Александр Воинов – Відважні (страница 75)

— Товаришу Стременний, підійдіть, будь ласка, ближче, — сказав Воронцов, який в цей час знову розглядав речі фотографа. — От цікава знахідка… Дивіться.

Воронцов розстелив перед собою хусточку Якушкіна і кінчиком леза безпечної бритви обережно відрізав один з ріжків хусточки, з широкого рубчика на стіл випала маленька чорна пілюля.

— Отрута, — сказав Воронцов. — Варто розкусити її крізь хусточку — і негайна смерть! — Він загорнув пілюлю в клапоть паперу і заховав у сірникову коробку. — Ну, Якушкін, тепер ви будете говорити?

Не повертаючи голови, Якушкін краєм ока зиркнув на Воронцова. Він якось згорбився і ще більше постарішав, голова глибоко ввійшла йому в плечі.

— Кажіть же. Я слухаю, — спокійно мовив Воронцов.

— Так, справді, я був зв'язаний з гестапо, — глухо почав Якушкін. — Але тільки як фотограф… Вони не давали мені спокою… Коли я відмовлявся знімати розстріли радянських людей, вони погрожували мені смертю… Тому дехто в місті став вважати мене зрадником! Я болісно переживав це, але не міг вирватися з-під влади гестапо… Та ось прийшли ви, і я вирішив, що цей кошмар закінчився назавжди. Я став активно вам допомагати… Так, я старався завоювати довір'я, мені здавалося, що, викриваючи ворогів, я хоч якоюсь мірою доб'юся цього… Так, я стер ім'я зрадника під нарами… Це було моє ім'я…

— Це все, що ви маєте сказати? — запитав Воронцов.

— Все, — відповів Якушкін.

— Усе до кінця? — перепитав Воронцов, акцентуючи на останньому слові.

— Все до кінця. Ось тільки ще про отруту… Мені подарував її Курт Мейєр з жалю на випадок, якщо партизани схоплять мене як зрадника і я не зможу довести свою безневинність.

— І п'ять хвилин тому вам здалося, що ви цього не зможете зробити?

Якушкін злякано підвів руку:

— Ні, ні, що ви!

— Але ви просили в мене хусточку… Ну добре, добре, — наче повіривши йому, сказав Воронцов. — Пояснення ваші логічні…

Якушкін з полегкістю відкинувся на спинку стільця. Тильним боком долоні він обтер з лоба піт.

Стременний з цікавістю дивився на цю людину.

«Ось і відкрилося друге дно», — подумав він і мимоволі глянув на Воронцова.

Воронцов, перехилившись через стіл, дивився на Якушкіна. І в погляді його було щось таке пильне, напружене, гостре, що Стременний, піймавши цей погляд, запитав про себе: «Чому він так дивиться? Невже тут є і третє дно?»

В цю мить Воронцов підвівся і коротким рухом руки кинув перед Якушкіним якусь монету, вірніше, неправильно обрубаний шматок мідної п'ятикопійчаної монети, вийнятої із згортка.

Побачивши монету, Якушкін відсахнувся. Його розчервоніле обличчя різко зблідло.

— Ну що ж, Якушкін, кінчайте свою гру, — неголосно сказав Воронцов, — людина, у якої друга половина монети, — в сусідній кімнаті. Очну ставку хочете?

— Ні, не треба. — Якушкін вишкірив жовті зуби. Можна було подумати, що він ладен вчепитися в горло Воронцову.

— Товаришу Стременний, — сказав Воронцов, — дозвольте представити: перед вами агент гестапо Т-А-87!

Якушкін рвонувся з місця і тут же безсило привалився до краю стола. «Ось і третє дно відкрито», — подумав Стременний.

А Воронцов тим часом підвівся і, заклавши руки в кишені, зупинився перед Якушкіним.

— А тепер скажіть мені, куди ви поділи планшет, який зняли з бургомістра, коли він лежав непритомний. Ну, знаєте, там, в автобусі, що його ви підірвали протипіхотною міною. В тому планшеті були документи. Деякі з них стосувалися укріпленого району.

Якийсь живий, хитрий вогник мигнув у згаслих очах Якушкіна. Він знизав плечима.

— Навіщо мені було їх берегти. Звичайно, я їх знищив.

— Ні, — сказав Воронцов. — Ви їх не знищили.

— Чому ви так думаєте?

— Ви надто обачливі для цього. Ви знаєте ціну фотографій, картин. Знаєте також, скільки коштують воєнні документи, особливо якщо вони потрібні для майбутніх операцій.

— Дорого коштують, — раптом сказав Якушкін і весь якось напружився, наче готуючись стрибнути. — Ви маєте рацію, я справді знаю їм ціну і дешево не віддам.

— Яка ж ваша ціна? — посміхнувся Воронцов.

— Життя.

— Цього я вам обіцяти не можу. Не від мене залежить. Хочете рискнути — рискуйте.

Якушкін хвилину помовчав. Потім, примружившись, глянув кудись у куток, поверх голови Воронцова:

— Що ж, треба рискнути. — Він простягнув руку до штатива фотоапарата, що лежав на столі. — Дозвольте?

— Зачекайте, — сказав Воронцов.

Він присунув штатив до себе і розняв ніжку на дві частини. Потім обережно витяг з трубки згорнуту фотоплівку.

— Це? — запитав він.

— Так, — відповів Якушкін, важко спершись на стіл. — На ній все чудово видно. Фотографував сам. Подивіться на світло. Оригінали знищені. Берегти було незручно і небезпечно.

Стременний швидко підвівся і через плече Воронцова глянув на негатив. Воронцов передав йому плівку, і він довго й уважно роздивлявся її.

Серед знімків різних наказів і донесень він побачив кілька кадриків, що рябіли позначками і звивистими лініями. Здавалося, зображення в кожному кадрику зовсім інакше. Але досвідчене око Стременного одразу визначило, що це частини одного плану: очевидно, Якушкін фотографував його по квадратах.

— Ну як? — запитав Воронцов.

Стременний задумливо згорнув плівку.

— Надрукуємо — буде видніше, — мовив він і глянув на Якушкіна.

Воронцов кивнув Аніщенку, мовчки наказавши вивести арештованого.

— Ходімо! — сказав Аніщенко.

Якушкін покірно встав і, сутулячись, пішов услід за конвоїром.

— Цікаво, — сказав Стременний, коли двері за ним зачинилися, — яка в нього зараз буде зустріч із затриманим вами агентом. Чи впізнають вони один одного без монетки?

Воронцов устав і пройшовся по кімнаті.

— Так… Так… — мовив він, посміхаючись. — Справді цікаво. Але зустріч не відбудеться, товаришу Стременний.

— Розумію. Ви їх розмістите кожного окремо.

— Скажу вам по секрету, — мовив Воронцов уже серйозно. — На жаль, людини з другою половиною монети ми ще не затримали. Просто Якушкін не витримав психічної атаки. Я його переграв… Тепер, звичайно, ще треба вивідати, хто його помічники і де явки!..

В цю мить хтось несміливо постукав у двері. Воронцов гукнув:

— Зайдіть!

Двері повільно відчинилися. На порозі стояли Миколка і Вітя, скуйовджені і втомлені.

— Ми хочемо піти на фронт!.. — сказав Миколка.

Воронцов помахав хлопцям рукою:

— Заходьте, заходьте!.. Сідайте!..

Хлопці ввійшли і незручно примостилися на табуретці, де тільки що сидів Якушкін.

Стременний дивився на них з неприхованою досадою. І треба ж, щоб саме зараз, коли почалася серйозна розмова, з'явилися ці хлоп'ята з дитбудинку! Навіщо вони потрібні Воронцову? Одіслав би їх краще додому, ніж гаяти час на розмови. Але Воронцов уже цілком зайнявся хлоп'ятами.

— Що ж це ви мало нам усієї справи не зіпсували? — промовив він суворо. — Навіщо вам було лізти в цей підвал?