Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 102)

Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.

— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.

Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.

— Що поробиш, Валентине Івановичу… — сказала вона. — Доведеться зайти.

Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.

Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.

— Це мій тато, — сказала Ліда, — Володимир Миронович. А це…

— Знаю, — перебив той, — ми вже всі давно знаємо, який чудовий лікар Валентин Іванович, її шеф і так далі…

Господар трусив руку гостя, щиро запрошуючи до столу, де Лідина мати вже розставляла нехитрі сільські страви.

— Як доїхали?

— Нічого, дякую, — оговтавшись, відповів Беженар. — До повороту взагалі непогана дорога.

— А ви що, мали якісь справи в області?

— Уже впорався, — відповів Беженар. — Ось, зробив маленький гачечок — вашу Ліду підвіз, а тепер назад.

— Нічого собі маленький! — здивувався батько. — Я вам бензинчику віллю в бак, коли їхатимете.

— Ну що ви! — обурився Беженар. — Це дрібниці. Обовʼязок честі, так би мовити, ученицю підвезти. Вона у вас молодець.

Лікар ніяково замовк.

— Усе, Валентине Івановичу, сідайте, — клопоталася мати, ставлячи на стіл тарілку з паруючими сардельками. — Зараз я подивлюся, як ви «полюбляєте добре поїсти». Наливай, тату… Може, щось міцніше?

— Ні-ні! — замахав руками Беженар. — Я за кермом. Ще назад їхати. Вибачайте, це вже без мене.

— Шкода, — засмутилася мати. — Ну, тоді за ваше здоровʼя. Це наше, виноградне. Самі робили. Я вам із собою дам, вдома скуштуєте.

— Оце підходить, — погодився Беженар. — Вдома обовʼязково. А тут Лідочка мені водички наллє…

— Тобі яку? — запитала та, простягнувши руку до пляшок. — «Лимон», чи…

Мати злякано вирячилася на дівчину, але було пізно. Ліда почервоніла і замовкла, опустивши очі. Батько лише нерозуміюче переводив погляд з лікаря на дочку і назад. Беженар уже встиг наколоти сардельку на виделку і тепер тримав її у піднятому стані, не розуміючи, як вчинити — відправити до рота, чи покласти на тарілку. Вони зробили у цій ситуації найгірше, що тільки можна було, — подивилися одне на одного. А батько з матірʼю у цей момент, заклякнувши, дивилися на них. Беженар мовчки поклав виделку з наколотою сарделькою на тарілку і спер на край столу пальці, що виглядали не менш переконливо, ніж ті самі сардельки.

— Лідо, — нарешті промовила мати, — як це…

Голос її здригнувся, і вона так і не змогла договорити фразу.

— А так це… — відповіла дівчина. — Ми давно вже з Валентином Івановичем на «ти».

— А ч… чому? Ти ж…

Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.

— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло… — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.

— Нічого, все гаразд, — відповів той.

— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася…

— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.

Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. Їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.

— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?

— Як хочеш… — знизавши плечима, погодився Беженар.

— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?

— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.

— Люди… — тільки й змогла вимовити нещасна жінка. — Л-лю… ди…

Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.

Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.

Беженар мовчки подивився на Ліду.

— Я дійсно випадково… — голос її тепер уже здригнувся.

— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер… Може, мені поїхати просто зараз?

Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!

Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!

Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.

Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь змʼяклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.

Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а потім крикнув:

— Давай сюди горілку або коньяк!

Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:

— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!

Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.

— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!

Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли зʼявилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну інʼєкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.

Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.

— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.

А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.

Хворого — худого чоловіка пʼятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».

— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.

— Ніхто ще не дивився? — запитав той.

— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.

— Як завжди… — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.

Хворого завели і поклали на кушетку.

— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.