Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 91)
— … тиждень із горшків не злазять!
Нарешті всі пересміялися.
— Ну, бачить братва, справи кепські. Ходять по лікарях, ніхто помогти не годен. Беруть ті пʼять тисяч, зверху ще десять своїх і йдуть до Кашпіровського. «Пробачте, — кажуть, — Анатолію Михайловичу, не подумавши наїхали на вас. Пробачте придурків. Візьміть ваші пʼять тисяч назад, а зверху ще десять наших, тільки зробіть так, щоб ми перестали срати». Ну, Кашпіровський гроші перерахував, кинув у стіл, каже: «Гаразд, хлопці, не сріть».
Усі знову затихли.
— Ну, а далі? — не витримала Наталя.
— День не сруть, два…
Операційна знову вибухнула. Сміялися до сліз.
— Тиждень із горшків не злазять, а толку — нуль. Бачить братва — зовсім кранти. Вже бояться йти до нього. Беруть тридцять тисяч, йдуть до Алана Чумака. Кажуть: «Так, мовляв, і так, Алане Івановичу, мали якось дурість наїхати на Кашпіровського, а він, гад, тепер знущається. Поможіть, бо зовсім вже загинаємося». «Гроші є?» — Чумак їх питає. «Ось, — кажуть, — тридцять тисяч». Чумак гроші перерахував, сховав і каже: «Гаразд, хлопці, заряджу вам воду». А вони: «Раптом не допоможе?» То він їм: «Не сціть, усе буде гаразд…»
От тепер вже зірвався справжній регіт. Найгірше виявилося тим, хто був стерильний і не мав змоги триматися за живіт. Коли нарешті всі заспокоїлися, Медвідь запитав:
— А ми що, оперувати сьогодні не будемо? Чого вони хворого не дають? Ну, вічно резину тягнуть… Наталю, не в службу, а в дружбу, збігай, піджени їх, бо до вечора збиратимемось…
— Сміх-сміхом, — сказав Щур, коли медсестра зникла за дверима, — а я знаю дійсно правдиву історію про Кашпіровського — це зі знайомою моєї дружини сталося. Вона така розгодована була — жах… Кілограмів зо сто пʼятдесят важила. Усе спробувала — жодного результату. Уяви — трагедія. Жінка навіть заміж не може вийти! А тут якраз Кашпіровський зʼявився. Ну, вона всі його сеанси дивилася — ніякого результату. То хтось їй порадив поїхати-таки до нього на прийом. Ну, ви уявляєте собі, як тоді було до Кашпіровського на індивідуальний прийом потрапити? Місяць товклася у Києві по чергах. Купу бабок на хабарі всяким чиновникам вивалила… Нарешті домоглася.
До операційної увійшла розгублена Наталя.
— Де хворий? — тихо запитав її Медвідь.
— Шукають, — так само тихо відповіла вона.
— Як це — шукають?!
— Просто. Ніде немає. Нещодавно ще був, а зараз немає.
— Як це — немає? — обурився Ілля. — Може, до туалету вийшов?
— Та ні, всі туалети обдивилися.
— Ну, може, прийшов до нього хто? Може, від нервів перекурити вийшов? Та що ви, як діти, чесне слово? Хворого знайти не можуть…
— Вони шукають, — переконувала Наталя, — всі, навіть Олег Вікторович допомагає!
Медвідь лише обурено похитав головою.
— Ну, так що там, Сергію Андрійовичу, з цією родичкою?
— Уявіть собі, — продовжував Щур, — баба стільки сил та коштів витратила, схуднути хоче — аж пищить… І ось нарешті стоїть перед отими заповітними дверима, свято вірячи, що зараз… Одним словом, заводять її. Зала здоровезна. А він сидить десь аж там у кутку за столом, що навіть обличчя не видно. Ще й пише. Навіть голови не підняв! Питає: «Що у вас?». А вона: «Так і так, дуже товста, схуднути не можу, все перепробувала…». Він не дослухав і каже: «Жрать надо меньше. Слєдующій». Так її й вивели. У баби у коридорі шок, істерика. Подумати — вона на нього, як на Бога, а він… Так і поїхала додому.
— І що, і все? — тремтячим голосом перепитала Наталя.
— Усе, — відповів Щур. — А вдома приїхала, сіла жерти — не може. Апетиту немає, до їжі відраза. Так і схудла. Заміж давно вже вийшла. На Кашпіровського свого досі молиться.
— Нормально… — перетравлюючи почуте, промовив Медвідь. — Ні, ну як це називається? Він що, озвірів, цей ветеринар? Ну так же ж не можна! Серйозний чоловік, також лікар… Ану, Наталю…
Тим часом увійшов Олег.
— Слухайте, — почав він, — хворого вашого дійсно немає. Пропав! Із кінцями… Дівчата все обдивилися. Надвір бігали…
— Цирк безплатний, — сказав Ілля. — А інші хворі у його палаті що кажуть?
— Вийшов із палати… Далі ніхто не знає.
— Ну… і що робити накажете?
— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Якесь непорозуміння… Втекти у будь-якому разі не повинен…
— А я що, так тут повинен стояти? — розізлився Ілля. — Мені за півтори години на складі треба бути — січкарню забирати.
— Яку ще січкарню? — не зрозумів Олег.
— Апарат такий, — популярно пояснив Голоюх. — Сам бурячиння для свиней дрібнить, щоб руками не різати. Півтонни за годину.
— О Господи…
— Ну, ви міський, не розбираєтеся… — проспівала Наталя. — А наш доктор також поспішає — на похорон.
— До кого? — здивувався Ілля.
— У нього кіт помер…
Медвідь мовчав якусь мить, а потім несподівано здер рукавиці та, кинувши їх на підлогу, пішов із операційної.
— Ти куди? Ілля Петрович! — не зрозумів Щур. — Нам що, також можна розходитися?
— А що ж іще! — зірвався Медвідь. — Кіт накрився, а ти мовчиш… Так би до вечора твого ветеринара шукали!
— До чого тут мій кіт? — не зрозумів Щур.
— Ну, Гриневич його лікував?
— Лікував… і клізму робив…
— І що після того?
— Здох…
— А ветеринар що сказав?
— Що я сам повинен розуміти — медицина не всесильна…
Перші жовті листки вже лежали під деревами, а кругом яскравіли чарівні осінні барви. Стояла тиха тепла погода, хоча час від часу зривався достатньо відчутний вітерець, що здіймав вихор пилюки на дорозі, а потім так само несподівано кудись зникав.
— Гарне місце, — сказав Олег, розкладаючи шампури на мангалі, в якому вже тлів яскраво-червоний жар.
— Тут влітку народу — тьма, — пояснював Голоюх. — На річці рибалять, загоряють. А от восени та ще й у будень нікого.
— Застряг шеф, — сказав Олег.
— Шарманку вибирає…
Ольга з Людмилою підійшли, нагулявшись.
— Ну що, мужчини, — запитала Люда, — коли куштуватимемо? Дуже вже смачно пахне…
— Це дим, — сказав Тарас. — Мʼясо ще не почало готуватися. Однаково Медвідь ще не приїхав.
— Та он, їде! — вигукнула Ольга.
«Нива» підʼїхала і зупинилася. Вигляд завідуючого, що виліз із машини, був не надто задоволений.
— Привіт іменинникам, — сказав він.
На обличчі Іллі зʼявився натуральний подив, коли побачив Ольгу.
— Приємно вас тут бачити, незрівнянна пані Ольго…
— Ото вже не чекали… — посміхнулася вона.
— Дійсно, не чекав, — не став заперечувати Ілля. — Але воно й на краще. Бо сьогодні цілий день виключно неприємні сюрпризи. Хворий мало не з операційної втік, січкарню не купив…
— Чому? — здивувався Голоюх.