Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 41)

— І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.

XXV. Пастир

Будильник на тумбочці біля ліжка дзвонив довго й настирливо, але в кімнаті нікого не було. Нарешті почулися кроки й увійшов той, хто примусив його замовкнути: чоловік середніх літ, але з помітною сивиною у волоссі, високий та підтягнутий. Спокійний, зосереджений погляд інтелігентної людини. Він провів пальцями по щоках та шиї, перевіряючи якість гоління, яка була воістину бездоганною, та ввімкнув комп’ютер, який розташовувався на столі серед царства книжок і паперів. Картинка на екрані монітора свідчила, що відбувається завантаження, а він знову вийшов до ванної, склав-таки електричну бритву, від якої відірвав будильник, потім зайшов на кухню, зварив кави.

Коли господар маленької квартирки повернувся до кімнати, на екрані вже встановилося постійне зображення. Сівши за стіл, він клацнув кілька разів кнопкою мишки, увійшов до потрібної програми й присунув до себе чашку кави. Проте відпити не довелося. Задзвонив радіотелефон. Він зняв трубку.

— Слава Ісусу Христу! — привіталися звідти.

— Слава навіки!

— Брате Дмитре, це Сергій Панчак телефонує. Не збудив вас?

— Так, я відразу впізнав, — відповів пастир. — Уже давно не сплю. Слухаю вас уважно.

— Я ще раз про те саме, брате Дмитре. Ми радилися і просимо вас включити цей момент до своєї доповіді. Так буде найкраще, все-таки ви — голова єпархії і наше звернення таким чином звучатиме переконливіше.

— Гаразд, — відповів Дмитро, подумавши. — Я, власне, вже беруся до цього. Документ переді мною, зараз внесу відповідні зміни.

— Дякую. А скільки пробуде в нас єпископ, уже відомо?

— Так, учора я мав з ним розмову. Два неповних дні. Завтра після обіду від’їде.

Коли трубка лягла на апарат, одна рука його автоматично потягла до себе чашку з кавою, друга побігла по клавіатурі. Погляд його лише раз ковзнув по табло електронного годинника, що стояв на полиці поруч із книжками. Схоже, він дійсно все встигає.

Сьогодні пастир Дмитро Яновський, незважаючи на те, що вчора ліг близько другої, прокинувся за півгодини до дзвінка будильника. І в цьому не було нічого дивного, оскільки єпископ приїздить далеко не щодня. Він хвилювався, адже це перша така подія за його головування в єпархії. Та хвилювання було б зараз значно сильніше, якби він знав наперед, що сьогодні доведеться зробити. Більше того, він, мабуть, взагалі не заснув би вчора, бо подія, про яку йшлося, враховуючи його переконання, повинна була мати для пастиря набагато більше значення, аніж візит єпископа.

О десятій ранку пастир Дмитро вже стояв у церкві, задумливо спершись на підвіконня, проводжав очима машини, що їхали вулицею, думаючи при цьому про своє. Кількахвилинна пауза, зупинка, щоб зібратися з думками… Аркуші з роздрукованим новим варіантом доповіді лежали у теці, яку він залишив біля вівтаря. Номер у готелі для високого гостя вже було заброньовано, про що його повідомили двадцять хвилин тому. За кілька годин повинні були зібратися інші священики — члени єпархії, щоб вирушити разом до аеропорту.

Він узагалі не думав, що ще колись побачить цього чоловіка, який — складалося враження — зник назавжди, залишивши у його пам’яті прикрі, неприємні спогади, відчуття провини за те, чого, можливо, не зумів зробити. Пастир запам’ятав його серед тисяч інших, що проходили щодня тротуаром вузької вулички під вікнами новозбудованої церкви. Проходячи не кожного ранку, але завжди в одну й ту ж годину, цей чоловік оглядався на церковну будівлю. Оригінальна архітектура будинку, не схожого на православну церкву, обов’язково привертала увагу тих, хто потрапляв сюди вперше. Лютеранську церкву збудували американські місіонери для заснованої в місті громади. Відносно невелика будівля відображала найсучасніші віяння релігійної архітектури Заходу. Більшість людей, які бували тут щодня, переставали помічати доволі високу як для одноповерхової споруди з вузькими вікнами, прямими гострокутними колонами та багатосхильним дахом. Цей же чоловік оглядався завжди. Більше того, проходячи повз огорожу, він сповільнював крок, а погляд його незмінно ковзав по мармуровій табличці, прикріпленій до стіни, на якій значилося:

«Лютеранська церква Христа Спасителя».

Попри всяке бажання пастир Дмитро не міг би визначити, який інтерес викликає в незнайомця цей заклад, але він, безперечно, існував. Одного разу цей чоловік кинув погляд праворуч і все-таки загальмував. Майже загальмував. Якусь мить повагався, навіть торкнувся рукою огорожі. Дивлячись на нього, пастир ладен був заприсягтися, що той збирається ввійти. Він вагався. Але нога незнайомця наче сама зробила крок уперед, а рука відпустила огорожу. Потім удруге. Він так і не ввійшов. Лише озирнувся ще раз, зникаючи з поля зору священика, щоб потім взагалі зникнути на кілька місяців.

Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений.

— Прошу, заходьте, — промовив священик, — я можу чимось вам допомогти?

Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано.

— Я… не знаю, — промовив він, — не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик?

— Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися?

Незнайомець знову завагався.

— Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто…

— Добродію, — перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, — ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди?

— Як ви знаєте? — здивувався гість.

— Дивлюся у вікно, — відповів пастир. — Чомусь запам’ятав вас. Одного разу я бачив, як ви мало не ввійшли, а потім передумали. Гадаю, у вас якісь проблеми, але ви не впевнені, чи можете з ними до нас звернутися…

— Саме так, — погодився незнайомець. — Саме так. Це… так би мовити, проблеми морального плану.

— Церква якраз і покликана допомагати людям вирішувати проблеми морального плану, — сказав пастир, дивлячись йому в очі. — Я був би радий допомогти вам у міру своїх можливостей.

— І ви… можете мене вислухати?

— Звичайно, це мій обов’язок.

— Навіть якщо я далека від релігії людина?

— Перед Богом усі люди однакові. Усі мають право на каяття та примирення з власною совістю, усім відкритий шлях до розуміння Божого слова. Якщо все-таки завітали сюди, то, напевно, не така вже ви далека від релігії людина, як вам здається.

— Можливо… — невпевнено промовив той.

— Ви можете розповісти мені, що вас турбує.

Вони присіли на лаву. Лише тоді незнайомець якось криво посміхнувся.

— Проблеми мої в тім… Як би це почати… Ну, ви, напевно, чули про такого співака — Ігоря Талькова, він загинув на початку 90-х…

— Звичайно, — відповів Дмитро, — маю навіть його записи.

— Справді? — здивувався гість. — Ну то є в одній його пісні такі слова: «Наступает момент, когда каждый из нас у последней черты вспоминает о Боге…»

— Є така пісня, — погодився пастир.

— Це наче про мене, — сказав незнайомець, уперше підвівши очі на священика.

Вони зяяли приреченістю.

— Чому ви вирішили, що знаєте власний кінець? — спокійно запитав Дмитро.

— Знаю, — немов чужим голосом промовив той. — Невиліковна хвороба. Мої дні, як то кажуть, лічені. Погодьтеся, два місяці чи півроку — це не має особливого значення. Головне — це станеться скоро.

— Дні людини відлічені Богом, — заперечив пастир. — Усе в його руках. Ви не можете цього знати. Лікарі часто помиляються, медицина у свою чергу рухається вперед, і засіб проти найстрашнішої хвороби може бути винайдено будь-якого дня…

— Ви не зрозуміли мене, — перебив гість. — Мені дійсно відомо це, і не варто мене переконувати в іншому…

— Отже, ви прийшли для сповіді. Точніше, ви вагаєтеся, чи потрібно вам сповідатися?

— Не зовсім так, — знову заперечив незнайомець. — Те, за чим я хочу звернутися, — не зовсім сповідь… Можливо, швидше порада. Мене що далі, то більше мучить лише один момент у моєму житті. Якби не він, повірте, я б не мав у чому сповідатися. Я б міг спокійно завершити своє життя, не давши собі дійти до тих днів, коли повільно помиратиму на ліжку. Так, мені відомо не тільки, коли буде кінець, а й те, як приблизно все відбуватиметься. Я знаю, що за релігійними канонами самогубство — гріх, але краще вже взяти його на душу, аніж проходити через таке. Пробачте… — отямився він, — я ухилився. Хотів про муки сумління… Вони тим надокучливіші, чим ближче відчуваєш кінець. Зараз я вирішую для себе одну проблему, і щодалі більше вагаюся. Колись, ще до хвороби, усе моє життя зруйнував один чоловік. Просто так, заради власного блага. Я… не знаю, чи зрозумієте ви мене… Це жахливо усвідомлювати! Мені не відомо, за що дароване «щастя» у такому віці здохнути від цієї хвороби, а людина ця, яка заслуговує на значно гірше, залишиться жити! Вона навіть не знатиме, що я помер! Вона не відчує мук сумління за моє зруйноване життя! Ви розумієте це? Ви здатні таке зрозуміти?