Александр Воинов – Відважні (страница 25)

Кулаки в нього були міцніші, ніж у Миколки, і невідомо, що сталося б далі, якби їх не покликав Дудников:

— Ей, хлоп'ята! Йдіть сюди! Подержіть коней!..

Хлопчики побігли до нього. Дудников дав кожному з них повіддя і кудись зник.

Миколці дістався той самий кінь, якого він щойно чистив. Кінь стояв спокійно, дивився на хлопця великими вологими очима. Миколка поторкав міцне жовте сідло і уявив собі, як мчатиме на ньому через ліс. Вітин кінь, високий, чалий, на тонких ногах, весь час неспокійно пританцьовував і старався його укусити. Вітя лякливо смикав за повід і кричав:

— Стій, чорт!.. Я тебе зараз!..

— Міцніше держи, — повчав Миколка тоном досвідченого кавалериста. — Щоб відчував руку…

Вітя сопів і кружляв навколо коня. Нарешті він знайшов вихід: підвів його до куща, і кінь почав рвати листя жовтими зубами.

Вони чекали хвилин десять. Вдалині мелькала худорлява постать Дудникова, він заходив то в одну, то в іншу землянку, за ним, важко переставляючи ноги, плентався Куликов.

Нарешті всі справи було зроблено. Дудников вручив партизанові туго напханий речовий мішок і повів його до хлоп'ят.

— Приїдеш, нагодуй хлопців, — сказав він, коли, на радість Віті, Куликов забрав у нього норовистого коня. — Рушайте!..

— А куди ми їдемо? — запитав Вітя.

— На завдання, — відповів Дудников, спостерігаючи, як Миколка безуспішно намагається вилізти на коня: стремено було опущено надто низько, і він ніяк не міг закинути другу ногу. — Ну, давай підсаджу! В сідлі коли-небудь сидів?

— Ні, — признався Миколка.

— Якби збрехав, все одно не повірив би.

Дудников підтягнув ремені і підсадив Миколку.

— Не жени! — суворо сказав він. — Їхатимеш за Куликовим.

— А ти сідай на попону позаду мене! — сказав Куликов Віті. — Отак! Держись міцніше. Поїхали!..

Раптом Миколка обернувся:

— А зброя?

Але Дудников тільки помахав їм рукою.

Куликов затримався проти вказаного йому строку лише на двадцять хвилин. Він приїхав з двома хлопцями, привіз мішок з продовольством і ще деякі речі, потрібні для успішного виконання задуму.

Вони прибули на галявину, де їх чекали Колесник і Геннадій Андрійович.

Миколка вдало сплигнув з сідла на траву. Вітя, якого добре-таки потрусило на гострій спині норовистого коня, спробував сповзти, але, під загальний сміх, звалився на землю.

— Ну, тепер я бачу, що прибули в повному порядку, — сказав, посміхаючись, Колесник. — Відпочиньте, попоїжте, а потім ми вам усе розкажемо.

Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.

Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.

— Що ж ми маємо робити? — нетерпляче запитав Миколка.

— Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.

— Оце й усе?

— Ні, — приєднався до розмови Колесник, — найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?

Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.

— Бачимо, — сказали вони в один голос.

— Що це, по-вашому?

— Сіно, — догадався Миколка.

— Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…

— Як же це зробити? — запитав Вітя. — Підпалити сірником?

Колесник похитав головою.

— Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. — І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. — Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.

Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті — той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.

— Як вийдете на переїзд, — сказав Колесник, — один з вас — ну, хоча б ти, Вітю, — повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! — підвищив голос Колесник. — При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..

— Зрозуміло! — ствердив Миколка.

Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:

— Ти чого, Вітю? Боїшся?..

— Я не згоден, — сказав хлопчик.

— Не згоден?

Всі подивилися на нього.

— Я можу тільки корову гнати, — пробурмотів він, не підводячи голови, — а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.

Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.

— Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.

— От і все, — Геннадій Андрійович підвівся. — Зараз я вам скажу, хто ви такі. Ти, Миколко, тепер Семен Бушуєв. Повтори.

— Семен Бушуєв, — повторив Миколка.

— А ти, Вітю, — Василь Ломакін.

— Василь Ломакін, — повторив Вітя.

— Семенку і Ваську, — повторив Геннадій Андрійович. — Ось вам документи. Не забудьте одержати розписку на накладній… Тепер я вам розповім про ваших рідних, старосту і село, звідки ви йдете…

За півгодини обидва хлопці вже знали напам'ять свої нові біографії. Партизани принесли їм лозини, покинуті пастушками на дорозі. Проте, коли хлопці взяли їх в руки, одразу стало помітно, що одягнуті вони не по-сільському. На Миколці був піджачок, а на Віті — нова картата сорочка.

Колесник похитав головою.

— Треба переодягтися, — сказав він.

Всі погодилися. Хлопцям довелося потремтіти на холоді, поки партизани міняли одяг у затриманих пастушків, зате через кілька хвилин Миколка і Вітя вже мали зовсім інший вигляд.

Миколка заховав коробку в кишеню штанів.

— Ну, хлопчики, бажаю вам удачі, — сказав Геннадій Андрійович і розцілував обох. — Головне, дійте обачливо. І не поспішайте… Пам'ятайте, вас послав староста, а до всього іншого вам немає діла!.. Ми вас чекатимемо…

— Не забудь, Миколко, — нагадав Колесник, — за годину коробка вибухне. Якщо не пощастить засунути її в сіно, викинь, не держи…

— Гаразд, не забуду. Ми пішли, — сказав Миколка.

Він повернувся і почав спускатися по схилу на дорогу. За ним, менш спритно, сповзав Вітя. Колесник підморгнув Куликову. І той побіг услід за хлопчиками.

Всі мовчки стежили за ними: ось вони спустилися вниз, на дорогу, і зупинилися. Куликов відв'язав корову і штовхнув її в бік. Мотаючи головою, вона вийшла на дорогу і теж зупинилася. Тоді Миколка стьобнув її лозиною по спині. Корова повернулася і покірно рушила в напрямку станції. Це була стара, квола корова бруднувато-білого кольору, з запалими боками, на яких темніли коричневі залисини. Дивно, як це староста наважився послати німцям таку худу і стару худобину. Корова йшла повільно, понуро, наче здогадуючись про свою сумну долю.

Деякий час хлоп'ята мовчали. Страшнувато було йти цією дорогою в чужому одязі, з чужими документами, підганяючи чужу корову, просто в руки ворога. Хоч колгоспні хлопці й сказали, що на станції їх ніхто не знає, але мало що може статися! Чи староста несподівано приїде сюди, щоб вислужитися перед начальством, чи щось інше… Хіба все передбачиш у такій справі!