Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 52)

— Загалом ні, – сказав Каллум. — У всякому разі, не зовсім так. — Він зробив жест, запрошуючи Трістана на вихід. — Прогуляємось? Свіже повітря піде тобі на користь.

Температура в садах, де притулилися троянди різних мастей, завжди була терпимою, навіть якщо йшов сніг. Грім, що доносився з дому, сповіщав про те, що повернувся Ніко – разом з Рейною і, ймовірно, Ліббі.

— Ну ось, знову на нас чекають ці нескінченні розповіді Роудс про її коханого, – зітхнув Каллум. На його подив, Трістану відразу стало не по собі, він зблід.

— Мабуть, так, – промимрив він, і Каллум насупився. Це був не дискомфорт, але явний захист – Трістан за допомогою магії відгородився, не давав себе прочитати. Інші часто так чинили, зводячи невловимі щити в присутності Каллума, але тільки не Трістан, який вважав це марною тратою сил.

Як дивно.

— Коротше, – сказав Каллум, – Товариство має один цікавий механізм. Так звана елімінація. Розуміти варто буквально.

Знайти правду по суті намірів форумського вербувальника було нескладно. Виходило, що, приховуючи вміст бібліотеки, Суспільство не приховало своєї справжньої природи.

— Один кандидат, – сказав Каллум, подавшись ближче, – повинен померти.

Він чекав, що Трістан застигне або примружить свої темні очі. Або він і сам таке підозрював, адже він без підозр жити не може. Він був одержимий своєю мізантропією, і його байдужість поступилася б лише відсутності страху.

— Це божевілля, – не відчуваючи нічого певного, відповів Трістан.

Каллум від роздратування стиснув щелепи.

Виходить, Трістан уже все знає.

— Ти мені не казав, – вголос зауважив Каллум, і Трістан скривився, піднявши на нього погляд.

— Я сам щойно з'ясував і призабув.

— Забув?

— Ну, я… – зам'явся Трістан, на мить послабивши захист. — Я ж говорю, ніч видалася… дивна. Я не до кінця все зрозумів.

Відмазку Трістана інакше як незграбною було не назвати.

— Не хочеш уголос висловити? — Запитав Каллум. — Зрештою, ти ніби дізнався, що одного з нас уб'ють. — Роздратований, він сердився, що це не йому випала честь першим повідомити таку банальну пікантну новинку. — Хто тобі сказав? Ні, не кажи, – передумав він. — Це була Паріса, правда? Цю ніч ти провів з Парисою.

— Я… – з полегшенням промовив Трістан, – так, з нею, просто…

— Як вона дізналась?

— Вона не казала.

— А ти й не спитав? — Розуму незбагненно. Зазвичай Трістан точно зажадав би пояснень.

— Мене… Мене відволікли.

Каллум напружився. Зрозуміло, Паріса поспішила укласти з Трістаном союз єдиним способом, який їй відомий. Каллум уже кілька місяців був наперсником Трістана, і вона, напевно, не могла змиритися з втратою.

— Знаєш, – зауважив Каллум, – немає нічого безповоротнішого, ніж зрада. Вбиту довіру вже не воскресити.

Трістан різко підвів на нього погляд.

— Що?

— Я про Товариство, – м’яко пояснив Каллум. — Вони брешуть нам і ведуть не туди. Як нам відповісти на це?

— Думаю, на все є причина.

— Причина, – луною повторив Каллум і хмикнув. — Ти правда думаєш, що на те є причина?

— Ну, а чому дивуватися? — Трістан підвівся. — Та й потім, раптом це черговий трюк? Перевірка.

— На твою думку, нас змушують думати, ніби треба когось убити? Дивлюся, ти не просікаєш, у чому шкода такої ось практики, – похмуро промовив Каллум. – Немає нічого руйнівнішого за думку і особливо рішення, яке неможливо скасувати. Чи варто групі людей зрозуміти, що вони можуть назавжди позбутися когось, то що, на твою думку, вони зроблять далі?

— Хочеш сказати, що не пішов би на таке?

— Ні звичайно ж. Підкорятися вимогам Товариства, вступити до якого можна, лише принісши людську жертву? Ти ж не прийняв звістку без запитань? — У цьому Каллум був впевнений. — Навіть Паріса не замислювалася б про вбивство, якби тільки справа не торкнулася чогось особистого. Щодо інших, то Рейні було б начхати, і Варону, мабуть, переконати реально, але Роудс точно ...

Каллум помовчав, замислившись.

— Якщо так прикинути, то навряд чи вибір упав би на когось ще, окрім Роудс.

— Що? — Трістан скинув голову.

— Ну, а на кого ж ще? – роздратовано спитав Каллум. — Роудс – єдина, у кого друзів ще менше, ніж у Паріси, але та хоча б тямуща.

— Вважаєш Роудс безглуздою?

— Вона половинка цілого. Варона – це ті ж таланти, що й у Роудс, тільки не в такій набридливій упаковці.

— Варона – не Роудс, – відповів Трістан, і краї його щита трохи заблищали. — Вони не взаємозамінні.

— Ой, та перестань. Ти не можеш допустити думки про вбивство Роудс просто тому, що для тебе це начебто втопити кошеня. Вона ж лише шум розводить.

— Не можу… — Трістан з огидою відвернувся. — Не можу повірити, що ми це обговорюємо.

— Взагалі-то саме тебе думка про майбутнє вбивство людини анітрохи не збентежила, – нагадав Каллум. — Я ж просто намагаюся прикинути, як ти собі це уявляєш.

— Варона нізащо не погодиться вбити Роудс. І Паріса теж.

— Але ж їм доведеться когось вибрати, так?

— А раптом вони виберуть мене? – часто заморгавши, відповів Трістан. — Може, їм і варто так вчинити.

— О, твою матір, Трістане. — Гніт терпіння Каллума спалахнув. — Чи треба весь час так принижувати себе?

Трістан кинув на нього злий погляд.

— А що, мені на тебе рівнятися?

Вони явно зайшли в глухий кут.

— Іди подрімай, – сказав, роздратовано розвертаючись, Каллум. — Ти просто нестерпний зануда, коли не виспишся.

Він сподівався провести певною мірою стратегічну нараду, визначити, кого вони можуть пустити у витрату, але Трістан зараз ні на що не годився.

Каллум пройшов коридорами особняка і вже повертався до себе, коли мало не зіткнувся з Ліббі.

— Роудс, – пробурчав він. Вона підняла на нього погляд і, збліднувши, помчала геть без слів.

Якщо Каллуму щось в собі самому не подобалося, то це в'язниця власної дедукції. Отже, і Ліббі, і Трістан страждали від наслідків однієї й тієї ж нестерпної людської хвороби – сорому та пияцтва. Чудово. Очевидно, між ними щось сталося.

І Трістан приховав це від Каллума.

Опинившись у коридорі зі спальнями, Каллум увійшов до Паріси і зачинив за собою двері.

— Ні, – ліниво промовила Паріса. — І з Рейною теж не морочись... Хоча, якщо подумати, я б дуже хотіла на це поглянути, – вголос подумала вона, підвівшись і підперши голову рукою. — Думаю, якщо ти посунешся до неї, вона тобі хер відкусить. Заб'ємось?

Паріса, на відміну від інших, не пахла нічим. Вона була в ідеальному порядку. Її навіть сушняк не мучив. Начебто вона…

Розумно.

— Що ти зробила? – прямо запитав Каллум.

— Те, що вмію найкраще.

— І до чого тут Роудс?

— Ти знаєш, Роудс мені навіть подобається, – задумливо промуркотіла Паріса. — Вона така мила.