Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 22)
— Ні, я бачила! Я про щось наче нагадала вам. Але ви мені не кажете. Чому? Будь ласка…
— Нічого, справді. — Борис знову спокійно подивився на неї. — Просто я також подумав, що жоден не може гарантувати, що доживе до свого наступного дня народження. Особливо, коли обертається у таких справах. Ну, тебе це не стосується. З тобою все буде гаразд. Я просто впевнений у цьому.
— А… а з вами?
— Усе в руках Господніх, — пожартував Борис. — Якщо перестану займатися кілерством і знайду якийсь спокійніший рід занять, то, мабуть, також матиму шанси.
— А ви дійсно зробили б те, про що мене попереджали? — вона все-таки наважилася запитати це.
— Що саме?
— Ну, ви казали, якщо я викажу вас, то ви…
— Так.
Наталя мусила відвести очі під його спокійним, майже холодним поглядом.
— А ви дійсно збираєтеся покинути цим займатися?
— Дійсно.
— І що будете далі робити?
— Ну, цього я ще не знаю, — сказав Борис. — Чесне слово.
— А чим ви займалися досі?
— Практично тим самим, що й ти. Їздив за кордон і назад. Возив усе — від металевих терток до електрокамінів. Як і багато наших людей.
— А ви… — Вона затнулася. — А ви дасте мені можливість привітати вас із днем народження? Я знатиму, де вас знайти, щоб привітати?
Ця без перебільшення гарна жінка чекала відповіді, а погляд її продовжував муляти його.
— Вибач, я не можу обіцяти того, у чому не впевнений. Принаймні я намагатимуся це зробити.
— Розумію… — Вона знову відвернулася. — Спасибі й на тому.
Наталя мовчки порізала маленький торт. Обличчя її було сумне та замислене.
— А він тобі вдався, — похвалив Борис, скуштувавши. — Я такого давно не їв. Дякую тобі за чудову вечерю. Усе було дуже смачно.
Вона дивилася на нього, слухаючи ці ввічливі фрази, наче хотіла щось сказати. Під цим поглядом Борис ніяково замовк.
— А… це ви правду казали, що… ну, коли побачили мене у цій сукні, що я ніби стала… ну, ніби зовсім іншою і навіть трошки вам сподобалася? — Нарешті висловивши те, що важко давалося, іменинниця відвела очі. З’явився привід ще раз подивитися на неї. І він зробив це, від чого відповідь вийшла цілком щирою:
— А хіба я відмовлявся від своїх слів? Саме так я і сказав.
Борис не встиг навіть подумати, до чого вона хилить, коли Наталя несподівано попросила:
— Тоді запросіть мене… Все-таки сьогодні свято. У нас, правда, немає нормальної музики, але…
— От я бовдур! Міг би й сам здогадатися. Каюся, пробач. А музика зараз буде.
Борис підтяг до себе старий «брехунець», що стояв на підвіконні та був під’єднаний до радіоточки. Перемкнувши пару каналів, він натрапив на музичний. Приємний жіночий голос поздоровляв когось із днем народження, а потім залунала музика. Лірична, мелодійна. Він підійшов до дивана й простяг руку. Вона стала поруч із ним, дуже близько, й поклала руки йому на плечі. Борис знову побачив їхню форму, але тепер зовсім близько. Надто близько. Аромат, який і досі стояв у його пам’яті, знову забив подих. Долоні відчули пружний стан під тонкою та приємною на дотик тканиною. Ледве торкаючись її, вони вловлювали все — і форму її тіла, і тепло. А почавши рух у такт музиці, її тіло, трохи, як йому здалося, напружене, торкнулося його. Він не зміг собі відмовити: нахилив голову, і підборіддя його ледь відчуло її щоку, таку ж ніжну та тендітну, як і під час першого дотику, тільки тепер це відчуття не скінчилося миттєво. Думки почали плутатися.
Це виявилася пісня з серіалу «Бандитський Петербург». Невідомо, хто й для кого замовив по радіо таку змістовну, але досить неординарну пісню, яка саме зараз дивним чином відповідала його власним настроям. І в той час, коли його тіло та руки відчували жінку, що так несподівано опинилася у його обіймах і від якої не важко було остаточно з’їхати з глузду, вуха, попри бажання, ловили слова пісенного тексту:
звучало з приймача. Клубок підкотився до горла. У горлі защеміло, а потім заболіло десь усередині, він навіть не міг би точно сказати де. Раптовий і такий недоречний біль вимагав напруження всіх сил, щоб протистояти йому. Він ще тримав у руках жінку, хвилину тому таку хвилюючу та жадану, але вже не усвідомлював цього.
Музика скінчилася. Жінка, яка щойно була так близько, дивилася на нього ошелешено і навіть злякано. Щось таке вона, мабуть, прочитала на його обличчі, а зрозуміти цього не могла і, відступивши на крок, не знала, куди тепер подіти свої красиві руки з оголеними плечима, які чомусь раптово стали непотрібними чоловікові, щойно готовому з’їхати від них з глузду.
Борис миттєво відвернувся і ступив кілька кроків до дверей.
— Вибач, будь ласка, — сказав він, взявшись за ручку. — Дякую тобі за все. Пробач…
Зачинивши двері своєї кімнати, він ліг не роздягнувшись, і вкрився з головою.
XIV. Мент (продовження)
Після традиційної ранкової наради в начальника управління його попросили залишитися.
«Довбатиме за Ромазанову справу», — подумав Кобища.
І загалом не помилився. Ішлося справді про розслідування двох останніх убивств, які були тепер об’єднані в одну справу. Панасюк вимагав докладної розповіді про стан розслідування.
Говорити довелося довго. Не пропускаючи жодної подробиці, Кобища викладав як факти та очевидні висновки, так і власні припущення з того чи іншого приводу. Генерал практично не перебивав, втручаючись лише тоді, коли його підлеглий вживав якийсь не дуже зрозумілий вираз.
— Н-да… — Начальник пошкріб голову і на якийсь час замислився. — Значить, так. По-перше, хай мені складуть звіт про дані експертиз по всій справі. На першу годину такі дані повинні бути в мене. По-друге, про найменші зміни у ході розслідування, про найменші результати інформувати мене особисто. Це по-друге. Ну, і повинно бути по-третє… Те, що справа на особливому контролі, я не буду тлумачити, ти й сам розумієш. Так от, по-третє. Ти кажеш, він почав різні дурниці на стінах писати…
Панасюк важко замислився, принаймні так це виглядало. Ідею, виношену заздалегідь, він завжди видавав до розробки саме в такий спосіб. Для невтаємничених це виглядало так, ніби він вона народилася щойно. Для довершення ефекту начальник навіть походив по кабінету і лише потім продовжив свою думку:
— Може, це дурниці. А може, й ні. У будь-якому випадку найменший шанс узяти цього ковбоя не можна скидати з рахунку. Мусять бути задіяні всі можливі засоби. Тому в твоїй групі відтепер працюватиме наш програміст Карпович, ти знаєш його. Хлопець без перебільшення талановитий. Багато хто вважає його мало не комп’ютерним генієм. Є така версія, що прізвисько вбивці не випадкове. Можливо, він якимось чином пов’язаний із комп’ютерними справами? Зараз у світі за допомогою кнопок робляться такі злочини, що… До речі, Олексію Івановичу, а які в тебе ідеї стосовно того, що саме шукали наш невідомий і ті двоє? Можливо, і ще хтось продовжує шукати зараз? Історія криміналістики знає багато прикладів, коли інформація коштувала значно дорожче, ніж скарби. Глянь: полишили все — і гроші, й антикваріат… Може, цього Хакера цікавить тільки те, що відповідає його прізвиську? Іноді якась дискета або відеокасета може коштувати стільки, що грошовий еквівалент у двох валізах не потягнеш!
Панасюк замовк, але це не було знаком до висловлювання своєї думки з приводу сказаного.
— Одним словом, Карпович працюватиме в твоїй групі у цьому напрямку. Я йому в загальних рисах пояснив свою точку зору. Він також висунув кілька ідей. Хай діє на свій розсуд, на те він спец. По можливості співпрацюйте.
— Зрозумів, — сказав майор. — Дозвольте йти?
Панасюк кивнув у відповідь.
Остаточні висновки експертиз цілком підтверджували попередні та додавали багато нового й цікавого. Всі постріли у квартирі Наталії Косовської було зроблено з тієї самої «Беретти» з глушником. Це підтверджувала експертиза куль із тіл загиблих. Обидва отримали по дві кулі в грудну клітку і загинули практично миттєво від ушкоджень серця та великих судин. На кінчику ножа, який валявся на підлозі в кімнаті, дійсно було виявлено кров третьої групи, резус-від’ємну. Перевірка документації в дільничній поліклініці показала, що Наталія Косовська мала третю від’ємну групу крові, що дозволяло зі значною імовірністю стверджувати, що кров на ножі була саме її.
Виходило так, що четверо чоловіків мали інтерес до квартири Наталії Косовської через влаштовану в ній покійним громадянином Ромазаном схованку з чимось надзвичайно потрібним. Вийшли вони на неї за якимись ознаками, відомими лише їм, простеживши за всіма Ромазановими нечисленними родичами та знайомими з допомогою хлопців. Імовірно, що після цього один із тих чотирьох бував у квартирі Косовської, можливо, навіть один із них жив там на правах квартиранта. Місце схованки з неї витягли силоміць, після чого двох учасників прибрали. Двоє інших разом із Косовською зникли.
Усі четверо могли діяти разом, після чого або внаслідок суперечки, або як було задумано з самого початку двох прибрали. Не виключено, що діяли дві ворогуючі групи — по двоє з кожного боку або троє проти одного — незалежно одна від одної, і зіткнулися саме цього дня у її помешканні. Могли і якісь відбитки належати сторонній людині — знайомому дівчини, який іноді бував у неї. Тоді кількість учасників розправи автоматично зменшувалася. Встановити це достовірно поки що було неможливо.