Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 69)

Лікар тепер слухав мовчки, похмуро дивлячись на свого пацієнта.

— Назаре Григоровичу, — вів далі той, — Існує традиція, що вдячні пацієнти часом роблять своїм лікарям подарунки. Сподіваюся, ви мене не образите і приймете мій.

Борис посунув до нього сумку.

— Що це? — здивовано промовив той.

— Це комп’ютер. Гарний потужний комп’ютер.

— Ви з глузду з’їхали?! — У лікаря очі полізли на лоба. — Це надто дорогий подарунок, якщо вже на те пішло!

— Виявляється, на цьому світі взагалі все надто дороге, — сказав Борис. — А мені він більше не потрібен. Не турбуйтеся! — Він підняв руку, перериваючи можливі заперечення. — Не з тієї причини, що час збиратися туди. Просто я вже награвся.

Він підвівся і під здивованим поглядом лікаря заніс сумку в сусіднє приміщення, двері до якого відчинялися просто з кабінету.

— Не зрозумів, — ніяково промовив лікар. — Ти що, для цього приходив?

— Для цього також, — відповів Борис. — Але в основному…

— Та кажи! Що, виникли якісь проблеми? Чому ти не починаєш з них?

— Я… — Борис затнувся. — Я… навіть не знаю, як почати… — він знову сів на свій стілець, охопив голову руками. — Я розумію, ви скажете, що я з глузду з’їхав…

Борис відчув, що йому не стане духу розпочати розмову на цю тему, хоч задля неї він і наважився на цей, уже останній, візит сюди. Він зробив рух, щоб підвестися.

— Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! — Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. — Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?

— Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…

— От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…

— Справа не в тому… — перебив Борис. — Лікарю… У мене змінилися обставини…

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Я… не можу зараз померти…

Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.

— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!

Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:

— Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…

— Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!

Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.

— Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…

— Я розумію, — після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. — Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…

Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.

— Лікарю, — мовив нарешті Борис. — Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?

Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.

— Це я можу, — відповів лікар. — Звичайно.

Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям — на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.

Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.

— …Твою ж мать… з помічниками…

Це було сказано спокійно і водночас розпачливо. По столі розкотилися таблетки двох видів — кругленькі блискучі, жовтавого кольору та рожеві довгасті з вибитими кількома літерами, якщо придивитися. Вигляд ліків красномовно свідчив про те, що принаймні один із препаратів, які містилися у коробочці, був не тим, що позначалося на етикетці.

Можейко мовчки дивився у стіл, знаючи, що зараз почує.

— Миттю до фармакоуправління, — крізь зуби видихнув майор. — Відразу телефонуєш сюди по мобільному. Не їдеш, а телефонуєш! Міг би й дорогою сюди це зробити…

Можейко мовчки вийшов за двері, а майора знову обсіли докучливі думки. Арешт Хакера як комп’ютерного злодія з огляду на обставини втратив актуальність. Затримання ж його як кілера, який тримав у страху місто, також уже не мало того сенсу, того значення, що спершу. Адже всі його жертви виявились кримінальними елементами різного ґатунку. Таким чином, низку вбивств, скоєних безпосередньо ним, можна було розглядати як свого роду кримінальні розбірки і з чистим сумлінням не лізти зі шкіри задля їх розкриття. Але… Попри все, існував ще один нюанс. Напевно, Кобища просто не бажав сам собі зізнатися, відкрити очі на факт, що той, кого називали Хакером і хто, незважаючи на обидві згадані обставини, все-таки цілком вписувався в рамки такого поняття, як злочинець, упродовж усього слідства тільки й робив, що товк його, Кобищу, носом у багно, а всі, хто був поруч, за цим спостерігали. Слідчий уперто не бажав розглянути вкрай неприємний варіант: можливо, саме це змушує його робити ще одне зусилля в надії на успіх.

Скільки потрібно чекати? Що там: відразу скажуть, що це за ліки, чи доведеться мучитися, поки з ними робитимуть якісь процедури? А може, припущення, що звідси потягнеться ще одна нитка до Хакера, — одна з його багатьох помилок у цій справі? До того ж десять проти одного, майор це розумів, що цього хлопця давно вже немає в місті.

Хай там як, Кобища впав на своє місце і схопив трубку телефону.

— Сердюк? Ти? Добре.

Обличчя майора, здавалося, ожило.

— Де ти? Зрозуміло. Розшукай Величка і будь напоготові, щоб я знайшов тебе в будь-який час. Нічого, поки що нічого. Але все можливо. Так, Можейко зі мною… Що?! Спецназ? Ми вже третій місяць зі спецназом їздимо… Сьогодні ти будеш за спецназ…

Трубка лягла на апарат. Останні дві фрази за критичного підходу навіть із власного боку могли свідчити про те, що майор явно перепрацював, а скоріше просто вже не вірив у можливість такої жаданої зустрічі з кілером на прізвисько Хакер.

Вони сиділи в тій частині кабінету, що виходила на підсобку, перед комп’ютером. Тепер уже Борис відчував приплив жару. Вилоги його плаща були розкинуті, а комір куртки розстібнутий. Його пальці ще раз натисли клавіші. Екран блимав, видавав нову інформацію. Лікар сидів поруч перед монітором, охопивши рукою підборіддя і трохи схиливши голову.

— Ось так, лікарю, — сказав Борис. — Чи могли ви подумати, що все це закрутив один із ваших пацієнтів? Усе це мені вдалося зробити перед тим, як піти. Тепер кінець. Хакер виконав свою місію. Час забиратися з арени.

Лікар мовчав, вражений почутим, і не знав, що сказати.

— Ви б знали, Назаре Григоровичу, скільки я передумав, уявляючи, як скінчиться моє життя! Але в найхимерніших фантазіях не вдалося б передбачити, що до фінішу доведеться пройти такий шлях.

Замислено провівши рукою по краю монітора, торкнувшись клавіш, Борис вибив одним пальцем кілька літер і криво та гірко посміхнувся. В кутику екрана з’явився напис:

Виглядав він жалобно.

— І я б, повірте, пішов, — продовжував Борис, — тихо та цілком умиротворено. Якби не та обставина, про яку я вам казав. Це… — голос його здригнувся, — це надзвичайно важко… Коли я вперше усвідомив, що жити залишилося недовго, здавалося, важчого вже бути не може. Насправді виявилося не так. Відчуття, що ти повинен залишити власну дитину, навіть не побачивши її, що вона ростиме, позбавлена твоєї допомоги, твого захисту… І що нічого неможливо зробити…

Голос пацієнта виразно тремтів. Обличчя було бліде, навколо очей позначилися темні кола. Він не міг знайти місця рукам, які щойно досить вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.

— Назаре Григоровичу…

Лікар уже стояв, відвернувшись, дивлячись у вікно.

— Назаре Григоровичу… Що-небудь… Хоч кілька років… Ну, щоб… щоб вона хоч трохи зміцніла, стала на ноги… Я вас благаю…

Так, ніби він сам був його хворобою.