Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 8)

— А сам дяк де? — не зрозумів Гатило. — Чому не привіз?

— Та ж нема. Зранку поїхав. Запряг і поїхав.

— Сім чортів у печінку! — визвірився Гатило. — Наздогнати, зловити!

— Так ніхто ж не зна, куди… — виправдовувався Андрусь. — Зате я хлопця привіз, у дяка прислуговує, в церкві й так, по господарству.

— То чого балухи вилупив? Давай сюди!

Привели Лук’яна, на обличчі якого ще залишалася купа синців після зустрічі з Данилом. Розтовчена губа не давала по-людськи говорити, а ліве око повністю не розплющувалося. Хлопець лише зиркнув крадькома на свого кривдника, який також стояв поруч.

— Тиць-Гриць… — не зрозумів сотник. — А твоєю пикою що, груші оббивали? Дякові служиш?

— Служу… — слабким голосом проказав Лук’ян.

— Хата у нього горіла?

— Горіла, пане.

— Коли?

— Минулого літа, як татари наскочили.

— Свитки писані були у хаті?

— Не знаю… — розгубився хлопець.

— Як «не знаю»? — не зрозумів Гатило. — Ти у хаті що робиш?

— Прибираю, мию, дрова ношу, воду…

— Якщо прибираєш, то мусиш бачити, де що лежить і що господар робить. Писав дяк щось на свитках?

— Писав, пане…

— Де воно? Згоріло чи ні? А восени, як нову хату відбудували дякові, свитки були?

— Не знаю. Не знаю, пане, повірте… — заголосив Лук’ян, передчуваючи біду.

— Отак, — утратив терпець сотник. — Тут ніхто нічого не знає. В’яжіть їх. Сюди. Ось так. Скінчився мій терпець, хлопці. Сіктимуть вас, заки не здохнете. А як хто що згадає — кажіть, одразу відпустимо. Хто перший згадає, того відпущу. А другого — на смерть. Й іншим наука буде. Нехай знають, кого більше боятися.

Вихопивши нагайки, двоє вояків розпочали справу. Крики Лук’яна після першого ж удару чулися далеко. Хлопець верещав не своїм голосом, ллючи сльози. Прип’ятий лише за руки, він звивався, наче вуж, і сучив ногами, клянучись хтозна-чим та молячи про пощаду. Люди хрестилися.

Данило терпів мовчки, закусивши мотузку, і лише гарчав з кожним ударом, витримувати які ставало дедалі важче. Здавалося, це триватиме без кінця.

Несподівано Лук’ян замовк та зм’як. Простяглися його ноги, що встигли вирити ями у пилюці. Здавалося, він не дихає. Гатило зупинив покарання. Лук’яна перекинули на спину і злили водою. Очі хлопця розплющувались, але пливли, голова моталася з боку в бік, а бліді губи ледь чутно ворушилися, не здатні мовити нічого.

Мирон лише сплюнув у пилюку.

— Ото маємо воїв… Відв’язуйте, поки не здох. Винесіть це гівно, аби не смерділо. А ти чого став?!

Останнє було звернено до іншого вояка, й нагайка засвистіла знову. Вони били по черзі, адже той, який звільнився, також не мав стояти.

— Тепер тобі за обох, поки не згадаєш…

Перше, що побачив перед очима Лук’ян, — синє небо, в якому кружляли птахи. Дико пекла спина. І звук. Нагайки продовжували свистіти. Його ще б’ють? Але чому тоді поклали горілиць? Нічого не розуміючи, хлопець перекрутився на бік і, тримаючись за дерев’яну підпорку, звівся на ноги.

Данило напіввисів, прип’ятий за руки, і ще намагався якось тримати голову. Вояки били по черзі, й із кожним ударом несамовите гарчання його все більше перетворювалося на стогін, а голова хилилася нижче і нижче. Є таки Бог на світі. От і «пролилося»…

Раптом Данило припинив стогнати і підніс очі. Лук’ян, який отримав лише кілька ударів, стояв перед ним і дивився. Просто дивився. Очі його не висловлювали нічого, а от кутик рота — той, де губа не була розтовчена, здавалося, поліз догори.

Голова впала, а думка одна, всепоглинальна, простромила наостанок свідомість Данила — тільки б не засікли до смерті. Тепер він не мав права. Дожити до того дня, коли цей юда опиниться у його руках… Стиснуті зуби Данила заскрипіли, і він також провалився в суцільну чорну темряву.

Фабризіо Тольдо знав толк у своїй справі. Швидко оглянувши обидва галеони, він злазив у трюми, перелічив гармати, удостоївши поглядом команду, і заявив, що не буде жодних труднощів із проходженням османських портів, знову ж таки, лише завдяки його добрим стосункам із турками.

Власне, так і сталося. Босфор виявився порівняно вузькою протокою між скелястих берегів, нашпигованою суднами, серед яких галеони ван Герста були чи не найбільшими. Численні галери, шлюпи, просто човни з вітрилами й тільки на веслах снували у різні боки, і в цьому русі можна було загубитися. У найвужчому місці протоки на обох берегах розкинулося казкове місто з небаченими досі височезними, але дуже вузькими вежами, які не виглядали частинами фортець, а здавалося, були збудовані просто так, невідомо для чого. Нижчі півкруглі куполи та ще нижчі будинки мостилися між гір, створюючи суцільну картину дивовижного краю. На пристанях кишіло людьми. Дивні повозки та одяг місцевих змушували чужинців роззявляти роти.

Угода з Фабризіо передбачала, що Йоганн сплатить мито за усі три кораблі — два власних і галеру венеціанця, котра везла товари. Частину товарів розклали по трюмах галеонів, аби не викликати підозрінь з боку портової варти. Усі троє йшли під прапорами Венеції.

Османська сторожа піднялася лише на один з галеонів. Вартівники довго і, як здалося, приязно говорили з Фабризіо, потім злазили до трюму, і старший перелічив дукати — платню за прохід порту з товарами туди й у зворотному напрямку. Тут, на судні, відразу ж написали дозвіл на повернення тим самим шляхом. Здавалося, саме це викликало у турків найбільше задоволення.

— Не кожний корабель повертається назад, мілорде, — криво посміхнувся Вейнанд.

Безперечно, начальника турецької варти венеціанський купець добре знав. Усе робили швидко, а команда, як було наказано, займалася звичними справами, намагаючись не звертати уваги на процедуру огляду. Лише Кунрад із Вейнандом постійно оглядалися навсібіч. Рух у протоці перевершував усі очікування, і бракувало лише саме тут зустрітись із Джоні. Зрештою, усе закінчилося. Лише одного разу Фабризіо після запитань турка звернувся до Йоганна:

— Рахім-ага запитує, чому так дивно влаштований корабель: з одного боку дві гармати, а з іншого — шістнадцять.

— Галеон не був призначений для плавання у цих водах, — відповів капітан, — де можна очікувати нападу іспанців, а часу для переобладнання судна нам бракувало. Це все, що я встиг. Утім, про рівновагу судна ми подбали.

Відповідь цілком задовольнила начальника варти й, отримавши від вояка у чалмі шанобливо розгорнуту товсту книгу, той почав писати.

— Що він пише? — запитав у Фабризіо ван Герст, скосивши очі на незрозумілі значки з багатьма крапками, нахилені ув один бік.

— Заносить у портову книгу назву судна, приналежність країні, кількість людей та озброєння, — пояснив венецієць і, побачивши здивування ван Герста, додав: — Це ви, католики, які живете на півночі, вважаєте їх дикими. Насправді ж в османській державі порядку більше, ніж у вас. У Венеції ставляться до них із шаною. Я не раз торгував у них. Повірте мені. Більше і порядку, і справедливості. Але і можливості втратити тут свою голову через необережність також більше!

Голосно засміявшись, купець поляскав шкіпера по плечі, задоволений власним дотепом. Ван Герст лише силувано посміхнувся, зайнятий важливими думками.

— А скажи, Фабризіо, якщо перед нами інший корабель проходив тут два місяці тому, він також повинен залишити слід у його письмі?

— Без сумніву, мілорде, — продовжував сміятися купець. — Навіть хабар, сплачений за найбіднішу наречену, в них не губиться! Хіба б це був корабель-привид.

— Якраз і вважають, що привид, — віджартувався Йоганн. — А ти міг би запитати в турка, чи пропливав приблизно у такий термін іспанський тримачтовий галеас, найімовірніше під англійським прапором, із вантажем рабів?

— Кого шукаєте, мілорде? — прямо запитав купець.

— Його кличуть Джоні, хоча насправді звуть Ханс. Ханс ван Герст, мій брат.

Фабризіо спустився на причал, позаяк огляд було закінчено, і скоро повернувся.

— Вони кажуть, що це коштуватиме вам іще дванадцять дукатів, мілорде. Рахім-ага знає цей корабель і його капітана.

Ван Герст мовчки відрахував монети. Джоні увійшов у Босфор місяць та шістнадцять днів тому й назад ще не повертався. Караван рушив на схід. Ван Герст стояв на шканцях поруч із Кунрадом. Протока стала ширшою, а далі скелясті береги просто зникли, залишившись позаду. Приставивши до ока трубу, Йоганн довго оглядав далечінь, але, крім хвиль, не побачив нічого. Жодних вітрил. Тільки море. І що дивно — воно виглядало насправді чорним.

Укритий розшитим простирадлом, король напівлежав на високому ложі, обкладений золотавими подушками. У залі царював морок, і спалахи, кинуті смолоскипами по стінах, виглядали блідими, як і володар покоїв. Щойно вийшов придворний цілитель, і двоє слуг застигли обабіч дверей, готові будь-якої хвилини виконати його бажання.

Князь Глинський, увійшовши, припав до підніжжя.

— Ваша Величносте…

— Підведися, князю. Приступи ближче. У такі хвилини хочеться бути поруч із тими, кого вважаєш вірними та своїми.

— Ваша Величносте, я мусив повернутися, не діставшись до південних меж королівства, де все готове до будівництва фортеці, бо почув про вашу недугу і вирішив…

— Не час перейматися недугами, — обличчя Олександра Ягеллона було блідим, позападалі щоки і широкі вилиці, що завжди надавали королю мужнього вигляду, робили його тепер хворобливим, особливо коли падало світло вогню. — Не час, князю. Якби ти не повернувся, я послав би за тобою. Отже, так схотів Господь. Вірні люди наші доповідають, що військо хана Гірея вже вийшло. От тільки йтимуть татари не так, як ми гадали. Орда не переходитиме Дніпро. Йтимуть лівим берегом і аж біля меж Московського князівства повернуть на Вільно, адже московити не чинитимуть перепон. Їхні полонені, яких узяли роз’їзди, підтверджують це. Треба збирати військо.