Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 34)

Кіт Ірод, який забув уже й думати про зіпсований сирник, який, до речі, так і зійшов йому з рук, згорнувся на ґанку флігеля на сонечку, яке щойно чи не вперше за день з’явилося з-за хмар. Це місце було одним із його найулюбленіших, особливо в другій половині дня. Умостившись зручно на старому килимку, він заплющив очі та вдоволено замурчав.

І раптом відчинилася хвіртка, на подвір’я влетіла страшна зелена плямиста істота з чорною головою, яка тримала в руках щось велике й важке. Страшидло це, гупаючи так, що здригалася земля, летіло просто на нього. Від несподіванки Ірод закляк на місці, втиснувся в килимок і встиг дременути лише останньої миті. Перелякано нявкнувши, він кулею вискочив на найближчу яблуню. А важкий черевик за мить вкарбувався у килимок якраз на тому місці, де він щойно спав.

Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою.

Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав:

— Це він? Це ваші квартиранти?

— Еге… — тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. — Дівчина — та сама… вона…

— А цей?

Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима.

— Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей…

— Де вони? — запитав слідчий.

— Поїхали вже…

— Куди?

— Не знаю, не казали…

— Коли?

— Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде.

Кобища розвернувся й пішов геть.

— Працюй, — сказав він, наче ні до кого, проходячи повз Сердюка.

— Е! — несподівано озвався дід, який нарешті прийшов до тями й навіть зрозумів, хто тут за головного. — Тут вони забули шось! Баба сьогодні прибирала і під столом знайшла… Може, вам треба? — І він зник у хаті, а потім повернувся, тримаючи в руках комп’ютерну дискету.

Обличчя майора висловило все. Він швидко підійшов до діда Федора, схопив дискету й пішов геть. Проходячи біля Сердюка вдруге, він знову промовив йому:

— Працюй!

Але це було сказано вже зовсім іншим тоном.

Риси обличчя Карповича зараз особливо загострилися. У ньому наче стислася якась пружина у той момент, коли чорна дискета зникала в дисководі. За кілька хвилин до цього з нею вже ознайомився дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Генерал Панасюк очікував у комп’ютерній, похрясткуючи за звичкою пальцями. Він трохи відійшов від істерики і вдавав, ніби нічого такого вчора й не сталося.

На екрані з’явилася якась таблиця з незрозумілими написами. Карпович стукав по клавішах, і таблиці змінювалися одна за одною, а він швидко проглядав їх.

— Ну що там? — не втримався начальник. — Що це таке, кажи!

— Антивірусна програма. Перевіряю дискету на наявність вірусів, щоб не занести їх до нашого комп’ютера.

— Та на хріна тобі ті віруси? Я тобі новий комп’ютер куплю! Чого ти жили тягнеш? Дискету давай!

— Зараз буде й дискета, — не змигнувши оком відповів Карпович. — Це лише кілька хвилин…

Панасюк запхав руки до кишень і нервово заходив по кімнаті. Кобища сидів, зіпершись сідницями на один зі столів, і намагався просто не бачити свого начальника.

— Ну ось… А зараз дискета… — промовив Карпович.

Вони схилилися над ним. На екрані блимнуло кілька яскравих картинок, потім з’явилися написи англійською, такі ж яскраві. А потім…

Це був наче мультфільм. Невідомо звідки вилетів незграбний кумедний вертольотик і почав пурхати на тлі якогось екзотичного гірського пейзажу.

— Що це за чортівня? — грізно спитав Панасюк.

— Гра. — Карпович був незворушний. — Комп’ютерна гра.

Потім з неба злетів дракончик з чудернацьким зубатим дзьобом і почав ганятися за вертольотиком.

— А це хто? — з інтонацією цілковитого бовдура запитав начальник.

— Гм… Як не дивно — птеродактиль, — відповів Карпович.

— А на біса воно йому? — не втямив Панасюк. — На хріна за неї животи дірявити? Її що, так важко купити?

— Зараз спробуємо дізнатися.

На екрані знову з’явилися якісь таблиці та символи, а начальник запхав руки до кишень і заходився намотувати круги. Аж раптом двері відчинилися, і Кобищу покликали до телефону. Той ненадовго вийшов.

— Дзвонив Павлюк, — повідомив він, повернувшись. — На дискеті лише дідові та бабині відбитки.

Панасюк мовчки глянув на нього. Нарешті озвався Карпович:

— Ну, що можу сказати… Це комп’ютерна гра. Але… Словом, хтось її зламував. — І побачивши німе запитання на обличчі начальника, додав: — Хтось заходив у робочий файл. Користуватися — це одне, а зайти у робочий файл і змінити програму — зовсім інше. Так ось, хтось туди увійшов і вніс якусь додаткову інформацію.

— Яку?

— Так я відразу не скажу, треба шукати.

— Це може бути дискета, за якою всі полюють? — запитав начальник.

— Чому ні? Взагалі, спочатку варто запитати того Олега з салону продажу. Все-таки робочий файл зламано. Навряд чи ваш «хакер» здатний на це. Можливо, це дискета Маліцького, і він приклав до неї руку, так, задля розваги.

— Ну то розбирайся! — гаркнув Панасюк.

— Я розбираюся, — сухо відповів Карпович, — у міру власних можливостей. Не заперечую, є й кращі фахівці.

— Аякже! — загорлав генерал. — Ці пісні я вже чув! Давайте всі у відставку, всі рапорти пишіть. Нехай стріляють по університетах, по житлових будинках! Нехай газети пишуть, що ми ні хріна не робимо! Гранати хай кидають! Давайте!!! І я піду у відставку! Навчилися, тільки що — зразу… Працюй! Уже їдь туди і труси того Олега. Якщо це не його дискета, забудь про все інше і шукай.

— Добре, — погодився Карпович, — пошукаю.

Матюкаючи подумки мокрий черевик, яким випадково годину тому він вступив у глибоку калюжу, опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк похмуро ходив тими ж вулицями, до тих самих господарів, з якими бачився кілька днів тому. Його шеф, майор Кобища, не бачив підстав думати, що злочинець змінить свій примітивно-ідіотський стиль, і не виключав, що той міг знятися й переїхати буквально на сусідню вулицю, де, можливо, і займається зараз своїми віртуальними забавами. Тому й довелося Сердюкові починати все спочатку.

Приблизно тим самим займався і Величко, працюючи, щоправда, з дещо іншим контингентом господарів житла. Можейко продовжував промацувати транспорт і працювати зі свідками. Експерти давно подали остаточні дані найдовготриваліших експертиз і, на відміну від інших членів слідчої групи, могли вважати свій обов’язок чесно виконаним. Сам Кобища, мозковий центр слідства, не займався нічим конкретним. Те, що сталося два дні тому в інтернет-кафе, наклало на нього важкий відбиток. І не лише з причини невдалого закінчення. Подія вимагала переосмислення і нових підходів до особи того, кого вони вже довго та безуспішно розшукували.

Результати експертиз були однозначними. Відомого у злочинному світі Великого Друзя застрелено з тієї ж «Беретти», що й Ромазана та двох бандитів у квартирі Косовської. І враховуючи той факт, що саме в цей час там же знаходився чоловік, упізнаний за фотороботом, можна було стверджувати, що зробив це Хакер. Причому постріл був професійний: куля влучила у голову — над переніссям. Постріл, що не потребує контрольного. Якщо ж враховувати, що в руці Друзя також був пістолет, яким той — усі знали — користувався майстерно, то це автоматично підвищувало імідж Хакера до невідомо яких меж.

З огляду на це виходило, що він далеко не профан, просто досі грав на публіку. Профі, настільки впевнений у собі, що дозволяє гратися з ними в котика та мишку, балансувати по краю прірви. А от з Друзем він не мав права гратися. Тому й спрацював чисто, виключаючи будь-який ризик.

Після бойових дій в університетських корпусах справа нарешті набула закономірного масштабу. Тепер нею займалася ще й СБУ, в управлінні з’явилися київські специ. Керівництво справою перебрав на себе генерал Панасюк, а Кобища своїх міркувань нікому не нав’язував, тримаючи їх при собі.

Загальноприйнятими вважалися дві версії. Перша: Хакер діяв спільно з Друзем, який здійснював його охорону, прикриття і попри все — так виходило — гідно виправдав довіру. Адже відомий злочинець довго товкся біля входу, даючи йому змогу займатися комп’ютерними справами. А той займався невідомо чим. Усе сталося зненацька, тому в комп’ютері залишилися сліди інформації, з якою працював Хакер і яку не встиг знищити. На загальний подив, це був уривок із твору Льва Толстого. А до інтернету він підключався, аби зайти… на порно-сайт. Для цього варто було вести за собою охорону в особі Великого Друзя…

Друга версія полягала у тому, що Великий Друзь був ворожою стороною і прийшов сюди так само, як і вони, — за Хакером. Двоє людей з того ж угрупування, застрелені Хакером у квартирі Косовської, наче підтверджували це. Підтверджувало таку версію й те, що брати його у приміщенні кафе було незручно, тому й чекав Друзь того ж моменту, що й оперативники: коли він залишить заклад. Потім їхні інтереси схрестилися, що значною мірою полегшило втечу цьому хлопцю.

Обрати з цих двох версій якусь одну було неможливо: більшість свідків розбіглися, коли все почалось. Знайшли, щоправда, заручницю. Вона була на межі нервового зриву. Діагнози струс мозку та контузія від вибуху гранати, як на думку Кобищі, — перестраховка з боку лікарів. Нагляд психіатра, заборона батьків працювати з нею. Нікого не бачила, нічого не пам’ятає. Волочили, стріляли. Те саме небажання співпрацювати зі слідством.