває дуже важким[132]. Зіб'ються верблюди зі шляху, не зможуть знайти дороги, занесеної піском, й одного чудового дня якийсь подорожній знайде побілілі кості.
Пумс з'явився з валізою в руках, щойно він сів, обидва авто відразу рушили й знову поїхали містом. Уже майже дев'ята, машини зупинилися на Бюлоплац. Далі пішли пішки по двоє. Під віадуком міської залізниці Франц каже: «То ми вже майже до ринку дійшли. Нам туди?» — «Зайдемо й туди, але спершу треба товар прийняти, а потім уже туди перенесемо».
Раптом перші двоє пропали з виду, це було на Кайзер-Вільгельмштрасе, поряд із залізничною колією, а потім і Франц разом зі своїм напарником пірнули у відчинену браму й опинилися в якомусь темному дворі. «Це тут, — каже його супутник, — загаси сигару». — «Чого це раптом?» А той стис його руку і вирвав з рота сигару: «Бо я так сказав!» І не встиг Франц і слова вимовити, як той уже подався через темний двір. І як це розуміти? Кинули людину в темряві, а самі десь запропастилися! Франц навпомацки пробирається через двір, і раптом перед ним спалахує кишеньковий ліхтарик, його аж засліпило, це був Пумс. «Гей ви, що таке? Вам нема чого тут робити, Біберкопфе! Вам треба стояти біля воріт, вартувати. Йдіть назад». — «Отакої, а я думав, я маю щось носити». — «Дурниці, йдіть назад, вам що, ніхто не сказав, що робити?»
Світло згасло, Франц поплентався назад. Його пройняв дрож, приголомшений, він глитнув слину: «Та що це тут таке коїться? Куди це всі пощезли?» Він уже дійшов до самих воріт, коли ззаду виходять двоє — то це ж грабіжники, бандюги, вони крадуть, це крадіжка зі зламом, мені треба тікати, геть звідсіля, по льоду, ковзанкою з'їхати і бігти аж до Александерплац, та вони схопили його, один із тих двох — Райнгольд, в нього руки, як залізні лещата. «То тобі нічого не сказали? Ти маєш тут стояти і вартувати». — «Хто, коли казав?» — «Ану, не базікай, у нас обмаль часу. Тобі що, тями бракує? Не клей дурня. Стій тут і свисти, коли що». — «Та я ж…» — «Заткни пельку!» І хтось так урізав Франца по правій руці, що він аж зігнувся.
Франц стоїть сам у темному підворітті. Його б'є дрож. Чого я тут стою? Вони мене добряче підставили. А той сучий син ще й по руці зацідив. Вони щось крадуть у дворі, хто його зна, що саме, які там торговці фруктами — справжні грабіжники. Довга алея, чорні дерева, залізна брама, після вечірньої переклички всі ув'язнені негайно лягають спати, влітку дозволяється не лягати до настання темноти. Та це ж банда, і Пумс тут за головного. Тікати чи не тікати, що ж робити, що я маю робити? Вони мене заманили, от покидьки. А тепер ось стій на шухері.
Франц стоїть і тремтить, обмацав свою спухлу руку… Ув'язнені зобов'язані не приховувати захворювань, але й не симулювати їх під страхом покарання. В усьому будинку — мертва тиша. З площі Бюло долинають сигнали автомобілів. А в глибині двору щось тріщить, якась метушня, раз по раз спалахує кишеньковий ліхтарик, хтось із прикритим ліхтарем шмигнув у підвал. Загнали мене в кут, та вже краще на хлібі й воді сидіти, ніж стояти тут на шухері для таких бандюг. Раптом у дворі спалахнуло водночас багато ліхтариків, Франц чомусь пригадав того типа з листівками, і що за дивак! Він стояв, застиглий, ніби прикипів до місця; після того, як Райнгольд його вдарив, він наче в землю вріс. Він хотів, він міг піти, але не йшов, щось його не відпускало. Весь світ немов із заліза, тут годі щось вдіяти, він рухається, як коток, насувається на людину, тут нічого не зробиш, наближається, котиться, вони там, усередині, це танк, чорт рогатий з палаючими очима, вони розривають тебе на шматки, так, вони сидять там, усередині, своїми гусеницями й зубами вони розривають тебе на шматки. Танк суне, й ніхто не може порятуватися від нього. У темряві хтось б'ється в судомах; якби було світло, можна було б побачити, як це все виглядає і що тут сталося.
Я хочу забратися геть звідси, геть, покидьки, сучі діти, не треба мені нічого цього. Він намагається зрушити з місця, просто сміх і гріх, невже я не можу забратися звідси? Поворухнувся. Ніби мене у тісто вкинули, і я ніяк не можу виборсатися з нього. Ступив крок уперед, хай собі крадуть, а я вшиваюся. Він зняв пальто, повернувся у двір повільно, боязко; хай там як, але пальто він кине їм у обличчя, кинув пальто в темряву, під будинок, що стояв у дворі. Аж тут знову з'явилися вогні, попри нього пробігли двоє, навантажені цілими паками пальт, біля воріт зупинилися дві машини; пробігаючи, один з чоловіків знову вдарив Франца по руці, залізний удар: «Усе гаразд?» Це був Райнгольд. Тепер пробігли ще двоє з кошиками, а потім ще двоє, туди й назад, вже потемки, попри Франца, а той ніби закляк, лише зціпив зуби й стис кулаки. Вони метушилися у дворі, бігали як ошпарені до підворіття й назад, у темряві вони не бачили його, а то б, напевне, злякалися. Адже він не був схожий на самого себе. Без пальта, без шапки, з виряченими очима, руки в кишенях, вдивляється, чи не впізнає, бува, когось, хто це такий, а це хто, шкода, що немає ножа, а може, в куртці, ну заждіть, лебедики, ви ще не знаєте Франца Біберкопфа, тільки спробуйте зачепити! Тут вибігли один за одним усі четверо, навантажені, а малий приземкуватий товстун схопив Франца за руку: «Гайда, Біберкопфе, поїхали, все гаразд!»