Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 52)

Він особисто нічого не мав проти Карповича. І дискомфорт, який виникав у майора, коли йшлося про цю людину, був пов’язаний лише з одним — Птеродактиль являв собою якусь таку, ніби на порядок вищу, одиницю, у багатьох відношеннях закриту для перевірки з його боку. Можливість оцінити, що він там виробляє, на жаль, була практично нульовою. І це в умовах витоку інформації…

Кобища чітко усвідомлював, що відслідкувати його комп’ютерні інтриги практично неможливо. Діяльність будь-кого — приміром, Сердюка чи Величка — легко контролювалася в разі потреби, а Карпович за бажання запросто міг мати свої таємниці — великі й маленькі. Міг навіть вести якусь свою лінію в разі, наприклад, незгоди з лінією керівництва. Перевірити його ніхто не міг. Навіть ті ж таки Можейко чи Величко, які регулярно сідали за комп’ютер, були лише слабенькими користувачами.

Майор давно вже вивідував про нього. Закінчив політех із відстрочкою від військової служби, потім спробував «відмазатися» від армії, але невдало. І ось, за збігом обставин, він тут — на якомусь напівофіційному положенні. Його цінують завдяки таланту, який важко заперечити. Один із найпотрібніших працівників управління, якщо брати не по чинах, а по суті. Такий собі комп’ютерний слуга «принеси-подай» самого начальника. Його протеже у цій справі. Існував лише один шлях зловити його у разі, якщо той дійсно веде якусь подвійну гру. Усі його походеньки у віртуальному світі стосуються конкретних речей і людей у реальному: знайти невідповідність, підловити його тут, зі свого боку, якщо вже там нема кому. І це знову-таки лише у випадку, якщо підозри мають під собою ґрунт.

— До вас можна, патроне?

Таке неофіційне звертання міг дозволити собі Віктор Можейко. Його голова і з’явилася у прочинених дверях. Трохи ніби сором’язлива посмішка, а також силует Сердюка позаду говорили про те, що йтиметься не про справи.

— Та заходьте, заходьте вже обидва! — запросив Кобища. — А от чого ви досі товчетеся тут? У вас що, жінок немає?

— А ви? — несміливо перепитав Сердюк.

— Я вже старий.

— Ну-у! — обидва вигукнули в один голос. — Усі комісари поліції з відомих стрічок якраз вашого віку.

— А подивіться, що поза роботою витворяють! — підтримав колегу Сердюк.

— Не знаю, — посміхнувся майор, — я таке не дивлюся.

— А даремно, патроне, — під’їжджав на кривій козі Можейко. — Взагалі наш брат коп мусить спілкуватися не тільки на роботі. Так зміцнюється колектив, покращується взаєморозуміння.

Можейко виразно штовхнув ліктем Сердюка.

— Так, я згоден, — пробурмотів той. — Івановичу, ми тут… Словом, ну, маємо до вас розмову, так би мовити, неофіційну…

— Так, запрошуємо вас десь так сісти… Та хіба ми часто збираємося?

Кобища зітхнув, глянув на годинник і промовив:

— Ну гаразд. К-копи…

Він вочевидь симпатизував цим хлопцям, які в свою чергу, Кобища це бачив, поважали його і були раді, що роблять одну з ним справу. Тому, напевно, не раз упродовж останніх тижнів відчував дискомфорт, оскільки змушений ставити їх в один ряд з усіма тими, кого знав менше.

У кафе було доволі затишно, і вони влаштувалися в одній з кабінок. Випили по чарці.

— То що… копи? — з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх.

— А чого ви підколюєте? — наче образився Можейко. — Як не назви — усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу.

— А слово «мент» мені однаково не подобається, — додав Сердюк, — хоч його вже і прийняли до широкого вжитку.

— Ну гаразд, — погодився майор. — То про що тут мало йтися?

— Розумієте… — Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати.

— Кажи, як є, — знову втрутився Сердюк. — Не подобається нам Птеродактиль.

— Чому раптом?

— Є підозра, що він і є отим Хакером.

— Овва! Гарно… — промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. — І які ж підстави для такого геніального висновку?

— Це не висновок, а лише підозра, — виправив Можейко. — До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він — лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший — свою. Цілком вірогідно, що Хакер — не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете?

— Гм… Ну а все-таки — докази?

— Прямих доказів начебто, й нема, — продовжував Віктор. — Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він.

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища.

— А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають.

— Ну то й що?

Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив:

— А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили — он, через Сердюкового колегу з військкомату.

— Ну і Господь з ним! Що це нам дає? Той хлопець із рідні що, також Карпович?

— А оце поки що невідомо! — хитро помахав пальцем Віктор.

— Як це невідомо? Ви встановлювали його прізвище?

— Прізвище матері встановили — Загурська. Але її зараз нема, і ніхто не знає, де вона. За неофіційними даними, з черговим своїм кавалером десь у Росії. Хлопець… Ой, як я забув! Він же Толик! Анатолій! Кілька їхніх родичів знають, що він — Анатолій. Так само, як наш Птеродактиль. За описом — худий, високий. А щодо прізвища… Гм… Батько його — словом, ніхто його так до пуття й не бачив. Ще тоді, за Союзу, знали, що є там якийсь. Казали, ніби з Прибалтики. Вона взагалі, мадам Загурська, на ті часи була суперсучасна в усьому — і вбрання, й мужики… Словом, родичі знали, що він наїжджає періодично, що він начебто батько дитини, але не знали прізвища і теде. Може, хто й чув колись, але забув. Загурська взагалі з усіма іншими родичами мало контактувала. Отже, хлопець, цілком імовірно, може мати прізвище батька, якого ми зараз встановити не можемо. Самого Анатолія десь занесло, а разом з ним і його документи.

— А військкомат? — не зрозумів Кобища. — Там ви його за яким прізвищем вирахували?

— Там шукали як Загурського, — сказав Сердюк. — Але це не означає, що в паспорті у нього не може бути іншого прізвища. Дехто з родини свідчив, що батько ніби кілька разів навідувався і хлопець туди їздив. Військкоматівські справи починають оформлятися, коли…

— Стій! — перебив Кобища. — Ви щось таке верзете, хлопці, я вам скажу… Ви що, не могли у військкоматі подивитися фотокартку того Загурського? Вона ж є у справі кожного!

— Та його справи взагалі нема! — вигукнув Можейко. — Вони кажуть — вислали на Донецьк. Він буцімто зібрався туди переїздити разом із тіткою, якою нібито опікувався.

— Ну то туди запит послати!

— А ми вже посилали. Там його справи не отримували.

— Як — не отримували? А де ж поділася?

— Невідомо. Вони їх у таких випадках поштою надсилають. Там не отримували. Рік він був на цьому фіктивному опікунстві, тому й не брали його. А потім справу вислали, і вона десь у дорозі поділася… Таке буває. Ви не розумієте. Там у них бардак капітальний…

Можейко налив із карафки ще по одній і продовжив:

— Патроне, самі хлопці з військкомату кажуть: наше законодавство про військову службу настільки недосконале, що будь-хто може її уникнути. Ви знаєте, до речі, що контингент у нашій армії на вісімдесят відсотків сільський? Не знаєте. Отож. У армію ідуть найбільш забиті сини найзатурканіших батьків. Ви знаєте, що зараз будь-який більш-менш тямущий адвокат може навчити батьків хлопця, як цілком законно уникнути служби в армії? Усе це робиться елементарно. Ось тому й зникають справи під час пересилання і таке інше. Той самий Толик рік «косив» зі своїм опікунством…

— Чекай, а звідки відомо, що воно фіктивне, якщо ви навіть справи його не знайшли?

— Ха! Ми з Сердюком на тітку наїхали, вона злякалася і все виказала. Венгренович Віра Павлівна. Ви ж пам’ятаєте її?

Кобища лише кивнув.

— Толик цей уже більш як півроку невідомо де. Вона гадала, ми його ловимо по лінії військкомату. Це матуся його, ота сама Загурська, все оформила через відповідних осіб, а їй підплатила.

— Стій! — знову зупинив його Кобища. — А в тітки що, також його фотографій немає?

— Звідки? Він до неї взагалі ніколи не заходив. Опікун… Вона бачила його, каже, років зо п’ять тому.

— Ну а Толя цей із матір’ю де живуть?

— Мають квартиру на Пушкіна, — сказав Сердюк. — Але там зачинено. Сусіди кажуть, давно нікого не бачили. Патроне, потрібен ордер на обшук.

— А підстави? — розвів руками Кобища. — Ну а за описом який він — цей Толик?

— Ми ж казали — високий, худий… — похмуро промовив Сердюк. — І окулярами користувався. Все, як навмисно, збігається.

— От що, хлопці, — міркував уголос Кобища. — Треба щось таке вигадати, щоб показати Птеродактиля Ромазановим родичам.