Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 4)

— Про кого йдеться? — швидко запитав Олександр.

— Князя Острозького Костянтина, Ваша Величносте…

Обличчя короля не промовило нічого, втім, голос став наче чужим.

— Князь Острозький Костянтин завжди був одним з найвірніших підданих корони і зараз мучиться у московському полоні. Четвертий рік ми ведемо перемови з царем Василієм щодо його звільнення. Тобі це відомо. Звідки знаєш те, про що говориш?

— Не став би я зводити наклепів на славного лицаря і мого родича, мій королю, не став би. А кинув усе і полетів сюди, лише коли прибув до мене посланець Острозького, сотник Нещада, його наближений, котрий здався у полон разом із князем. Привіз грамоту з печаткою та підписом князя, а найголовніше мав наказ словами передати. Схиляв мене до союзу з Острозьким проти корони. Про вільність руських земель мріє князь, не хоче твоєї влади, не розуміє, що не вистояти самим проти татар. Заручився підтримкою царя Московського, землі та військо від нього отримав. Хоче виступити. Казав, що мир, укладений Королівством із Московією, у його силах порушити. Христом Богом присягаюся, мій володарю, так і казав. Із братом моїм Іваном, воєводою Київським, хотів говорити…

— А що гонець? — мовчання короля не було довгим. — Ти привіз його?

— Це перше, що я волів би зробити, але не наважився, та за вашим наказом мої люди негайно повернуться і привезуть його. Ваша Величносте, князь Острозький Костянтин — хитра людина і далекоглядний політик. Упевнений, він стежить за подіями і знатиме про зникнення свого посланця. А поки що лише чекає від мене відповіді, якої я ще не дав. І можливо, мій король, розум якого завжди був узірцем для мене, знайде у цьому сенс розпочати тонку гру, аби досягти чогось більшого.

Обличчя Ягеллона продовжувало залишатися непроникним, та відчувалося: розмова його збентежила.

— Що іще пропонував тобі Острозький?

— Нічого такого, що я міг би використати для викриття цих задумів. Лише питав про мою згоду. Гадаю, він припускає можливість використати як одного з можливих союзників хана Гірея, адже у московитів із ним мир, і діятиме князь незалежно від моєї відповіді.

— А що пропонуєш ти?

— Небезпека велика, і як не завтра, то позавтра війни не уникнути. Ваша Величносте, віддайте мені Брацлав! Зробіть мене Брацлавським намісником, воєводою. Віддайте Поділля, землі князя-зрадника, на яких тепер нема твердої влади, а процвітають смута й непокора. Землі, на яких чимшвидше потрібно будувати сторожові фортеці. Це перекриє шлях Гірею для нападу на ваші володіння. Я упораюся з цим.

— У гетьмани мітиш, князю? — без будь-якої загрози в голосі запитав Олександр.

— Лише бути найвірнішим вашим підданим і мати змогу захистити вашу корону й землі, віддати увесь свій хист та вміння, а якщо знадобиться, то й саме життя, — ось про що усі мої думи.

Промовляючи це, Михайло схилив голову, та продовжував дивитись ув очі монарха.

— Віддайте мені Брацлав.

— Князь Острозький Костянтин — вельми важлива фігура у королівстві, — подумавши, мовив Ягеллон. — І не раз доводив свою вірність короні. Так, він русин, але за ним стоїть багато знаті, навіть і литовської. Вони не зрозуміють цього. Докази зради такої особистості, як Острозький, повинні бути вагомішими. Зі шляхтою стало важко вправлятися. Іноді шкодую, що не слухав твоїх порад і тепер змушений іти на нові та нові поступки, запобігаючи смуті. Я вірю тобі. Але… Якщо уявити, що завтра Острозький з’явиться тут і присягне мені на вірність, я прийму це, навіть знаючи те, про що ти розповів.

Обличчя Глинського спохмурніло, і це зауважив король.

— Я бував у тих землях, — продовжував Олександр, — і добре їх знаю. У році 1498 від Різдва Христового, коли йшов з військом на допомогу нашому союзникові — волоському князеві… Тоді ми стояли у Брацлаві. Вчинимо так — я віддам тобі деякі землі вздовж річки Бог. Грамоти на володіння отримаєш другого ж дня. Будуй фортеці. Збирай військо. Починай негайно. І це дасть мені змогу ще більше наблизити тебе до себе. Для усієї шляхти ти будеш другою людиною після теперішнього гетьмана і заступатимеш його у часи недуги та по смерті. А стосовно Брацлава — поки що забудь. А як воно станеться далі — лише Господь знає. Знатимемо свого часу і ми. Прискорювати ж не у наших силах.

Віднедавна саме це уявляв собі Лук’ян у часи, коли ставало зовсім погано. Мати його недавно ходила до ворожки. Вісту́на, казали, знала у цьому толк і ворожити уміла на всьому. Колись задавна ворожила її баба. Не знати, за якою потребою зібралася матуся, і дід Опанас відвіз її на той берег річки. Міг би зробити це Лук’ян, та казали, що не можна.

А кілька днів по тому Харитина відрізала пасемко свого волосся, витягла з подушки кілька пір’їн, замотала у тканину пічної золи і спакувала усе це, щоб заніс до Вістуни. Довго шукав тоді Лук’ян заховане весло від довбанки, а коли почав плисти, здійнявся вітер, який відніс човна далеко за течією, адже сил гребти проти неї швидко не стало. Через це й дістався до хати ворожки, коли сутеніло.

Вістуна, або, як частіше її кликали, — Вістуня, виявилася повногрудою та здоровою бабою, надто веселою як для ворожки. Вона посміялась із замученого й наляканого хлопця і, розв’язавши пакунок, розклала усе по столі.

— Сідай отут.

— Навіщо? — не зрозумів Лук’ян.

— Ворожитиму.

— Я не хочу, я боюся, — смикнувся той до дверей.

— Дурню, не тобі. Матері. Вона замовляла. Якщо втечеш — погано буде. Недокінчена ворожба — зло.

Усе в Лук’янові заніміло, коли всівся на лавку, ноги з якої не сягали підлоги. У кутку під стелею висів образ, під ним горіла лампадка. Отже, не мала б Вістуна з нечистю водитися. Вона всілася навпроти, трохи щось пошептала, а потім витягла ножа. Ноги хлопця мало не віднялися.

— Сиди, дурню! Волосся треба ще твого. Сиди, кажу!

Вона почала розгладжувати йому волосся, вишукуючи потрібне пасемко, потім скуйовдила і засміялася.

— Ну, чого злякався, дурнику? Де ж ти такий узявся, наче дитина зовсім. А літ вже як доброму парубкові. Не годують тебе? А личко гарне. Я таке люблю.

Усередині відпустило. Вона виявилася не такою страшною і навіть лагідною. А потім несподівано поставила його на ноги і притислася грудьми. Ніколи не міг собі уявити Лук’ян, що від цього бувають отакі відчуття. В жар кинуло відразу, а по тілу почало розливатися щось таке — ще більше хвилююче та незвідане, ніж оті церковні книжки. І запах тіла цієї жінки відбивав розум незрівняно більше, ніж їхній запах.

Лук’ян закляк, не здатний удихнути. Повітря бракувало, а Вістуна брала його руку в долоні й притуляла до різних місць на власному тілі та водила по них. А потім… Вона залишилася тільки у білій довгій сорочці й запхала його руки ще глибше, під неї. А тоді одяг почав зникати і з його тіла, й усе відбувалося, наче у сні.

А далі сталося таке, що гадав, з людиною не буває. Тому, коли очуняв, перелякався не на жарт. Тепер вона вже сміялася по-справжньому, вдягаючи на себе усе, що поскидала на підлогу. Схопив штани й Лук’ян, збираючись прожогом вискочити з хати, та вона не дала.

— Куди зараз у такий вітер через ріку? Спати лягай. Завтра попливеш.

Сон охопив миттєво. А відчуття, що голова й тіло зранку стали якимось іншими, приємно здивувало.

— Скажеш матері, усе буде добре, — зранку мовила ворожка, виштовхуючи хлопця за двері.

Те, що відбулося, крутилося у його голові тепер щодня, а наступної неділі, коли стемніло, Лук’ян із завмиранням серця постукав до її хатини, не уявляючи, що казатиме, якщо двері відчинять.

— Сподобалося? — тільки й запитала Вістуня. — Ну, то заходь.

Цього разу все відбувалося зовсім по-іншому, хоча Лук’ян, знаючи, що його чекає, відразу несміливо поліз руками під її сорочку. Сміятися вона вміла. А потім роздягла його і довго натирала якоюсь мастикою, що пахла травами, не дозволяючи робити нічого. Сама ж робила усе, що бажала, подовгу розглядаючи його тіло і граючись ним, аж поки не отримала те, чого бажала й сама.

Відтоді тягло його сюди з неймовірною силою. Та й чого хотіти — ворожка.

Цієї ночі було зоряно як ніколи. Ріка наче спала, і Лук’ян, здолавши зрештою відстань між берегами, тихо, наче миша, пробрався до знайомої хати. Віконце не світилось, але розуміння, що там чекають, міцно оселилось у ньому. Хвилюючись, хлопець підніс руку, щоби постукати.

Тихий свист позаду вколов десь аж під серце, змусивши затерпнути ноги. Це був він. Данило Корж стояв, підперши боки руками, і не встиг Лук’ян збагнути, краще бігти, як дужі руки вхопили його за плечі й потягли, затуляючи рота.

Хлопці волочили Лук’яна слідом за Данилом, який швидко йшов, вочевидь знаючи, куди. Крик таки прохопився крізь їхні долоні, бо той рвучко обернувся і засичав у саме обличчя Лук’янові:

— Тихо, паскудо, бо задушу!

Та Лук’ян продовжував видиратися, втрачаючи останні сили. І тоді дужі пальці охопили його шию. Відразу ж бракнуло повітря. Налилися важким руки та ноги. Губи намагалися зіпати, але це не давало полегшення. Відчуття було настільки ж незвіданим, як і те, що подарувала Вістуня, от тільки на відміну од того, першого, він добре уявляв, що буде далі. Кінець. Смерть.

Дикий жах скував тіло. І тоді рука ворога попустила горло, даючи грудям таки хапнути повітря. І ще раз…

Ні, хапнути удруге Данило не дав, знову стиснувши його горлянку. Здавалося, це триватиме без кінця. І скоро від Лук’яна залишився тільки шмат тіла, ще теплий, у котрому якимось дивом досі тремтіло життя.