Александр Воинов – Відважні (страница 28)

— Знаю! Їх убили.

Мейєр помовчав.

— Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, — сказав він. — Вони багато чого знали…

— Але вони знали й мене, — відповів Т-А-87. — Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада — задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..

Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.

Мейєр схопився за револьвер.

— Що це?

— Щури, — посміхнувся Т-А-87. — Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.

Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.

— Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..

— Обережніше!

— Стежте за моїм вікном, — сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, — ви скоро будете мені потрібні.

— Добре!.. — долинуло знизу. — Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..

У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.

Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.

Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.

В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.

— Здрастуйте, пане Мейєр, — привітно сказав він. — Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от — щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.

— Звичайно, звичайно! — мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. — Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.

— Я хотів зробити вам сюрприз.

Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.

— Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? — запитав він. — Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.

— Так, це було б непогано. — Мейєр скоса глянув на Блінова.

Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, — подумав Мейєр, — чи справді випадкова зустріч?»

— Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, — нарешті вигадав він, — мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?

— Списки складено.

— Скільки чоловік?

— Близько семисот.

— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…

— Що вони там у Берліні думають? — невдоволено знизав плечима Мейєр. — Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?

— Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.

— Хто вивантажує?

— Місцеве населення.

— Батальйон охорони вже обладнує табір, — сказав Мейєр. — Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.

— Вирішили, яким способом?

— На машинах, — твердо сказав Мейєр. — Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.

Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.

Мейєр мовчав, думаючи про щось своє. Блінов притулився до дверцят і стежив за тим, як коливається стрілка спідометра. Блінов не вмів водити машину і тому з повагою ставився до кожного, хто сидів за кермом.

Раптом Мейєр зменшив швидкість і обернувся до Блінова:

— Я хочу сказати вам кілька слів, Ілля Ілліч.

На обличчі Блінова з'явилася чемна посмішка.

— Мені здається, що у нас є всі підстави дружити з вами, дорогий бургомістре!.. — промовив Мейєр.

— Безумовно! — відгукнувся Блінов. — Я інакше й не уявляю собі наших взаємин.

— Хочу бути цілком одвертим, — вів далі Мейєр, немовби пускаючи його слова повз вуха. — У вас великі зв'язки в Берліні, і мені не хотілося, щоб ви вдавалися до них часто.

Блінов здивовано глянув на нього:

— Що ви маєте на увазі, дорогий Мейєр?

— Не прикидайтеся! — Мейєр круто повернув машину, щоб не зіткнутися з великим «круппом», навантаженим ящиками.

Блінова відкинуло до дверцят, і він схопився за ручку.

— Держіться міцніше, — сказав Мейєр зло, — на крутих поворотах може викинути… — Він знову вирівняв машину. — От що, пане Блінов, наша розмова не відбудеться, якщо ви будете її вести як дипломат. Я прихильник чесної гри, але вмію грати і з шулерами…

Блінов густо почервонів.

— Яку ж гру ви зараз ведете, Мейєр? — він не зміг приховати роздратування.

— Я вам уже сказав — хочу говорити чесно.

— Слухаю, — мовив Блінов.

— Казатиму коротко. Вважаю за помилку, що поліз у ваш музей. Признаюся, деякі картини мені сподобалися. Зрештою, так само як і вам… — він лукаво глянув на Блінова, — але готовий більше не виявляти до них інтересу.

— Умови? — кинув Блінов.

— Вони дуже прості. Ви перестанете проявляти інтерес до моїх справ. Перестанете загравати з підпіллям. Це ж і в ваших інтересах. Усе може закінчитися тим, що нам обом знімуть голови. Давайте краще працювати разом…

— Я подумаю, Мейєр! — серйозно сказав Блінов.

Мейєр глянув у дзеркальце, прикріплене до вітрового скла, — в ньому відбилася верхня половина обличчя бургомістра: зосереджено зведені брови і потемнілі очі.

— Якщо вирішите прийняти мої умови, — обізвався Мейєр, гальмуючи біля входу в міську управу, — приходьте увечері, є чудовий коньяк.

Блінов мовчки кивнув і вийшов з машини. Мейєр дав газ, і машина помчала далі.

Розділ сімнадцятий

ВАЖКИЙ ПОХІД

Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.

Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.

Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.

Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.