Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 33)

Вона ледве тягла величезний целофановий пакет, набитий продуктами. Зверху стирчав батон. Обличчя Люди при вигляді чоловіка посів переляк.

— Що… Що сталося?! Чому ти так дивишся? Чому ти машину кинув не зачинену? Що сталося?!

— А… хт-то т-там? — ледве витиснув із себе Тарас.

— Людмила з чоловіком заїхали… По дорозі з курорту. А що сталося?

— Дзвони на «швидку», терміново… — безсило промовив Голоюх, сідаючи на сходи.

— Це завал! — обурювався Медвідь. — Вони ще навіть не починали! Шлунок відмили, а в операційну не беруть. З розуму посходили? Дві години товчемося… Зараз іду до Щура сваритися.

Ілля відкрутив кран, щоб напитися, але тут двері розчинилися і вскочила перелякана Наталя:

— Бігом до нас! Доктора нашого бʼють!

Вони дременули коридором під здивованим поглядом травматологічної чергової, що визирнула з маніпуляційної.

Картина, яку застали хірурги, не радувала. Щур остовпіло застиг у дверях ординаторської, притискаючи до носа марлеву серветку. Адлахович нервово курсував по палаті та мовчав. Жінка хворого злякано притислася до стіни палати.

— Що у вас відбувається? — запитав Ілля.

— А ось… Зовсім розійшовся! — Наталя схлипувала. — Систему видер, мене штовхнув… Доктора вдарив.

— До міліції дзвонили?

— Другий раз уже.

Лікарі підійшли до Адлаховича, який при вигляді двох здорових чоловіків дещо принишк.

— Сядь… — просичав до нього Ілля, — і закрийся. Зрозумів?

— А що, я маю право на лікування, як хочу… — знову почав той. — Мене з приступом привезли!

— Зараз тебе вивезуть без приступу. А поки що сиди тихо.

— Що?! — знову почав Адлахович. — Та я завтра на девʼяту в «білому домі» буду, я розберуся там…

У коридорі зʼявився наряд міліції у тому ж складі.

— Забирайте, — сказав Ілля. — Дивіться, що тут робиться! Ми другу годину не можемо операцію почати.

— А він знову внизу впаде і «вмиратиме», — сказав Панчишин. — Не дай Бог що, потім…

— Якщо не забираєте, — промовив Ілля до капітана, — я викликаю головного лікаря і він виходить на адміністрацію, просто зараз.

— Давайте… — махнув рукою Панчишин.

Сержанти статечно взяли Адлаховича попід руки і, міцно тримаючи, повели до виходу. Він впирався ногами і кричав. Їм стало важко.

— Пустіть! Пустіть, я сам піду! — кричав Адлахович.

І, щойно вони попустили, схопився за двері палати.

— Сам піду! Але спочатку нехай доктор мені руку подасть, що не ображається. Що з миром розходимося… Інакше не піду!

Він тримався за двері намертво. Сержанти розгубилися. Відчувши перспективу близького закінчення пригод, дружина Адлаховича засвітилася радістю і підскочила до двох колег Щура, про якого ішлося.

— Ой… — погляд її світився щирими почуттями. — Та нехай вже йому дасть руку, ну, чого він так…

Близьку розвʼязку відчув і капітан Панчишин, який чимдалі більше нервував. Зазирнувши до ординаторської, він примирливо промовив:

— Та ладно вже, доктор, дайте йому руку — і ми пішли.

— Ви що, взагалі з розуму посходили? — не витримав той. — Ну він, зрозуміло — на ґрунті пияцтва гайки погубив. А ви?

Олег із Іллею лише роззявили роти, не здатні збагнути, що все це дійсно відбувається. А «терорист», зрозумівши, що вимоги його виконувати наче як не збираються, ще міцніше вхопився за двері та промовив:

— Ні хріна-а… Стріляйте! Нікуди не піду! Завтра всіх на вуха поставлю…

— Гос-споди-и… — несподівано заволала дружина Адлаховича, притискаючи руки до грудей. — Та ви люди, кінець-кінців, чи не люди? У вас є серце, чи ні?! Ну що вам варто вийти і людині руку подати?

Побачивши, що сержанти в даний час не виявляють до нього агресії, Адлахович знову схопився за серце і, добрівши до ліжка, впав, імітуючи повне безсилля.

— Дівчата… дайте води напитися… — попросив Панчишин. Він був якийсь червоний. — Дайте води, бо щось…

Капітан схопився за стіну. Наталя з санітаркою підбігли до нього, взяли попід руки і поклали до тієї ж палати, на сусідню з Адлаховичем койку. Наталя міряла тиск.

— Доктор! У нього двісті сорок на сто сорок!

— У кого, у Адлаховича? — незворушно запитав Щур, не підводячись із дивана в ординаторській.

— Та ні, у капітана! Гіпертонічний криз!

— Роби кардіограму…

Анестезіолог став на ноги і посунув до палати. Тепер пʼяниця та міліціонер лежали на сусідніх ліжках. При вигляді капітана, якого рятували поруч, Адлахович принишк і лише спостерігав. Сестра ладнала нову крапельницю.

— Усе, — сказав Ілля. — Більше ми чекати не можемо. Ідемо під місцевою анестезією. Пішли!

Зачинивши за собою двері, лікарі сунули коридором злі й мовчазні.

Стогін почувся ще здаля. Тупотіння і глухі поштовхи свідчили, що когось піднімають на ношах сходами до хірургії, такими ж вузькими, як і до реанімації. Ілля з Олегом пригальмували в холі.

— Ще цього бракувало сьогодні, — пробурмотів Медвідь.

Двері розчинилися, і перед ними зʼявилася дружина Голоюха, яка розмазувала сльози з косметикою по обличчі.

— О… Люда, що сталося? — тільки й вимовив Ілля. — З Тарасом?

Проте наступним у двері протискався сам Голоюх. Він і тяг ноші спереду — на хірургові у буквальному розумінні не було обличчя.

На ношах несли потужної статури чоловіка. Він лежав на животі, зі спущеними штаньми. Задницю потерпілого делікатно прикривав шмат простирадла, який фігурно вирізали ножицями. Цей клаптик тканини був приколотий до дупи виделкою, яка стирчала по саму ручку.

— Оба-на… — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — А… що це?

— Чужо… рідне тіло… В дупі… — витираючи піт, промовив Голоюх.

— Нормально… — промовив Ілля, повертаючись до Олега і шукаючи у нього співчуття. — Скільки працюю, такого ще бачити не доводилося.

За ношами ввійшла ще одна заплакана жінка.

— Ну, гаразд, — сказав Ілля, — раз приніс, то вже й витягай це чужорідне тіло, а ми з Олегом Вікторовичем ідемо грижу оперувати.

— Ні!!! — несподівано загорлав той, хто лежав на ношах. — Ні! Тільки не він! Не дам! Нехай хтось інший…

І він викрутив руки назад, захищаючи долонями ручку виделки, що стирчала догори.

Двері ординаторської розчинилися, і середній та молодший медперсонал повиходив. Залишилися лікарі. Малевич посідав звичне місце, роздаючи завдання колегам на новий день. У кутку біля столу Беженара скромно примостилася Ліда.

— Так… — завідуючий переглядав історії нових слабих. — Це, звичайно, цікаво… То кому писати хворого з виделкою? Оперував, згідно із протоколом, Медвідь…

Ілля з Олегом лише посміхнулися.

— Зараз до нас із реанімації переведуть ще одного хворого. Прізвище — Адлахович. Вночі поступив туди. Інфаркт у нього не підтвердився. Тепер скаржиться на болі в животі. Я в курсі, що він був напідпитку, дебоширив. Але справа у тім, що у нього дійсно є каміння у жовчному міхурі, щойно УЗД зробили. Нікуди не подінемося, мусимо брати. Хворий, звичайно, не подарунок. Алкаш зі стажем, без певного роду занять. Коли тверезий — вештається по вокзалу, тараньку до пива продає. Скандальний тип. Хто лікуватиме?

Запанувала тиша.

— Ну, добровольці…