Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 41)

— А я що — винна, що теперішня хлорка не пахне? — буркотіла Соня.

— Та я ж навмисно лишала вам ще стару, радянську, смердючу — для комісій. Де вона?

— Висмерділася вже…

— Боже, як маленькі діти…

Малевич, пробігаючи коридором, побачив Голоюха.

— Тарасе Васильовичу, стій, не жени! Забув сказати тобі — дуй на прийом. Савчука до мене терміново. Ну, ти ж розумієш, щоб нікому раптом на очі не потрапив — бо обовʼязково щось вичудить. Хворих судинних викликав?

— Так.

— Словом: контролюєш поліклініку, й у кабінеті щоб порядок був.

Голоюх мовчки попрямував до виходу.

— Олег Вікторович! — зав зазирнув до ординаторської. — Олег Вікторович, будеш на підхваті, гаразд? У тому смислі, що тобі ще відчитуватися немає за що, а я буду весь задіяний. Тобто вся служба на тобі — якби хто поступив…

Малевич відчув погане, коли двері реанімації на тому кінці розчинилися і Наталя швидкою ходою попрямувала до них.

— Миколо Прокоповичу, доктор просить вас. Із хворим погано.

— От чорти… От щастя…

Розпачливо хитаючи головою, Малевич рушив за нею.

Щойно Голоюх розчинив двері кабінету, з перевʼязочної зʼявилася Валентина.

— Доброго дня, доктор! — розпливлася медсестра у посмішці, скидаючи маску.

— Доброго… Тут усе гаразд?

— Звичайно.

— Папери на місці?

— Аякже. Картки також вибрала. Он, купа на столі лежить.

— Винеси.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Куди хочеш. До будь-якого кабінету, який не перевірятимуть.

— Навіщо?

— Валю, ти вже скільки років працюєш? Скажуть знайти — от і підеш «шукати». Це вважай, півгодини виграних. А там обід — і по перевірці. Думати треба, а ти лише по ногах тупцюєш.

Зробивши ображене обличчя, Валентина загребла картки і вийшла.

— А де Савчук? — крикнув Тарас їй навздогін.

— А де ж йому бути? Направлений до завідуючого. Хіба не правильно?

До кабінету постукали. Голоюх відгукнувся:

— Заходьте, прошу.

Увійшла бабуся років сімдесяти, принаймні на стільки виглядала.

— Доктор, живіт мене турбує, вже тижнів три.

— Блювоти не буває?

— Та ні…

— У туалет «по великому» як?

— Бог милував, добре…

Тарас проглянув її картку, в якій на цей момент були зібрані вже всі обстеження, зроблені хворій упродовж двох днів — всі знаходилися у межах норми. Потім він поклав хвору на тапчан і обстежив живота. Погляд його говорив при цьому: «Чого ж ви хочете, бабусю? Усе в вас добре… Що ж воно болить?». Нарешті хвора сіла й почала заправлятися.

— Ну що, бабцю… Хірургічних захворювань у вас немає. Направлю вас до гінеколога і гастроентеролога.

Валентина тим часом завела до перевʼязочної якогось хворого з перебинтованою рукою і тепер кликала лікаря дивитися.

— Ну що… Промий перекисом, потім насухо і постав дімексид.

— А оце нічого? — вона показала на підозріле місце у рані.

— Нічого, — відповів Тарас, нахиляючись до руки. — Завтра саме відійде.

Тут її тапочка знову наче ненавмисне стала носком на його масивний «шкрабан». Голоюх витяг ногу і почув позаду:

— Пробачте, доктор, я не хотіла…

— Отже так, бабусю, — промовив Голоюх, сідаючи. — З наших позицій ви здорові. Потрібно обстежитися у…

— Так я була вже! І в аніколога, і в гастро… ролога… І всі кажуть, що здорова…

— Гм-м… — замислився Тарас, знову вивчаючи картку. — Дійсно… Ну, тоді давайте ляжете до нас у хірургію для більш повного обстеження. На кілька днів?

— Доктор! — стара несподівано змовницьки нахилилася до нього. — Доктор… От усі на мене дивляться, і ніхто нічого не знаходить… А чи не може бути такого… щоби я… Навіть питати соромно, ви ж такий молодий…

— Ну-ну, — підбадьорив Тарас, — чого не може?

— Щоби я… — бабця нахилилася ще ближче, — була… беременна?

— Ну, знаєте, — розгубився Голоюх, — вам краще знати — може це бути, чи ні.

— Отакої, — здивувалася бабуся, — я ж не дохтор!

— Бабусю, — повчально промовив Тарас, зазираючи на титульний листок картки, де стояв її рік народження — 1931, — якщо жінка не перебуває ні з ким в інтимних стосунках, то вона і не може бути, — він також нагнувся до неї, — вагітною…

— Так я, — здивувалася бабця, — наче і не перебуваю у антимних… Але діду мому часом дур ще у голову бʼє!

— Бабцю, — сказав Голоюх, — я гадаю, цього бути не може, їдьте додому, а завтра зранку збирайтеся і сюди — лягати. Ось ваше направлення, будемо розбиратися, що і чому.

Бабця вийшла, залишивши здивованого лікаря.

— Валю, ти береш перевʼязки, чи ні? — схаменувся Тарас, глянувши на годинник.

— Доктор… — знову «проспівала» вона. — А от ходіть сюди. Може, цю плівку зі столу зняти? Вона така пожмакана… Комісія приїде — все кругом вилизано, і доктор у кабінеті такий весь… А плівка геть негарна… Ось і дірка посередині, дивіться…

Палець хижо націлився, куди належить.

Тарас підійшов до столу, нахиляючись над діркою, і одночасно підбором свого здоровезного шкрабана став медсестрі на ногу. Валентина тільки хапнула повітря, розплющивши свої і без того широкі очі до неможливості.

— Дірка? Де? Ось ця? — Голоюх байдуже скривився. — Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів… Будь ласка, заходьте.

Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на пʼяту, з перевʼязочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.

У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.

— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.

— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.