Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 29)

Він голосив цілу ніч. А голос не вщухав:

— Бог і сатана, янгол і людина — всі хочуть тобі допомогти, але ти сам того не хочеш.

А Йов правив своєї:

— Ні, ні!

Він намагався заглушити голос, а той все наростав, наростав дедалі більше, весь час ледь випереджаючи його. І так усю ніч. Під ранок Йов повалився ницьма.

Безмовно лежав Йов.

Того дня загоїлись його перші виразки.

Гуртовий скотний ринок, майданчик пригону худоби: свиней — 11 543, великої рогатої худоби — 2016, телят — 1920, баранів — 4450.

А що це робить той чоловік з таким гарненьким телятком? Він заводить його на мотузку до величезної зали, де ревуть бики; тепер чоловік підводить мале телятко до лави. Таких лав там цілий ряд, біля кожної лежить дерев'яна довбня. Обіруч він підіймає ніжне телятко й кладе на лаву, те покірно лягає. Він підхоплює його ще й знизу та притримує лівою рукою за задню ногу, щоб тварина не хвицала. Потім бере мотузку, на якій привів тварину, й міцно прив'язує її біля стіни. Телятко терпляче лежить ось тут, воно не знає, що має трапитися, воно незручно лежить на дерев'яній лаві, б'ється головою об якийсь стержень і не знає, що то таке: а то кінець довбні, яка стоїть на землі й якою воно скоро одержить по голові. То буде його останнє побачення з цим світом. І справді, той чоловік, старий, простий чоловік, що стоїть тут сам-самісінький, ніжний чоловік з м'яким голосом — він говорить до тварини — бере довбню, ледь піднімає її, не потрібно багато сили для такої ніжної істоти, він завдає тварині удар у потилицю. Зовсім спокійно, так само, як і привів її сюди й казав: «Лежи тихо», — завдає смертельного удару в потилицю, без злости, без якогось збудження, навіть без жалю, ось воно як, ти в нас гарна тваринка, знаєш, отак це має бути.

А телятко: пр-р-р-р-р, заціпеніло, заніміло, витягло ніжки. Чорні оксамитові очі телятка раптом розширились, потім застигли, затяглися білою поволокою, а тепер закочуються убік. Чоловікові бачити таке не вперше, саме так тварини і дивляться, але сьогодні в нас багато роботи, треба працювати далі, й він мацає за телятком на лаві, шукає свого ножа, знизу підсуває ногою цебро для крови. Потім одним махом різонув ножем поперек по горлу, перетяв усі хрящі, повітря виходить, перетяв збоку м'язи, голова вже не має на чім триматися, голова відкидається назад і б'ється об лаву. Бризкає кров, чорно-червона густа рідина з пухирцями повітря. Ось і все. Але чоловік з незворушним лагідним обличчям спокійно ріже глибше, шукає й промацує щось ножем у глибині, проникає між двома хрящами, така молода, м'яка плоть. Потім він забирає руки від тварини, кидає на лаву ніж. Миє руки у відрі та йде геть.

І ось тварина лежить сама, жалюгідно лежить на боці, як її й прив'язали. У залі звідусіль долинають веселі голоси, всі працюють, щось тягнуть, гукають одне до одного. Потворно звисає лише на самій шкурі відкинута назад голова, між двома ніжками столу, заляпана кров'ю і слиною. Синій, розпухлий язик застряг між зубів. І жахливо, так жахливо ще досі харчить і хрипить тварина на лаві. Голова тремтить на самій лише шкурі. Тіло на лаві зводить судома. Ноги тремтять, б'ються, такі дитинно тоненькі, кістляві ніжки. Але очі вже зовсім оскліли, осліпли. Це мертві очі. Це мертва тварина.

Лагідний старий чоловік стоїть, обіпершись на колону, і тримає в руках чорний записник, позирає на лаву й підраховує. Все сьогодні таке дороге, багато не нарахуєш, складно не відставати від конкурентів.

Сонце сходить і заходить, дні стають світлішими, вулицею котять дитячі візочки, надворі лютий 1928 року.

Аж до лютого пиячить Франц Біберкопф з почуттям досади й огиди до всього світу. Пропив усе, що мав, йому було байдуже, що буде далі. Він хотів бути порядним, але скрізь одні мерзотники, негідники й покидьки, тож Франц Біберкопф не бажає нічого бачити й чути про цей світ, і якщо він стане безхатьком, все одно він проп'є все до останнього пфеніґа.

Ось так несамовито Франц Біберкопф розпочав лютий, та якось уночі його розбудив якийсь шум у дворі. Там була гуртовня. Франц відчинив вікно, визирнув, а він був добре напідпитку, та як загорлає на весь двір: «Ану геть з двору, розкричалися тут, як віслюки!» І знову ліг та й відразу забув про це, а тих типів наче корова язиком злизала.

Через тиждень — знову те саме. Франц уже збирається розчахнути вікно й пошпурити в типів якимось дрючком, та раптом спало йому на думку: зараз уже перша ночі, краще подивитися, що то за одні. Що вони тут роблять о першій годині? Що вони тут забули, невже це хтось із нашого будинку, треба розвідати.

Ти диви, справді, якісь типи обережно скрадаються попід стіною, Франц собі ледь в'язи не скрутив, так хотів побачити: один став біля воріт, вочевидь на атасі, хочуть провернути якусь справу, вовтузяться біля великих дверей до підвалу. Їх троє. Це ж треба, і не бояться, що хтось побачить. Аж ось щось кракнуло — двері відчинені, готово, один залишився на дворі, стоїть у ніші, а двоє інших спустилися в підвал. Скрізь суцільна темрява, на це вони й розраховують.

Франц тихцем зачиняє вікно. Свіже повітря трохи остудило йому голову. Ось чим займаються деякі, й серед ясного дня, й уночі, прокручують якісь чорні справи, треба взяти вазон і жбурнути у двір. Що вони тут забули, в будинку, де я живу? Це ж треба до чого дійшло!

Усе затихло, Франц у темряві сів на своє ліжко, йому кортить знову підійти до вікна й визирнути вниз. Що ті типи забули тут, у цьому будинку? Потім він запалив воскову свічку, шукає пляшку зі шнапсом, а коли нарешті знайшов, то так і не налив. Аж тут летіла куля, твоя то чи моя.

А обідньої пори Франц спустився у двір. Там уже зібралася ціла юрба, тесля Ґернер, знайомий Франца, також там, а люди між собою говорять: «Знову злодії залізли». А Франц узяв та й штурхнув того Ґернера в бік: «Бачив я їхню банду, доносити на них не буду, але якщо вони ще раз припруться у двір, де я живу, де я сплю і де їм нема чого робити, то я зійду вниз у двір і, не бути мені Біберкопфом, якщо не порахую їм кісточки, що й не позбирають усіх, і хай би вони навіть утрьох були». Тесля притримав його за руку: «Якщо ти щось знаєш, то ось там пани з криміналу, йди до них, може, щось заробиш». — «Та дай мені спокій, я ще ні на кого не доносив. Хай самі розбираються, їм за те й платять».

Франц пішов собі. Тут двоє з криміналу підійшли до Ґернера, який ще не встиг відійти, і хочуть дізнатися, де тут живе Ґернер, тобто він сам. Його ухопив переляк. Увесь зблід, аж сироти повиступали. А потім каже: «Так вам Ґернера, теслю, то я всім покажу». Й не промовивши ні слова, дзвонить у дверці свого помешкання, відчиняє жінка, вся компанія заходить досередини. Останнім прослизнув Ґернер, непомітно штовхнув жінку в бік й приклав палець до губ, жінка не знає, в чому річ, а він засунув руки в кишені й змішався з тими, що ввійшли, там було ще двоє — якісь панове зі страхової компанії, всі стали роззиратися по квартирі. Хочуть знати, якої товщини тут стіни і яка підлога, простукують стіни, поміряли, записали. З тими грабунками в гуртовій фірмі злодюги вже просто дістали, вкрай знахабніли, оце вже спробували пробити хід у стіні, бо там сигналізація на дверях і на сходах, а вони вже про це якось дізналися. А стіни тут страшенно тонкі, весь будинок ледь купи тримається, наче шкарлупа від здоровенного пасхального яйця.

Потім вони знову вийшли на двір, і Ґернер за ними слідом, як той Дурний Авґуст[84]. Почали оглядати нові залізні двері до підвалу, Ґернер не відстає. А коли всі посунули вниз, він ступив крок назад, щоб пропустити їх поперед себе, й випадково зачепився за щось ногою, те щось упало, він швидко нахилився, а то пляшка — вона впала на папір, тож ніхто нічого й не почув. Отак раптом стоїть собі у дворі пляшка, напевне, ті типи забули, що ж, прихопимо, чому б ні, великі пани від того не збідніють. І дала Єва Адамові яблуко, і якби те яблуко не впало з дерева, то Єва його б не взяла й не дісталося б воно Адамові. Ґернер заховав пляшку під куртку, перейшов через двір і гайда до жінки додому.

І що ж вона каже? Побачила пляшку й аж засяяла: «Де це ти її взяв, клоуне?» — «Купив, коли в крамниці нікого не було». — «Невже?» — «Данцизька золота вода»[85], ну, що скажеш?»

А та так зраділа, аж світиться, ніби вона зі Штралау[86]. Засмикнула фіранку: «Там таких багато має бути, вона звідти, еге ж?» — «Стояла під стінкою, чого ж не взяти собі?» — «Та ти що, треба повернути!» — «Звідколи це треба повертати «Золоту воду», якщо вже її знайшов? Коли б це ми дозволили собі пляшечку коньяку? Та ще й у такі часи, як зараз. Курям на сміх, жінко!»

Врешті й вона подумала, що нічого такого тут нема, всього одна пляшка, що там тої пляшки для такої великої фірми, а крім того, якщо подумати, то пляшка належить уже не фірмі, вона належить грабіжникам, то що, ми для них її залишимо? Таке було б точно протизаконно. Вони розкоркували пляшку й зробили по ковтку, а потім ще по ковточку, в житті треба пильнувати, не одно золото — щастя, срібло — також непогано.

У суботу знову з'явилися злодії, тут і починається найцікавіше. Вони помітили, що двором скрадається хтось чужий, тобто помітив той, що стояв біля стіни, і щойно він це помітив, як тут же з підвалу вискочили й ті двоє, із затемненими ліхтарями, ніби якісь гномики з нори, вискочили з підвалу й притьмом кинулися до воріт. А там уже Ґернер стоїть, а вони — тікати, як гончаки, полізли на стіну в сусідній двір. Ґернер за ними, біжить щодуху і кричить: «Що ви дурня клеїте, нічого я вам не зроблю, от йолопи!» Дивиться, як ті перелазять через стіну, у нього серце кров'ю обкипає, двоє вже перемахнули, гей, хлопці, ви що, здуріли? Й лише останній, який вже осідлав стіну, посвітив йому ліхтариком в обличчя: «Чого тобі?» Може, це колега по цеху зіпсував їм усе діло. «Та я з вами заодно, — каже Ґернер. Що це на нього найшло? — Так, я з вами заодно. Куди ж ви тікаєте?»