Александр Воинов – Відважні (страница 66)
— У мене двадцять дітей!.. Двадцять! Ви чуєте?.. Від п'яти до чотирнадцяти років!.. І жодного поліна дров. Це ви розумієте?
— Але в мене ще немає свого транспорту. Лише три дні, як визволили місто. Почекайте трохи. Забезпечу вас у першу чергу… Ну, розберіть паркан, спаліть його. Поставимо новий.
— Паркан! — посміхнулася жінка. — Де він? Я вже не тільки свій паркан спалила, а й п'ять парканів в околиці…
— Вітаю, товаришу Морозов! — сказав Стременний, підходячи до стола. — Як працюється?
— І не говори! — Морозов з надією підвів на нього очі в припухлих повіках. — Ось, Клавдіє Федорівно, прийшла сама військова влада. — Він вказав на Стременного. — Звернемося до неї. Сподіваюся, що допоможе.
Жінка встала і швидким енергійним рухом подала Стременному руку.
— Шухова Клавдія Федорівна. Будемо знайомі. Ось розсудіть нас, товаришу командир!..
— Товаришка Шухова — завідуюча дитячим будинком, — пояснив Морозов, — вимагає від нас всього, що належить.
— Правильно, — сказав Стременний. — Правильно вимагає.
— Не заперечую, — розвів руками Морозов, — але транспорту ще немає. Підвозу не організовано. Треба почекати, перебитися як-небудь…
Шухова подивилася на нього з неприхованою злістю.
— Я то можу чекати, товаришу Морозов, — підвищила вона голос, — я скільки завгодно можу чекати, але діти чекати не можуть! І цього ви ніяк не хочете зрозуміти!..
— А що вам потрібно? — втрутився Стременний.
— Та нічого особливого, — сказав Морозов, — всього дві машини дров.
Стременний вийняв з планшета записну книжку і олівець.
— Будуть вам дрова, Клавдіє Федорівно, давайте адресу.
— Будуть!.. — повторила Шухова, важко опустилася на стілець і голосно заплакала, закривши обличчя руками.
Морозов схопився, підбіг до неї:
— Клавдіє Федорівно, що з вами?
Стременний мовчав, розуміючи, що зараз ніякими словами заспокоїти її не можна.
— Як важко!.. Як важко!.. — намагаючись стримати ридання, казала Клавдія Федорівна. — Сили вже кінчаються… Коли б ви знали, що тут було!..
— Все скоро ввійде в свою колію, товаришко Шухова, — говорив Морозов, незграбно притримуючи її за плечі. — Я радий, що ви живі. Велику ви справу зробили. Продовольством ми вже дітей забезпечили, а дрова сьогодні привезуть. Ну от і добре… А днів через десять приходьте — у нас вже все міське господарство стане до ладу. Побачите!..
Шухова потроху заспокоїлась, витерла сльози і встала.
— Спасибі, велике вам спасибі! — сказала вона, звертаючись до Стременного. — Тягар із серця зняли… Адреса ось тут, на заяві. — Вона показала на папірець, що лежав перед Морозовим.
— Не турбуйтеся, знайдемо, — усміхнувся Стременний. — Ви дуже поспішаєте, Клавдіє Федорівно?.. А то я зараз теж їду — можу вас підвезти.
Шухова кивнула головою і знову опустилася на стілець, непомітно витираючи очі кінчиком хустки.
Не втручаючись, у розмову, вона дивилася у вікно і. видно, думала про щось своє. Та, коли зайшла мова про картини, вона якось пожвавішала і стала прислухатися.
— Ні, я все-таки думаю, що пошукати їх треба, — сказав Морозов. — Якщо, відступаючи, вони в поспіху не встигли їх вивезти, то заховати як слід тим більше не встигли. Засунули на ходу в якийсь старий сарай або на горище, там вони й лежать. А ми не знаємо…
— Чи не думаєте ви, — раптом обізвалась Шухова, — що в цій справі можуть трохи допомогти мої старші діти? Вони в місті кожен куточок знають.
— А дійсно! — усміхнувся Стременний. — Діти в такій справі — найкращі помічники. Було б мені тринадцять-чотирнадцять років, я вважав би за щастя брати участь у такій справі!
Морозов кивнув головою:
— Ще б пак! Для кожного хлопчика це велика честь, але краще таких доручень їм не давати. Ще десь наскочать на міну.
— Що ви! — сказала Клавдія Федорівна. — Ці хлопчики багато пережили. Двоє з них були в партизанському загоні. Що таке міни, їм добре відомо. І все-таки я їм самим таку справу не довірю. Нехай з людьми поговорять, розпитають — і вистачить з них…
— Хіба так, — погодився Морозов. — А я ось що надумав, товаришу Стременний: чи не оголосити нам, що міськрада просить кожного, хто може повідомити що-небудь про місцезнаходження картин, негайно сигналізувати. І взагалі, оскільки картини в місті, допомогти, в міру можливості, їх розшукати.
Стременний на секунду задумався.
— Це добре! Я переконаний — люди відгукнуться… — Він обернувся до Шухової: — А як на вашу думку, Клавдіє Федорівно?..
— Звичайно, кожен зробить усе, що в його силах, — сказала вона. — Ну, вже пора. — Вона встала. — Їхати, то їхати… Товаришу підполковник, а коли ви думаєте прислати нам дрова?
— Сьогодні ж, — відповів Стременний.
— Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.
— Слухаю, товаришу начальник, — прислати не дуже пізно, — усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: — На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.
Морозов рішуче похитав головою:
— Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?
— То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.
— Що ж, і посиджу, — Морозов зітхнув. — Час воєнний. Оперативність потрібна.
— Бач, який став! — Стременний примружив очі.
Морозов усміхнувся:
— Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, — він розвів руками, — нікого немає. Просто біда!
Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка — висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.
Розділ сорок третій
РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ
У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, — гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.
Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток — на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.
У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.
Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.
Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.
— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.
— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.
Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.
— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.
Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.
— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.
— Що треба робити? — запитав Миколка.
— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.
— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.
— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.
— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.