Александр Воинов – Відважні (страница 56)

Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.

Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.

Машина виїхала на площу.

Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько… Який би він був щасливий, коли б міг ввійти у визволене місто… Кожного вечора він повагом виходив з дверей, держачи під пахвою учнівські зошити, щоб вдома, пообідавши і трохи відпочивши, озброїтися олівцем, з одного кінця червоним, а з другого синім, і сісти за перевірку письмових робіт. Синім він безжально ставив двійки і трійки, так сердито натискуючи, що часом ламав олівець, і від цього двійка закінчувалася довгим хвостом — таким, як буває у комети.

Четвірки і п'ятірки завжди були просто, але любовно виписані червоним олівцем.

Шофер трохи уповільнив хід, і ті, хто сидів у машині, відчули гострий запах, що йшов, здавалося, від стін цього будинку — запах заїзду. Вікна нижнього поверху були перекреслені важкими залізними гратами, а над входом ще висіла невелика чорна вивіска, на якій білою фарбою гострими готичними літерами було по-німецьки написано «Комендатура».

— От дияволи, зіпсували будинок! — скарав Громов. — Просто тюрма!

Морозов зітхнув і нічого не сказав. Обігнувши площу, всюдихід виїхав на іншу вулицю — називалася вона колись Орловською. По обидва боки її стояли невеликі будиночки, оточені фруктовими садами; не раз Стременний разом з іншими хлопчиськами чинив наскоки на тутешні яблука і вишні, не раз діставалося йому від господарів, які називали хлопця грозою своїх садів, і це йому дуже подобалося…

Раптом його серце стиснулося, і він до болю прикусив нижню губу. Що ж це таке? Де вулиця? Тепер тут не було ні садів, ні парканів, ні будинків — розстилався величезний пустир… Залишилися тільки кам'яні фундаменти і купи цегли.

— На дрова розібрали, — сказав Морозов, — усе попалили…

Звідси зовсім недалеко до Севастьянівського провулка. Треба лише минути цей довгий пустир, де мов поховано його дитинство, повернути за уцілілу кам'яну трансформаторну будку — і тут, направо, другий будинок за рогом…

На трансформаторній будці намальовано череп і дві схрещені чорні блискавки. Коли Стременному було дев'ять років, він боявся доторкнутися до цієї будки — думав, що його зразу ж уб'є.

— Зупиніть, — сказав він шоферові.

Це було перше слово, сказане ним з тієї хвилини, як вони сіли в машину.

Машина зупинилася, і Стременний, круто повернувшись усім тілом направо, став пильно розглядати одноповерховий дерев'яний будиночок, що виходив боковим фасадом на вулицю. Пообіч невисокого ґаночка з трьома перекошеними східцями понуро стояли старі дуплисті дерева. Вітру не було, але, скоряючись якомусь невловимому рухові повітря, гілки на них злегка погойдувались, і на затоптані східці падали клапті легкого, на диво чистого снігу. Стременний дивився на ці дерева і мовчав, але з того, як стиснулися його губи, яким напруженим став погляд, обидва супутники одразу зрозуміли, що це і є той самий дім, про який він жартома говорив їм у землянці на березі Дону…

Так минула довга хвилина.

— Може, зійдеш, товаришу Стременний, подивишся? — легенько торкнувши його за плече, стиха запитав Громов.

Стременний, не обертаючись, похитав головою:

— Та ні, не варто… Там пустка.

— Хіба? А поглянь, між рамами глечик стоїть, і віконце свіжим папером заліплено. Там, видно, живуть…

Стременний вискочив з машини, швидко вибіг по східцях на ґанок, на хвилину зник у дверях, а коли знову вийшов, обличчя його стало ще похмурішим.

— Повертай на вокзал, Варламов, — сказав він шоферові.

Машина, об'їжджаючи вирви, вибралася до залізничного переїзду, перетнула його, насилу пройшла повз руїни вокзалу і водокачки і опинилася на маленькій привокзальній площі, де до війни посеред круглого скверу стояв пам'ятник Леніну, а зараз височів лише гранітний постамент. Шофер раптом різко загальмував.

Стременний, а за ним Морозов і Громов, знявши шапки, вийшли з машини. Перед ними на пологій, засипаній снігом клумбі лежали трупи розстріляних полонених бійців. Їх було з двадцять — одні в потріпаних солдатських шинелях, інші у ватниках. У ту мить, коли їх спостигла смерть, кожен падав по-своєму, та все ж була якась страшна одноманітність смерті в цих розпростертих тілах.

Ніхто з тих, що стояли над убитими, не помітив, як з-за рогу найближчого будинку з'явився хлопчик років, мабуть, дев'яти-десяти… Він був одягнутий в коротеньку курточку з шинельного сукна, яка, мабуть, не захищала його від холоду, бо хлопчик мерзлякувато щулився. На його ногах були старі, латані-перелатані валянки, а на голові драна солдатська шапка. Хлопчик повільно підійшов до огорожі скверу, зосереджено розглядаючи приїжджих великими сірими очима. Маленьке, зморщене в кулачок обличчя було серйозним, навіть суворим.

З хвилину він стояв, немовби чекаючи, щоб його про щось запитали. Але його не помітили, і він, не дочекавшись запитання, обізвався сам:

— Вранці розстріляли… Годині о дев'ятій. Вони не хотіли йти.

Громов оглянувся:

— Не хотіли, кажеш?

— Ага…

— А де їх тримали? — запитав Стременний.

— У таборі.

— А табір де?

— Он там. Все прямо, прямо до кінця вулиці, а потім ліворуч. — І хлопчик рукою показав, куди треба їхати.

— Ну що ж, товариші, їдемо, — сказав Громов.

— Заждіть!.. Варламов, є в тебе що-небудь із собою?

— Є, товаришу підполковник! Коробка консервів…

— Дай-но її сюди! Ану, хлопче, підійди ближче.

Хлопчик нерішуче підступив.

— Візьми ось. — Стременний простягнув йому білу жерстяну банку. — Бери, бери! Вдома поїси…

Хлопчик взяв консерви, личко його залишилося серйозним і трохи наляканим, і, не подякувавши, міцно притиснувши банку до грудей, він зник десь за будинками.

— Товаришу підполковник! Товаришу підполковник!..

Стременний обернувся. До нього біг командир трофейної команди капітан Соловйов. Він задихався від швидкого бігу — після важкого поранення в груди його перевели на нестройову посаду. Досі в трофейній команді роботи було не дуже багато, але сьогодні довелося попрацювати, і Соловйов гасав з місця на місце.

— Що таке? — суворо запитав Стременний. — Що сталося?

— Товаришу підполковник, — доповів капітан, — вже виявлено п'ять великих складів з продовольством і обмундируванням!.. Он бачите церкву?.. — Він показав на велику старовинну церкву з високою дзвіницею. — Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії — для всієї армії на місяць продовольства вистачить!

— Поставте охорону! — сказав Стременний. — Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!

— Слухаюсь! Ні краплі! — Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.

А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.

— Куди ж тепер? — запитав Морозов. — Може, в табір?

— Поїхали!

Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.

Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…

Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.

Стременний обернувся.

— Музей — тут, на розі, — сказав Морозов. — Давай зупинимося на хвилинку.

Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».

Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.

Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.

Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.

Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…

— Та-ак, — тихо мовив Громов і, мимоволі стараючись притишити звук кроків, що гучно відлунював, у порожньому приміщенні, обережно рушив уперед.

Всі троє перетнули зал, ввійшли в другу кімнату і мимоволі зупинилися на порозі.

В кутку, схилившись над великим дощаним ящиком, стояв, зігнувши сутулі плечі, маленький дідок, у хутряній потертій куртці і щось заклопотано перебирав довгими худими пальцями. Дідок був зовсім лисий, але обличчя його обросло сивою бородою, що гострим клинцем загиналася вгору.

Почувши за спиною кроки, він якось по-пташиному, одним оком, глянув на прибулих і враз, круто повернувшись, з радісним подивом розвів руками, не випускаючи з них двох маленьких, облямованих чорним картинок.